"Блохін влаштував для мене зустріч з Дерюгіною": Скнилів, дебютний гол Гусіна, літак з Платіні - роздуми фотографа національної збірної.

Спілкування Любомира Кузьмяка з Євгеном Кравсом, видатним фотографом, який прославився в сфері спортивної фотографії та поза її межами.

Мабуть, жоден захід у Львові не відбувається без цього чоловіка. Він зберігає для історії усі важливі події в житті міста і країни. Концерт, виставка, прес-конференція, фестиваль, показ мод, приїзд президентів... Але найважливіше - це футбол. Протягом тридцяти років у об'єктив Євгена Кравса потрапляли усі футболісти, які грали на місцевих стадіонах. А його присутність поруч із полем - невід'ємний атрибут будь-якого матчу.

Кравс і футбол - це історія про сприйняття роботи, як пристрасть і любов. "Поклади переді мною сто фотографій десятирічної давнини і заховай серед них мою. І я її впізнаю! Часто так траплялося, що я гортаю журнал і - гоп! Моє фото. Зорова пам'ять хороша. Але сказати, у якому році чи якого числа це трапилося - це не до мене".

Однак, навіть без конкретних цифр та дат, Євген Кравс може поділитися величезною кількістю захоплюючих історій. Щирий Платіні, несподіваний Блохін, юний Гусін - у розмові з одним із найвідоміших українських фотографів для Футбол 24.

"Завтра відбудеться неймовірний матч! У Львові більше не буде нічого подібного!"

- Нещодавно вас визнали найкращим фотокореспондентом року. Що для вас означає ця нагорода, отримана від президента НОК?

Це чудова нагорода. Раніше я вже отримував подібне визнання від колишнього президента НОК Сергія Бубки та маю в активі не одну перемогу на фотоконкурсах. Особливо запам’яталася мені нагорода з одного з найвідоміших у світі конкурсів спортивної фотографії, що проходив у Японії. На стадіоні "Україна" відзначали 55-річчя Ігоря Кульчицького, і мені вдалося зафіксувати момент виходу на поле легендарного капітана "Карпат" та арт-кабаре "Не журись". Хоча фотографія чорно-біла, вона виявилася дуже атмосферною та сподобалася членам журі.

- За що ви любите свою професію?

- Не ради відзнак. У світ футбольної фотографії я потрапив давно, завдяки відомому досліднику футболу Олександру Пауку. Я працював спортивним редактором у виданні "Експрес", через яке пройшли такі особистості, як Віктор Вацко, Ігор Циганик, Ігор Дедишин... Мій перший матч став для мене гірким уроком. Шостого вересня 1992 року "Карпати" приймали тернопільську "Ниву", а за львів'ян дебютував молодий Андрій Гусін. Я фотографував інші події протягом дня і лише наприкінці матчу зміг підійти до поля.

Здається, ви чудово запам'ятали дату.

Це момент, який неможливо стерти з пам'яті. Карпати здобули перемогу з рахунком 2:0, а Гусін відзначився дублем. Коли Андрій забив свій перший гол, він не стримався і радісно підняв руку вгору. Тоді ще використовували механічні фотоапарати, без автофокусів і мегапікселів. Я натиснув на спуск і знімок вийшов... Виявилося, що мій перший кадр у цьому матчі став останнім. Після проявлення плівки вдома я був приємно вражений, адже фотографія вийшла чіткою і якісною. Це був важливий урок, який навчив мене завжди брати з собою два фотоапарати. Ніколи не знаєш, що може трапитися. Тоді я також усвідомив, що у спортивній фотографії, так само як і у футболі, без удачі важко обійтися. Однієї майстерності та досвіду недостатньо...

- Власне, через рік до вас у редакцію завітав Олександр Паук.

- І заявив з порога: "Завтра відбудеться неймовірний матч! У Львові більше не буде нічого подібного!". Я собі ще подумав: "Ну що це за такий матч? Дощі передають - та ну його..." Сашко не зупинився: "Дік Адвокат приїде! Збірна Нідерландів!" Я уявлення не мав, що це за адвокат чи якийсь там юрист... Однак я довірився Пауку та пішов на футбол. Було темно, дощ лив, наче з відра, а я взяв із собою дві плівки по 36 кадрів. Наклацав, прийшов додому, проявив. Кадри вдалися!

Голи Шевченка і Зеєдорфа, загублений багаж, епопея із гімном: Україна - Нідерланди у Львові, як це було у 1994-му

- У тому поєдинку брали участь Андрій Шевченко, Патрік Клюйверт, Кларенс Зеєдорф, Будевейн Зенден. З часом ви зрозуміли унікальність тієї зустрічі, що стала першою офіційною домашньою грою збірних епохи Незалежності?

Коли я працював редактором спортивного відділу, мені довелося поїхати до Києва для інтерв'ю з Андрієм Шевченком. Під час цієї зустрічі я подарував йому фотографію з матчу проти Нідерландів. Я займався не лише фотографією, а й написанням статей. Згадую свою першу публікацію, присвячену травмі, яка обірвала кар'єру гравця "Карпат" Бойчишина. Олег отримав її у матчі за збірну. На жаль, футбол — це не тільки радість від перемог, але й біль втрат.

"Футболісти - це не молодята на святі, що прагнуть сподобатися всім навколо."

Коли у вас з'явилася пристрасть до фотографії?

- Ще у школі. Фотографував своїх однокласників. Це при тому, що ніхто з моїх рідних не мав стосунку до фото. Після школи я пішов працювати учнем фотографа і усе життя займаюся виключно цією сферою. За цей час виконав багато технічної роботи. Сам робив проявники, добре вивчив цей процес. Поява на світ фотографії - це диво.

- У кого ви навчалися мистецтву спортивної фотографії?

- У спорт я прийшов з художньої фотографії. Починав фотографувати з самих низів, чимало навчався сам. Взагалі у Львові вистачало майстрів, які любили футбол: Віктор Диченко, Володимир Дубас, Роман Породко, Василь Пилип'юк. Маю сказати, що зараз підросло хороше покоління фотографів. Я намагаюся тримати марку. Трапляється, призначають пенальті у протилежні ворота - треба встигнути добігти і спіймати момент. Стартую разом із молодими, але добігають не всі. Хтось втомлюється, хтось зневірюється на півдорозі. А я ще маю сили бігти. Отже, відчуваю себе у формі.

- Як ви ставитеся до того, що ваші фото беруть без дозволу?

- Я прихильник золотого правила - якщо ти заховав фотографію, то вона пропала. Якщо подарував і вона комусь знадобилася - я щасливий. Сенс роботи фотографа передусім - для людей. Якщо комусь фото принесе користь і радість, мені тільки приємно буде. Не ставив вотермарки, не роблю цього і не робитиму ніколи. Навіть у себе на Фейсбуці викладаю фото хорошої якості. Все життя ти працюєш на свій імідж, а потім він починає працювати за тебе.

Протягом років вашої роботи у сфері спортивної фотографії відбулося безліч змін. Серед ключових аспектів сьогодення виділяється необхідність швидкої реакції?

Без сумніву. Це особливо актуально для матчів національної збірної та єврокубкових зустрічей. Спочатку, протягом перших 35 хвилин гри, ти можеш спокійно знімати. Потім же потрібно почати відправляти фотографії. Одне око стежить за подіями на полі, а інше - працює з ноутбуком. Багато інформаційних агентств дотримуються правила, що після фінального свистка фотографії не приймаються. Раніше знімки публікували у газетах на наступний день, а тепер – вже через п’ять хвилин після забитого голу в Інтернеті. Якщо ти не встигаєш, система просто відштовхує тебе.

- За обмежений час ви маєте встигнути відібрати фотографії?

- Це має бути якісне фото. Раніше фотографам на матч виділяли плівку з 36 кадрів. Зараз ти можеш зробити 500 кадрів за гру, левова частина фото пізніше відбраковується і йде у смітник. Мода футбольного фото змінюється. За нею треба постійно стежити. Недостатньо наробити велику кількість фото. Це має бути цілісний репортаж. Я взяв собі за правило знімати не лише поєдинок, а й стадіон, приїзд команд та все, що оточує гру. Футболісти - це не молодята, яких фотографуєш на весіллі й які обов'язково хочуть усім подобатися. І не моделі на подіумі з усмішкою. Футболісти думають про зовсім інше...

"Я фіксував усе, що траплялося на Скнилові, поки міліція не зупинила мене."

Скільки камер ви придбали з 1992 року?

Дуже небагато: всього чотири або п’ять. Мені щастить – моя техніка працює бездоганно. Мій попередній фотоапарат, який я використовував з 2012 року, витримав два заміни затворів і за цей час зробив три мільйони шістсот тисяч (!!!) знімків. Нещодавно я придбав аналогічну модель, на якій наразі всього сто тисяч спрацьовувань. Історично склалося так, що я віддаю перевагу фотоапаратам виключно від компанії Canon. Він досить масивний: тільки об’єктив важить 2,9 кілограма, а сама камера – майже кілограм. Додайте до цього ще один фотоапарат, рюкзак з ноутбуком, зарядними пристроями, запасними акумуляторами, швидкісними флеш-картами і картрідерами, додатковими об’єктивами, дощовиком для себе та камери... Легко не буває (усміхається).

Чи завжди ви робите фотографії без використання штативів?

Завжди. Я не використовую монопод. Під час гри я піднімаю і опускаю фотоапарат близько 500 разів. Це непогане навантаження для рук, але я вже звик до цього.

- Фотографи за воротами перебувають на лінії вогню. У вас часто прилітав м'яч?

Часто. Але що таке шайба? У мене вдома зберігаються дві. Одна з них влучила мені в лоб, а інша потрапила в об'єктив, який потім вдарив мене по носу. У київському Палаці спорту раніше була стара сітка за воротами замість оргскла, яка не змогла зупинити шайбу. А в іншому випадку, на львівському Медику, я отримав удар від хокеїста з одним з найпотужніших кидків у нашій лізі...

Ви займаєтеся не лише фотозйомкою футболу. Напевно, найскладніший момент у вашій кар'єрі трапився 27 липня 2002 року?

Так, я був на Скнилівському аеродромі в день тієї жахливої трагедії. Того ранку я виконував обов'язки фотографа для газети. Взяв із собою сина і пішов подивитися на виставку літаків. Але ми не дочекалися завершення шоу — було дуже спекотно, тож малюк запропонував піти раніше. У той момент, коли ми вже наближалися до виходу, сталася катастрофа. Я миттєво зреагував — закрив сина в машині і кинувся назад. Спочатку не зрозумів, що літак впав на людей. Прорвався через охорону і встиг зафіксувати моменти, коли пілоти катапультувалися. У мене якраз закінчувалася плівка. Я усвідомлював, що діяти потрібно швидко.

"Найбільше обіймався із Касільясом". Як львів'янин після Скнилівської трагедії потрапив у "Реал"

- Яким чином ви подолали цю проблему?

- Хтось із людей продав мені дві плівки Kodak по 36 кадрів - я заплатив шалені гроші. Взявся знімати усе, що бачив, і використав плівку майже повністю, поки мене не затримала міліція. Затягнули мене в автомобіль, де працівник СБУ почав вимагати плівку з фотографіями. Я відмовився ділитися, тому на мене одягли кайданки і залишили поруч із молодим хлопцем-сержантом. Мовляв, розберемося з тобою потім, а зараз є справи важливіші.

Чи вдалося вам зберегти свої світлини?

- Поки той хлопець відвертався, я замінив плівку у фотоапараті. Коли повернулися його керівники, я погодився віддати їм плівку. Мені зняли кайданки, а я демонстративно дістав з фотоапарата і засвітив порожню плівку. Ні вам, ні мені! Врешті-решт, вирвався, повернувся до сина у машину і кинувся проявляти фото. Так наступного дня вийшов спецвипуск "Експресу" про Скнилівську трагедію.

"Важливо, щоб люди глянули на фото і сказали: "О, це ж той матч!"

- У найстрашніші, як тоді на Скнилові, та найщасливіші моменти, коли твоя команда забиває гол, треба зберігати спокій і залишатися професіоналом.

- Не можна відволікатися після забитого гола - часом це найемоційніші секунди гри. Не вимикаюся навіть на 90+5 хвилині. До прикладу, під час зйомки боксу треба миттєво робити перші кадри - бій може достроково завершитися. На боях Усика чи Кличків завжди на початку робив 10-15 кадрів, а тоді вже починав вишукувати моменти. Важливо, щоб люди глянули на фото і сказали: "О, це ж той матч!" Наприклад, як це було з голом Артема Федецького у ворота Галатасарая. Чи коли Вадим Панас забивав Шахтарю у дебютному матчі ФК Львів у Прем'єр-лізі.

Це стало несподіванкою для всіх.

Отже, перед початком матчу, відомий фотограф команди Шахтар Валерій Дудуш запитує мене: "Чому ти так активно рухаєшся?" Я ж, в принципі, не люблю залишатися на одному місці під час зйомки, тому завжди в русі. "Тобі не потрібно бігати - просто стань за ворота суперника Шахтаря і чекай на момент для зйомки гола", - відповів я Валерію, після чого відправився на інший бік поля. "Ну, йди вже", - скептично прокоментував Дудуш, поки я йшов - в результаті зняв голи Панаса і Федорчука.

Ви неодноразово виконували роль фотографа для збірної України, що є значним визнанням для митця.

Протягом 25 років я відвідав 42 виїзних матчі національної збірної. Мені пощастило двічі знімати основну команду країни на легендарному Вемблі, фотографувати на Сан-Сіро та у Парижі, а також працювати на двох чемпіонатах Європи. Мій шлях розпочався ще за часів Сабо, я супроводжував команду з Маркевичем, Шевченком та Ребровим. Але найбільш захоплюючий досвід я отримав під час роботи з Олегом Блохіним, коли ще не належав до збірної. Я вирушив у відрядження до Києва від "Експресу" з метою записати інтерв'ю на Кубку Дерюгіної, яке мало відбутися з Іриною Дерюгіною та її колишнім чоловіком, Олегом Блохіним.

З кого ви розпочали?

З Іриною Іванівною все сталося за день до турніру. Незважаючи на наші попередні домовленості, вона вирішила відмовити мені, сказавши: "Не в настрої, адже завтра важливе змагання". Після цього я зустрівся з Олегом Володимировичем у ресторані, де ми поспілкувалися, і я випадково згадав, що Дерюгіна не захотіла давати інтерв'ю. "Як це вона відмовилася?" - здивувався Блохін. Він пообіцяв допомогти, і ми навіть жартома посперечалися на пляшку шампанського, що йому це не вдасться. Я програв - Олег Володимирович організував інтерв'ю. Тепер я винен йому пляшку шампанського (усміхається).

"Коли я спитав про 'Шахтар', очі Януковича загорілися вогнем". Як знімати футбольні матчі, тиснути руку Ніксону та полювати на Саддама Хусейна.

Яка панувала атмосфера у таборі нашої збірної під час Євро-2016?

- Ми програли задовго до турніру. На Арені Львів на Паску трапилася трагедія, яка, на мою думку, визначила для нас долю Євро. Маю на увазі провокацію Тараса Степаненка та реакцію Андрія Ярмоленка. На вечері у збірній футболісти Шахтаря та Динамо сиділи окремо - напруга відчувалася у повітрі. У мене ж на Євро були свої несподіванки. Після першого поєдинку з німцями в Ліллі головного фотографа збірної України та представника відомого німецького медіа дискваліфікували - вони забули у конференц-залі свої сумки. Враховуючи напружену антитерористичну ситуацію, їм анулювали акредитації. Я був змушений працювати на матчі в Ліоні у якості єдиного фотографа української збірної.

- Мікроклімат у колективі під керівництвом Андрія Шевченка змінився?

Шевченко володів чудовим штабом і докладав чимало зусиль для розвитку команди. Він завжди звертав увагу на деталі. Пам’ятаю, як під час одного з обідів за кордоном його розчарувала якість кави — новий кавовий апарат з найкращими сортами кави шукали практично по всьому місту. Слід відзначити, що нам дійсно пощастило працювати під його керівництвом. Він був видатним футболістом, а його найзначніше досягнення на посаді тренера збірної полягало у зміні менталітету гравців: вони перестали боятися сильних суперників.

"Ставлення Платіні до України затьмарює будь-які негативи"

- Ви мали змогу бачити побут ще одного великого футболіста, коли супроводжували Мішеля Платіні під час поїздок в Україні. Яким був президент УЄФА без камер та за кулісами?

Я літав на його Ембраєрі до всіх міст, які приймали Євро-2012. Мене вразила його скромність. Ми повинні бути вдячні Платіні за те, що чемпіонат Європи відбувся в Україні. Його позитивне ставлення до нашої країни перевершує всі негативні моменти. В особистому житті Мішель навіть простіший, ніж можна собі уявити. Він є справжнім європейським лідером. Велич людини проявляється в її ставленні до тих, хто займає нижчі позиції.

"Платіні називав мене "Мсьє Амбасадор". Маркіян Лубківський - про дружбу з Ібрагімовічем, патріотизм Лужного і закулісся Євро-2012

Чи переживали ви це особисто?

Все почалося з простого вітання. Іноді мені здавалося, що Платіні справді намагається привітатися з кожним, кого зустрічає. Це було видно в його погляді. Саме від нього я зрозумів, як важливо подавати руку жінці при зустрічі. Він втілює в собі справжні французькі цінності.

- За роки діяльності у вас зібралися тисячі фото. Як це все зберігати?

У виданні "Експрес" мені привили дисципліну. Усі плівки акуратно складені, впорядковані за датами та підписані... Це ж стосується і цифрових знімків. Важливість має коректний підпис, адже він допомагає швидко відшукати потрібну фотографію. Мені пощастило працювати з Юрієм Назаркевичем у Карпатах, який вміє досконало організовувати та зберігати матеріали. Раніше я надсилав йому свої знімки, і зараз помічаю, що він їх систематизував, надавши їм нове життя, коли вітає футбольних людей з їхніми днями народження.

Коли ви востаннє спостерігали за футбольним матчем з місць на стадіоні?

Не можу спостерігати за футболом з трибун: з-за воріт, де зазвичай сидять фотожурналісти, гра виглядає абсолютно по-іншому. Востаннє я дивився матч з трибун ще за часів Радянського Союзу. На пам'ять приходить гра Вищої ліги 1976 року між Карпатами та тбіліським Динамо, коли ми здобули перемогу з рахунком 3:1. Це був незабутній момент, не лише завдяки підтримці стадіону Дружба, але й через саму атмосферу, коли разом із друзями-вболівальниками йшли на матч. Карпати справді мають вірних прихильників.

Що саме в футболі викликало у вас таку зацікавленість?

Футбол – це не просто гра, а ціле соціальне явище. Моя любов до нього зародилася ще в дитинстві. Світ футболу має свою унікальність, і мені дуже подобається спілкуватися з футболістами. Я зустрічав безліч розумних і цікавих особистостей. Наприклад, на старій базі Карпат завжди можна побачити Василя Шведа з книжкою в руках. Владислав Лупашко, коли грав у ФК Львів, постійно занурювався у читання. А в збірній мені особливо подобалося спілкуватися з Андрієм Ярмоленком, незважаючи на його імідж «хлопця з мухами». Часто футболісти нагадують дорослих дітей: чим старші вони стають, тим дорожчими стають їхні «іграшки».

Ваш ентузіазм до футбольної фотографії залишається невичерпним протягом тридцяти років. Який секрет вашого успіху?

Зараз він став ще більш вражаючим, ніж раніше. Я отримую від цього ще більше радості. Найголовніше для мене – довести самому собі, що все ще здатний на досягнення. Підтримую свою фізичну форму: ходжу в сауну, відпочиваю після виснажливих зйомок, займаюся спортом і багато гуляю. Можливо, в житті варто щось змінити, але я ніколи не думав залишати свою професію. У мене навіть не було жодної перерви.

Ваш досвідчений колега Володимир Дубас відкрито зізнавався, що прагне зафіксувати якомога більше моментів. А які ще кадри залишилися поза увагою?

Я маю інший погляд на цю ситуацію. Мене не турбує встигнути все. Найскладніше в журналістиці — це бути присутнім у трьох місцях одночасно. Я вже навчився управляти двома з них — швидко залишаю одну подію, щоб приєднатися до іншої наприкінці. Тепер я ставлю пріоритети. Але головне для мене — зробити спорт більш привабливим і мотивувати людей займатися фізичною активністю. У мене є мета — максимально якісно виконувати свою роботу на тих заходах, які вдається відвідати, і отримувати від цього задоволення.