"Яка різниця" або Як відомий футбольний тренер Лобановський протистояв українізації.
Нині, під час повномасштабної війни, українці часто замислюються: а як повівся би в цій ситуації той чи інший моральний авторитет з минулого? Той, якого з нами давно немає, хто не дожив до нинішніх подій. Ідеалісти згадують Висоцкого, Цоя -- і кажуть, мовляв, ці правдоруби точно не підтримали б путінського режиму. Проте вони забувають, що правдоруби ті були кишенькові, в часи "залізної завіси" вільно їздили за кордон і повмирали не через нестерпне життя, а радше навпаки -- бо мали можливості й ресурси, недоступні більшості совєцьких громадян.
А що до Бога, то хай буде з ними, з Висоцьким і Цоєм. Але можна знайти і більш близькі приклади. Зовсім нещодавно, переглядаючи старі видання, я натрапив на номер газети "Советский спорт" від 1 травня 1989 року, де були "аргументи кандидата в народні депутати СССР" Валерія Лобановського, видатного футбольного тренера. Стаття, яка прикрашала першу сторінку, була озаглавлена (оригінальною мовою): "Глядя правде в глаза" ("Дивлячись правді в очі").
Старт цієї замітки виглядає цілком розумно. Лобановський виявляв підтримку радикальним змінам у сфері спорту, наполягав на необхідності відмови від традиційної радянської моделі та впровадженні західних практик. У цьому аспекті з думкою тренера важко не погодитися.
Утім, якось раптово у середині публікації його риторика різко відхилилася від економічно-спортивної до гуманітарно-мовної. Виявляється, футбольного тренера, від якого ніхто й ніколи не чув жодного українського слова, сильно збентежили процеси українізації, які спостерігалися в Україні ще у 1989-му. Ці сентенції, які дивним чином перегукуються з думками сучасних адептів "какой разніци", варті того, щоб зацитувати їх у повному обсязі.
Процеси демократизації в нашому суспільстві супроводжуються негативними проявами в сфері міжнаціональних відносин. У Києві несподівано виникло питання, якою мовою спілкуватися -- українською чи російською, -- висловлював свої переживання Лобановський. -- Дехто бореться за пріоритет української мови так, ніби вона коли-небудь піддавалася дискримінації. Коли таке відбувалося? Насправді, було інакше: побоюючись звинувачень у націоналізмі від таких же незрілих "марксистів", багато представників партійних і державних структур свідомо відмовлялися від використання рідної мови. Звичайні люди ніколи не зраджували своїй національній культурі і, завдяки цьому, не зазнавали жодних труднощів.
Однак, чому перемагає та чи інша мова, ми знаємо з історії. Злиті воєдино процеси освіти національного ринку і централізація влади виносили на поверхню спілкування одну мову. Але головним важелем була і залишається економіка. Півсвіту розмовляє англійською зовсім не тому, що так захотілося Кабінету торі чи вігів. Якщо людська цивілізація доживе до єдиної економіки, на обох півкулях люди спілкуватимуться і розумітимуть одне одного без перекладачів. Але, я певен, ніхто не забуде рідної мови.
Виродження будь-якої національної культури, традицій або мов є таким же серйозним ризиком для здорового буття, як і вимирання біологічного виду. Тим, хто вважає, що українська культура піддається загрозі асиміляції, варто пам’ятати, що не існує заборон на українську літературу, мистецтво чи школи, де викладання ведеться українською мовою. Проте, чи маємо ми в Україні достатню кількість авторів, які порушують теми, що є важливими для всього людства?
Ми щиро цінуємо спогади про великого Кобзаря та вшановуємо наше козацьке минуле. Проте, на жаль, ми значно відстаємо від розвинених країн у процесах комп'ютеризації освіти та в освоєнні новітніх філософських, соціальних і економічних концепцій рідною мовою.
Уявіть: от би те, чим живе сьогодні світ, живо і захопливо викладалося ніким із нас не забутою українською мовою, скажімо, в Київському чи Чернівецькому університетах. Валом валив би народ на ці слухання незалежно від ступеня знання мови, і не було б хронічного недобору в українські школи, якби вони були вкомплектовані кадрами високоосвічених учителів, оснащені сучасним обладнанням.
Навіть у темні часи середньовіччя гуманісти не бажали захищати свою культуру через переслідування представників інших мов. А у нас, людей радянської епохи, існує безліч складних викликів і справ, які потребують уваги, тому немає сенсу зациклюватися на проблемах, які інші вже пройшли ще в епоху Петрарки. Висловлюй свої думки будь-якою мовою, якщо вони будуть розумними – тебе обов'язково зрозуміють.
Не можна забувати, що Валерій Лобановський залишається ключовим символом українського футболу – особистістю, яка започаткувала справжню революцію в тактиці та підготовці футболістів. У своєму розумінні гри Лобановський випередив свій час, що фактично відсунуло Росію, яка традиційно вважала себе "законодавицею мод" у радянському футболі, на другий план. З 1975 року, з незначними перервами до розпаду СРСР, склад радянської збірної в основному формувався з українських гравців, які демонстрували вищий рівень підготовки та розуміння гри. Завдяки футбольному інтелекту та фізичним даним, які Лобановський прищеплював своїм підопічним, українські футболісти значно перевершували представників більшості інших народів радянської імперії.
Звісно, Москву таке явище не тішило. У Лобановського завжди було багато опонентів і заздрісників, які вставляли тренерові палиці в колеса за кожної нагоди. А для українців Лобановський був національним надбанням. Очолюване ним київське "Динамо" в совєцькі часи було фактично збірною України, куди стікалися футбольні "вершки" з усієї країни. Тому й очолювану Лобановським збірну СССР, яка в 1988-му дійшла до фіналу чемпіонату Європи, називали "командою десяти динамівців, послаблену Дасаєвим". Воротаря московського "Спартака" Дасаєва Лобановський, цілком можливо, теж не виставляв би, адже киянин Віктор Чанов був, м'яко кажучи, не гіршим за конкурента. Та тренерові теж доводилося йти на певні поступки.
В кінці 1980-х - на початку 1990-х років, перед розпадом Радянського Союзу, футбольні матчі в Києві набули характеру справжніх акцій протесту. Спочатку на трибунах з'являлися лише десятки уболівальників із синьо-жовтими прапорами, але з часом їхня кількість зросла до сотень. Це стосувалося не лише ігор за участю київського "Динамо". У 1990 році на переповненому Республіканському стадіоні відбувся товариський матч проти чинних чемпіонів Європи – голландців, який проводила збірна СРСР під керівництвом Валерія Лобановського. Кількість синьо-жовтих стягів на трибунах під час цього матчу вражала. А зовсім скоро, коли кияни здобули перемогу над московським "ЦСКА" з рахунком 4:1 і завоювали своє 13-те, рекордне чемпіонство в СРСР, число національних прапорів на стадіоні стало ще більшим.
На фоні значного національного підйому виникають "аргументи кандидата в народні депутати". Ці аргументи торкнулися сердець багатьох українців і в багатьох випадках спонукали їх переосмислити своє ставлення до Лобановського, який безумовно залишався іконою для численних людей.
Це тепер ми начебто розуміємо, що люди, дотичні до спорту, найчастіше були підневільними, і, пообіцявши їм певні матеріальні блага, ними було легко маніпулювати. Лобановський, звісно, був трохи іншим -- інтелектуал, який і школу закінчив з золотою медаллю, і Київський політех із червоним дипломом, він мав свою точку зору з приводу різних явищ. І, будучи в роботі авторитарним, рідко відходив від своїх ідей. А людей, здатних похитнути усталені погляди фахівця, якого на Заході називали Залізним Полковником, практично не було.
Не є секретом, що тренерська діяльність Валерія Лобановського отримувала повну підтримку від Володимира Щербицького, який на той час займав посаду голови компартії України. Кажуть, Щербицький, який у 1968 році ще керував Радою міністрів Української СР, був прихильником Лобановського не лише через захоплення його тренерськими концепціями, але й тому, що Валерій, будучи істинним інтелектуалом, мав значний вплив на його сина. Щербицький-молодший страждав від наркотичної залежності, і лише завдяки Лобановському, який став для нього другом та авторитетом, він на деякий час зміг позбутися цієї згубної звички.
Щербицький підтримував Лобановського на всіх фронтах — спершу працевлаштував його в "Дніпрі", а згодом у "Динамо", старанно захищаючи тренера під час суперечок із гравцями. Цю ж підтримку він надавав і в Москві, коли у Лобановського виникали труднощі з національною збірною СРСР. Валерій Васильович відчував себе найбільш впевнено, коли був поруч із Володимиром Васильовичем, і, безумовно, готовий був вислухати його прохання про політичну підтримку. 1989 рік, як відомо, став для старих комуністів часом неабиякої турбулентності. Перебудова та глибока економічна криза ставили під загрозу їхню владу. У вересні 1989 року Щербицький, зрештою, не витримав і покінчив життя самогубством. Проте в травні він ще активно займався політичною діяльністю, демонструючи бурхливу активність, основною метою якої було збереження влади після виборів до Верховної Ради СРСР. У цьому контексті кандидатура Лобановського виглядала найнадійнішою.
Після відходу Щербицького, Лобановський почав відчувати себе менш впевнено, ніж раніше. На цьому фоні виникли дві версії щодо його несподіваного рішення переїхати на Близький Схід влітку 1990 року, де він тренував збірні Об'єднаних Арабських Еміратів та Кувейту. Згідно з більш поширеною версією, Валерій Васильович вирішив "заслати" себе після невдалого виступу на чемпіонаті світу 1990 року, на якому команда СРСР під його керівництвом не змогла вийти з групи. Інша, менш розповсюджена версія, пропонує інший погляд: Лобановський, не маючи звичної підтримки з боку влади і відчуваючи наближення розпаду Радянського Союзу, обрав шлях, який гарантував йому фінансову стабільність.
Повернення в Україну наприкінці 1995 року стало можливим завдяки переконливим аргументам братів Суркісів та першого президента України Леоніда Кравчука. У відповідь на це Лобановський не лише досягнув значних футбольних успіхів (у 1999 році "Динамо" дійшло до півфіналу Ліги чемпіонів, де продемонструвало гру, що заслуговувала на перемогу), а й надав політичну підтримку: наприкінці 1990-х Валерій Васильович активно підтримував кандидатуру Суркіса на посаду міського голови Києва та політичну силу СДПУ(о), яку вони разом з Медведчуком заснували.
Лобановський -- безперечно, великий футбольний тренер. Більше того, важко переоцінити внесок, який "Динамо" Лобановського зробило в аспекті згуртування українців і почуття національної самоідентифікації в роки СССР. Однак недарма одна з Божих заповідей звучить як "Не створи собі кумира".
Іван ВЕРБИЦЬКИЙ, "Тиждень України"
