"Бажаю відновити правду". Оповідання про слідчого, який вирішив приєднатися до штурмового підрозділу.

Війна змушує приймати рішення про захист країни людей найрізноманітніших професій: від кухарів і менеджерів до айтішників та поліцейських. Слідчий поліції Олександр Смірнов пам'ятає про свою службу на війні все: від перших бойових виходів і нічних марш-кидків з БК та пораненими. Детальніше його історію читайте у матеріалі РБК-Україна.

РБК-Україна і Міністерство внутрішніх справ України продовжують спільну ініціативу під назвою "Творці історії. Щоденник". У цьому проекті вони представляють читачам історії оборонців і оборонниць, використовуючи формат оповіді від першої особи, що дозволяє заглибитися у їхні думки, спогади та особисті переживання.

Історія Олександра Смірнова - це розповідь про його життя, характер і людяність, про службу слідчого з Миколаївщини, а також про досвід бойових дій та отримані поранення. Вона є нагадуванням про те, що за кожним підрозділом і кожною операцією стоять люди, які мають свої страхи, мрії та прагнення робити добрі справи. Олександр вирушив на фронт у званні лейтенанта і повернувся вже старшим лейтенантом, мріючи про підвищення до капітана.

Далі - пряма мова співрозмовника.

Я народився 12 липня 1999 року в Новому Бузі, на Миколаївщині. З дитинства вирізнявся серед своїх однолітків допитливістю і впертістю. Дитинство і юність минули в селі Симонівка, де кожний день був сповнений пригодами. Вулиця формувала характер і світогляд.

Моя родина завжди цінувала прості, але важливі речі: працю, навчання, відповідальність. Навчався у Вільнозапорізькій ЗОШ. У якійсь мірі був лідером. Ми зі старшокласниками грали у футбол. До 5 класу досить непогано вчився... А потім... (посміхається).

Саме цей досвід сформував відповідальність. Коли прийшов час обирати професію, я чітко знав, ким себе бачу. Я обрав службу в поліції. Після закінчення школи вступив до Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ на факультет досудового розслідування за спеціальністю "Право".

Олександр усвідомив своє бажання стати поліцейським ще в часи шкільного навчання (фото: з особистого архіву).

Навчання було складним, але цікавим. Чотири роки університету дали мені не лише знання, а й дисципліну, вміння аналізувати, робити висновки й працювати у команді. Після закінчення університету у 2021 році повернувся до рідної Миколаївщини, де став слідчим у Баштанському райвідділі поліції.

Робота в поліції - це не лише професія, а й спосіб існування. Як слідчий, я щодня зустрічаюся з людськими долями, які опинилися в непростих, а іноді й драматичних обставинах. Моя місія полягає в тому, щоб відновити справедливість, знайти істину та захистити тих, хто не в змозі постояти за себе.

Іншими словами, бути детективом означає виявляти істину в тих місцях, де інші її не помічають. Це нести відповідальність за життя людей, навіть у найскладніших ситуаціях. Робота формує та удосконалює особистість щодня: вимагає терпіння, уважності до нюансів, а також здатності слухати і розуміти.

З 24 лютого 2022 року моє існування, як і у багатьох українців, кардинально змінилося. Я мав почати свою зміну, коли мене розбудив телефонний дзвінок від керівника. Саме він повідомив мені про старт "повномасштабної війни".

Насправді війна увірвалася в моє життя двічі: спершу - під час АТО, потім - повномасштабне вторгнення, яке охопило всю країну.

Не було жодних сумнівів: швидко підготувався і вирушив на роботу. На власні очі я спостерігав, як моє містечко перетворилося: на вулицях панував безлад. Черги в магазинах, з полиць зникали товари. Саме тоді почали з'являтися перші ракети. Я зрозумів, що наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Читайте також: "Лікарі не давали гарантій". Історія нацгвардійця, який врятував себе сам при обстрілі

У перші дні я знаходився на захисті біля районного відділу поліції. Баштанка піддалася наступу російських військ. Насправді, бої в околицях цього населеного пункту стали справжнім випробуванням для всіх. Конфлікти були надзвичайно інтенсивними. Територія була мало пристосованою для оборонних дій: відкриті простори, обмежена можливість укриття та щоденні обстріли.

Першими, хто чинив опір, стали хлопці з територіальної оборони, але, на жаль, вони загинули. Я потрапив у безпосередній бій, коли на мене напали двоє ворогів. Після цього українська авіація завдала удару по колоні, а ми продовжували патрулювати територію, затримуючи мародерів і фіксуючи наслідки обстрілів. Мені довелося швидко адаптуватися до роботи в умовах постійної небезпеки.

Після звільнення траси, що веде до Кривого Рогу, разом із колегами ми виявили присутність окупантів у лісосмугах. Серед затриманих виявилося багато молодих людей, яким було лише 18-19 років. Вони намагалися виправдатися, стверджуючи, що не мали уявлення про те, куди прямують.

У Березнегуватому працював всього один слідчий у районі. Після того як я приїхав, ми почали працювати разом. Обстріли були постійні, прилітали десятки ракет. Робота тривала безперервно. Я забув, що таке вихідні. Саме тоді я познайомився з Геннадієм Столбою. Я розумів, що скоро це не закінчиться, і ми разом прийняли рішення йти на фронт - воювати в окрему штурмову бригаду.

Олександр взяв участь у війні практично з перших днів масштабного конфлікту (фото: з особистого архіву).

У 2023 році ми подали заявки та успішно пройшли відбір до штурмового полку. Процес відбору виявився справжнім випробуванням: п’ятиденні марші з важкими рюкзаками, фізичні навантаження та вправи на витривалість. Після успішного завершення цих етапів я був зарахований до штурмового полку "Цунамі" в складі штурмової бригади "Лють". А вже наприкінці 2024 року перейшов до сталевого батальйону "Тавр" окремої штурмової бригади "Львів".

Мене прозвали "Хорват". Це ім'я з'явилося ще під час навчання в академії, адже я був великим прихильником футбольної команди Хорватії (усміхається).

Коли почалася війна, вибір став ще складнішим. Прийшло усвідомлення того, що лише документуючи події і розслідуючи злочини, я не можу захистити тих, хто поруч. І цей момент став переломним - я взяв зброю до рук. Я не прагнув війни, але коли вона прийшла в наш дім, зрозумів: якщо не я - то хто? Якщо не зараз - то коли?

Захисний пройшов суворий відбір до штурмового полку (фото: з особистого архіву)

Я пам'ятаю все: від перших виходів і нічних марш-кидків з батальйоном до моментів, коли ми надавали допомогу пораненим. Мої навчання в бойових умовах проходили під наглядом ветеранів 80-ї бригади. Я здобував бойовий досвід на передовій, у самому серці Донеччини. Саме там я освоїв міномет калібру 120 мм і працював з гранатометом МК-19. Я брав участь у "снайперських" операціях з цього гранатомета, а також у бойових патрулюваннях, захищаючи цивільне населення та координуючи свої дії з досвідченими військовослужбовцями з 80-ї бригади.

5 вересня 2025 року неподалік Костянтинівки я отримав важке поранення ноги. Уламки ворожої міни пошкодили артерію та нервові пучки, внаслідок чого довелося ампутувати кінцівку.

Досліджуйте також: "Конфлікт зачепив і мою дитину". Розповідь майора поліції про травму доньки та обстріли в Сумах.

Мене евакуювали. Вже в Дружківці прооперували. Потім транспортували до госпіталю в Києві. Лікування, реабілітація. Готують до протезування. Чесно, я вже не дочекаюся цього моменту. Я скажу так: як би важко не було - не можна здаватися. Мені дає крила моя сім'я: дружина і донечка.

Усі випробування стали б непідйомними без моєї дружини Анастасії. Вона є справжньою бойовою і енергійною жінкою. Завжди була поруч, підтримуючи в найскладніші часи, допомагає мені відновити сили після повернення з фронту. Її мудрість і спокій надихають мене і дають можливість стати на ноги. З нею неможливо втратити віру в майбутнє та в себе.

Я вже чотири місяці перебуваю в лікарні. Щодня спілкуюся зі своїми дівчатками через відеозв'язок. У нас є донька на ім'я Емілія, їй один рік.

У часи активних бойових дій моєю основною підтримкою була саме родина. Саме завдяки їй я черпав сили для боротьби і залишався зосередженим навіть у найкритичніших обставинах на фронті. Кожного разу, коли вирушав у чергову операцію, в голові крутилася одна думка: потрібно повернутися, щоб знову побачити усмішку моєї доньки.

Я люблю, щоб моя дружина мала гарний настрій. Обов'язково балую її подарунками, сюрпризами. Я можу подзвонити знайомій, щоб вона зробила букет, і таксистом передати квіти. Я дорожу і ціную довіру та взаєморозуміння.

Поряд із Олександром знаходяться його військові товариші (зображення: з приватного архіву)

Справжній друг виявляється у важкі часи. Коли я обіймав посаду слідчого, мене оточували багато знайомих. Проте, коли я перейшов до бойового підрозділу, деякі з них не сприйняли моїх нових обставин, а я, в свою чергу, почав по-іншому дивитися на деякі речі. Мої уявлення про ситуацію кардинально змінилися.

Єдине, що я ніколи не робив і не зроблю - це роздавати поради й дорікати. Ніколи нікого не гнав на передову. І нікому не бажаю пройти всі ті моменти, які проходили мої колеги, які пройшов я.

У дружбі для мене найважливіші якості — це чесність і відкритість. Поряд зі мною завжди були надійні товариші по зброї. Наприклад, Сашко, якого всі знають під позивним "Курт", став моїм першим наставником у навчанні роботи з гранатометом. Пізніше, коли я перейшов до батальйону "Тавр", ми почали співпрацювати на мінометах в одній команді. Саме він врятував мені ногу та допоміг зменшити обсяги ампутації. Я безмежно вдячний йому за це!