"Кожна невдача Шахтаря завдає болю": Бєдняков відкрив двері Луческу до Динамо, намагається забути гол Спарті та висловлює свою думку про клуб і національну команду.

Ексклюзивна і щира розмова з одним із найвідоміших фанатів "Шахтаря". Команда "Футбол 24" мала можливість поспілкуватися з Андрієм Бєдняковим – шоуменом і колишнім ведучим таких хітових шоу, як "Орел і решка" та "Х-Фактор".

"Ти г*ндон. Ти бандеравєц. А я - в Маріуполє. Дєнь Рассії"

- Андрію, розпочнемо з новин останньої доби (розмова відбулася 13 червня, - Футбол 24). Ізраїль бомбив Іран...

- Ого, несподівано так повернули розмову! (Усміхається).

Входимо з далека, будьте готові. На горизонті вже видно Нетаньяху на літаку "судного дня" і так далі. І все це відбувається на фоні нашої тривалої війни, що триває вже не один рік. Куди ж рухається цей світ?

- У ср*ку. Поки у нас не можуть покарати тих, хто робить зло, то нічого толкового не буде. Коли одна країна хєрачить іншу, а держсекретар Сполучених Штатів вітає їх із днем цієї країни, - я відмовлявся в це вірити. Це сюр! А сьогодні Росія написала на своєму якомусь офіційному ресурсі (не знаю, що у них офіційне і не сп*жджене), мовляв, дуже погано - бомбити суверенну країну у мирні ночі, коли сплять люди. Ти сидиш і не розумієш: бл*ть, що це відбувається взагалі? Але, на жаль, ось такий світ. Справедливості, на жаль, немає.

- Четвертий рік повномасштабного вторгнення. Як ти змінився за цей час?

- Я зазнав суттєвих змін. Вважаю, що інші можуть це помітити. Тепер я став набагато усвідомленішим, ніж колись. Хоча завжди носив у серці любов до України, тепер моя свідомість стала ще більш глибокою і усвідомленою.

Масовані нічні обстріли українських міст стали звичним явищем. Ночі, проведені без сну, а вранці потрібно знову включатися в робочий ритм. Безперервний моніторинг телеграм-каналів - де що летить і куди влучає. Який вплив це має на моральний стан? Адже емоційний стан, як відомо, відображається і на фізичному здоров'ї.

Звісно, це важко. Але це, безумовно, дрібниці в порівнянні з тими чоловіками та жінками, які перебувають на передовій, - зазначає Футбол 24. Вони живуть у Харкові та інших населених пунктах, громадах і селах, розташованих на прифронтових територіях. Там ситуація значно складніша. Головне - не падати духом і не втомлюватися від цієї війни.

Я не жаліюся. Розумію: усі живуть так. Чувак, ти в Україні, отже не кажи, що ти не виспався, що втомився, що тобі морально складно. Я це прибрав повністю. Чи складно в деяких моментах? Звичайно, складно. Не казатиму, мовляв, мені наср*ти, я зранку встав і пішов займатися своїми справами, поспавши дві години. Але і сильно перегравати, гіперболізувати цю історію стосовно свого стану я не хочу.

Ти - відомий представник Маріуполя. Це місто стало символом нашого спільного горя, а твоє, напевно, ще глибше. Чи знаєш ти, що тепер коїться в ньому?

Ні, мені невідомо. Зараз я не особливо стежу за цим, не тому що втратив інтерес, а через те, що деякі речі просто відштовхують. Я усвідомлюю, яка це маніпуляція, пропаганда, і як це подається. Не збираюся робити висновки на основі російських телеграм-каналів. У мене немає близьких людей або друзів, з ким би можна було обговорити це питання, тому й не вникаю у ситуацію.

Нещодавно відзначали день терористичної країни. Невідомо звідки, але вони дістали мої номери телефонів. Вважають, що можуть мене налякати. Я отримую повідомлення від "лівих" людей, які надсилають різні фотографії через WhatsApp та інші месенджери, не говорячи вже про соціальні мережі. "Ти г*ндон. Ти бандерівець. А я - в Маріуполі. День Росії. Маріуполь - це Росія". Це виглядає настільки кумедно, що їхня безпорадність просто вражає.

"Моє ставлення до росіян просте - вони під*раси": арбітр УПЛ на війні - рятунок у Лимані, конфлікти Срни, рука Кузнєцова

- Ти їм щось відповідаєш?

Іноді я реагую, коли хочу висловити свою думку. Але коли недолуга особа пише щось на кшталт "Маріуполь - це Росія", що ти можеш йому сказати? Він вже сам себе скомпрометував. Коли виникає можливість дати розгорнуту відповідь, це мене радує (усміхається). Я отримую від цього задоволення. Хоча мої співвітчизники кажуть: "Андрію, не звертайте увагу. Не витрачайте свої сили і моральні ресурси". Проте мені, навпаки, подобається ставити на місце таких людей.

- Чого тобі найбільше бракує з маріупольських часів?

Усе це відчувається як велика втрата. Люди, які зараз не мають змоги повернутися у свої рідні місця, прекрасно мене зрозуміють. Я завжди мав особливу любов до свого міста. Я не приїжджав туди лише для того, щоб відмітити візит і побачитися з родичами. Мої візити були наповнені теплом — я любив прогулянки, залишався на довше, зустрічав старих друзів. Мене радував наш помаранчевий сніг. Це приносило мені справжнє задоволення. Тож, звичайно ж, мені не вистачає всього — від моря до мого під’їзду та дитячих спогадів, які, слава Богу, ще живуть у моїй пам’яті. Ні окупанти, ні Росія не зможуть їх забрати чи знищити. Я продовжую жити і вірити, що одного дня я повернуся додому.

Чи залишиться це українським Маріуполем? Адже, по суті, місто практично зникло з поверхні землі.

Звісно, не буде так, як раніше. Але все ж, це буде щось, що викликатиме спогади про минуле. Коли відбудеться деокупація, а вона неодмінно відбудеться, ми не можемо сказати людям: "Забудьте про свій дім. Це вже не ваш український Маріуполь". Те, що місто зміниться, є безсумнівним. Але воно все ще існуватиме.

Пробач, що торкаюся чутливої теми. Я прочитав твій допис про твою маму, яка загинула на окупованій території. Прочитав його лише один раз, оскільки це викликало великий біль. Яка найважливіша наука, яку вона тобі передала в житті?

- Бути людиною. Мама мене виховала добре. Якби не мамине виховання, не виховання батьків, то було б це набагато гірше, напевно. Мама була доброю, щирою людиною. Вона дуже класно вміла дружити. І ось це я в неї теж хочу брати. (Після паузи) Мені складно говорити. Я прийшов розмовляти про футбол.

Ми близькі до цього моменту. Після завершення навчання в школі ти почав трудитися електрослюсарем на металургійному заводі Ілліча. Який аромат має хліб звичайного працівника?

Будь-яка праця є важкою. Це стало мені зрозуміло пізніше, коли я почав працювати на телебаченні і отримав можливість порівняти різні сфери. В усіх професіях є свої виклики: лікарю доводиться нелегко, водіям маршруток не солодко, а молодим людям, що працюють у ресторанах, також не просто. Я не можу сказати, що у когось робота легша, а у когось важча. Якщо ти щиро віддаєшся своїй справі і прагнеш досягти успіху в житті, твоя праця завжди буде вимогливою. Щоб щось досягти, потрібно пройти через чимало випробувань.

Завод став для мене джерелом безцінного досвіду. Я свідомо обрав цей шлях і вирішив працювати там. Паралельно я розпочав заочне навчання і пообіцяв батькам, що сам покриватиму витрати на навчання. Це була моя принципова позиція — я не хотів брати у них фінансову підтримку. Варіантів працевлаштування було небагато, і спочатку я продавав касети на центральному ринку між 10 та 11 класами. Проте я розумів, що потрібно рухатися вперед, щоб отримувати кращу винагороду та забезпечити стабільний дохід.

Завод давав таку стабільність. Потрапив туди у 17 років, тож ще рік працював у статусі, як мене називали, "малолєтки". Зате на годину раніше казав усім "adios" і йшов додому.

"Тато підтримував команду Шахтар."

- Команда КВК "Ілліча-ча", комбінат Ілліча, футбольний клуб Іллічівець. Чому в Маріуполі панував цей культ Ілліча?

- Радянський режим. Ці підприємства залишилися ще з тих часів. Тоді все отримувало назви на честь цього маленького лисого чоловічка з колодою. Це абсолютно очевидно. А згодом, коли розпочалася декомунізація, вигадали історію, що це, мовляв, не той Ілліч, а Ілліч - перший директор заводу. Потрібно було переписувати документи, проходити через всю цю бюрократичну тяганину. Це виявилося непросто.

Але те, що Іллічівцем назвали футбольний клуб, мені теж не подобалось. Я не такий, як наші фанати Металурга Маріуполь. Для мене це - команда з Маріуполя. Проте назва Іллічівець мені максимально не подобалась. Я тоді сидів і думав: "Якого хр*на у нас Іллічівець? Навіщо мені цей, бл*ть, Іллічівець?"

Легенди дев’яностих. Ігор Шуховцев: "Я - справжній боєць, який завжди боровся до кінця. І цим я пишаюся."

Незалежно від назви, ти не підтримував свою місцеву команду?

Я завжди підтримував місцеву команду. Коли я жив у Маріуполі, регулярно відвідував домашні матчі. Слідкував за іграми, дивився їх по телевізору. Але сталося так, що в шість років я вперше побачив матч донецького Шахтаря, і це змінило все — я почав цікавитися цією командою. Мене немов вкололи чимось, мов би вкусили. Тоді я ще не знав, де знаходиться Донецьк і що за команда така. Але запам'ятав: "О, круто! Шахтар Донецьк". До речі, і мій батько вболівав за Шахтар, і ми разом дивилися матчі. Проте не можу сказати, що не залишаюся фанатом Маріуполя.

Ти відчуваєш нестачу цієї команди в її традиційному сенсі? Ми усвідомлюємо, що вона все ще існує - Фенікс-Маріуполь у Першій лізі...

Це не команда Фенікс з Маріуполя... Мені здається, що вони просто придбали саму назву "Маріуполь"... Це справжній абсурд! До речі, хочу зазначити, що це якась символічна нісенітниця. Вибачте, якщо це когось образить, але "Фенікс" - це ж мобільний оператор окупантів, який нині функціонує в Маріуполі. І тепер, замість справжнього Маріуполя, виступає команда з ім'ям "Фенікс". Я сиджу і думаю: "Це що, серйозно? Як таке могло статися?"

Але я туди не лізу, я не знаю, як усе відбувалося: хто купив, хто посів місце, хто платив борги. Я знаю лише, що команда хотіла зі мною зустрітися, і я намагався якось допомогти. Але потім у мене все вилетіло з голови, бо було дуже багато справ, багато чого потребувало уваги. І вже потім я згадав і почав писати тим людям, які раніше там працювали. А вони: "Усе - команду вже забрали".

Проте, якщо розглянути ситуацію детальніше, це не та команда, яка все ще має гарантію залишитися в Прем'єр-лізі, наскільки мені відомо. Це вже друга команда з Маріуполя, яка була створена подібним чином.

Але чи не погодишся ти, що було б символічно і вражаюче, якби Маріуполь мав власну команду, подібно до Луганська та Донецька, навіть якщо вони не грають на окупованих землях?

Вона повинна бути. І вона неодмінно з’явиться. Це частина моїх мрій. Можливо, ми до цього дійдемо, адже з політичної точки зору це має значення. Люди повинні усвідомлювати, що існує команда з Маріуполя, команда з Луганська, а також з Донецька. Це український чемпіонат, і це має велике значення.

"...Коли кричали "Бєркут, Бєркут!" А фанати Шахти співали Гімн"

Згадай той перший поєдинок Шахтаря, який викликав у тебе справжнє відчуття радості.

О, це був наш дебютний матч у Лізі чемпіонів. Тоді змагалися з Лаціо і, на жаль, програли 0:3. Ці спогади, немов свіжі, як вчора. Коли ти входиш на головний стадіон Шахтаря, все навколо світиться: ліхтарі, а зелений газон виглядає просто неймовірно. Можливо, його спеціально фарбували, адже він був зовсім іншим, ніж зазвичай. Або, може, це просто ніч, і під таким освітленням він виглядав по-особливому. Так і хочеться босоніж пройтися по цьому соковитому трав'яному покриттю. Ліга чемпіонів дарує зовсім інші переживання. Цей гімн, яскраві банери. Імена Верона, Недведа, Анрі. О, це просто вражає!

Лаціо-2000. Суперклуб на честь Верони, Недведа і Саласа - де вони тепер?

- Дуже подобалась команда навіть тим, хто не був уболівальником Шахтаря. Імпонувала, бо в складі грали практично всі українці за винятком одного-двох легіонерів...

Глевецкас виявився натуралізованим Бахарєвим.

Окоронкво... Мені також сподобався головний тренер.

Безумовно, Прокопенко був відмінним тренером і дуже приємною особистістю. Таке враження створювалося під час його інтерв'ю, завдяки тому, як він спілкувався. Навіть коли передавав справи Невіо Скалі, було видно, як вони взаємодіяли. Він зробив багато для розвитку Шахтаря.

Перша невдача Шахтаря, яка заподіяла тобі біль у серці.

Знаєш, кожна поразка Шахтаря завдає мені справжнього болю. Це важко пережити! Пригадаю, як нещодавно ми програли Колосу з рахунком 2:4. А ще був той ганебний матч з Аустрією, де нас розгромили 1:5. Не можу забути й виліт від Севільї в 1/8 фіналу Кубка УЄФА. Було дуже прикро, коли на Хайбері ми вели 2:0, а в результаті поступилися 2:3. Тоді Вірт просто блискуче грав, але той "сумнівний" пенальті в кінці першого тайму став фатальним. І, звісно, не можу не згадати про поразку від ПСВ, коли знову ж таки ми вели 2:0, але в підсумку програли 2:3. У Шахтаря чимало таких матчів, про які не хочеться згадувати (усміхається).

Ми вже торкалися теми стадіону Шахтар. Після нього був РСК Олімпійський, а зрештою — Донбас Арена. Де, на твою думку, атмосфера була найяскравішою?

РСК Олімпійський залишив у мене змішані враження. Якщо порівнювати з центральним стадіоном Шахтаря, він виглядає досить звичайно. Тут бракує тієї атмосфери та історії, які відчуваються на Шахтарі, а також інновацій, присутніх на Донбас Арені. Можна сказати, що це щось середнє. Особисто мені РСК не сподобався, а "дудка" зовсім не вразила, хоча на стадіоні проходили цікаві матчі.

На жаль, я відвідав Донбас Арену всього тричі. Перший раз — під час двох матчів Євро-2012, коли наша національна команда виступала. Другий — у той день, коли все починалося, на грі з Вікторією Плзень, коли з трибун лунали вигуки "Бєркут, Бєркут!", а вболівальники Шахтаря співали свій Гімн. Щоразу, коли я згадую про ці миті, мене охоплює трепет. Я навіть підспівував, як Гімн, так і "Червону руту". Тому повною мірою насолодитися атмосферою Донбас Арени мені не вдалося.

Перше, що мене вразило, це швидкість, з якою можна потрапити на стадіон і покинути його. Це стало для мене справжнім відкриттям. Я пам'ятаю, як заходили на НСК Олімпійський — доводилося проводити години, проходячи через ці турнікети. А тут все відбувається миттєво — чух-чух-чух, і всі розійшлися. Це мені дійсно сподобалось.

"Пятов звернувся щодо Суперкубка. Я вирішив поїхати, а Шахтар, на жаль, не зміг виграти цей трофей."

Де ти знаходився і чим займався 20 травня 2009 року?

- Це ж фінал Кубка УЄФА? Я ридав у каптьорці Київського політехнічного інституту. Ми хотіли летіти у Стамбул на гру, але не було квитків на літак. На той момент квитками займалися турперевізники, ми обійшли все, але вже нічого не знайшли. Я дуже засмутився. Пізно спохопилися, бо до самого кінця не знали - вийде Шахтар у фінал чи ні. Коротше, зайнялися організаційними питаннями набагато пізніше, ніж потрібно.

З Шахтарем я не мав жодних знайомств. Взагалі - абсолютно ніяких. Тому покладатися на те, що хтось надасть мені квитки і запросить приєднатися до команди, було безглуздо. Спершу охопила туга, а потім, безумовно, прийшла радість.

- Плакав від радості?

Тоді я не відчував сліз. Натомість, я зайнявся іншим словом на букву "П" - пивом. Хоча, якщо чесно, хлопці пили, а я просто стояв поруч, так би мовити (сміється). Ми святкували, відзначали, а потім пішли пішки з Політеху вночі додому, до орендованої квартири в Дорогожичах. В компанії - нас було семеро або вісім. Ми всі жили в одній квартирі.

Шахтар-2009: Переможці останнього Кубка УЄФА - куди їх життя завело сьогодні?

Не всі українські фанати виявили підтримку Шахтарю. Ядро вболівальників Динамо та деякі нейтральні вболівальники були на боці Вердера. Це тебе не дратувало?

- Я завжди цього не розумів. Але, з іншого боку, по всьому світу так вболівають - навіть якщо команда з твоєї країни. У мене такого немає. У єврокубках я вболіваю за Динамо і за всі наші клуби. Пам'ятаю, як радів, коли Карпати забивали Галатасараю, Борусії Дортмунд. Це не забувається. Вболівав, незважаючи на те, хто запеклий наш ворог у чемпіонаті України.

Коли в Шахтарі звернули увагу на свого зіркового фаната?

- Я цього не знаю, коли вони помітили. Першим мені в Instagram написав Пятов - запросив на Суперкубок. Я поїхав, а Шахтар класно цей Суперкубок проср*в. Після того, коли я їздив на всі матчі Суперкубка, Шахтар їх прос*рав. Пацани вже сказали: "Не їдь, будь ласка, на жоден Суперкубок" (Усміхається). Тільки один такий трофей Шахтар, здається, виграв у моїй присутності. Я - взагалі не на фарт у Суперкубку.

Отже, Пятов став першим. А щодо того, коли сам клуб дебютував, цього я вже не можу згадати. Не було у мене якогось конкретного бажання приєднатися. Навіть тепер є свої особливості.

Чи знайомі ви особисто з менеджерською командою, зокрема з Палкіним та Срною?

Звісно. Як з Палкіним, так і зі Срною. Срна, насправді, завжди готова щось помітити або висловити.

Можливо, навіть з самим Рінатом Леонідовичем?

Ніколи не зустрічалися. Ніколи не мали можливості перетнутися.

"Зубов? Нехай йде куди хоче! А хто ще тут є? Орб!"

Шахтар, що досягнув неймовірних висот у своїй історії, був сформований під керівництвом Мірчі Луческу. Чи виникли у тебе запитання або невизначеність, коли він згодом перейшов на пост головного тренера Динамо?

- Я дуже легко відпустив Луческу. Розумів, що більше він дати Шахтарю не може. Як уболівальник Шахтаря, я радів, коли він пішов. Вдячний цьому тренеру за все, що він зробив з командою, за ці турніри, за трофеї, кубки, медалі. За гру. Я вдячний йому. Але останній рік-півтора мені хотілося, щоб Луческу прибрали.

Хоча я є прихильником Шахтаря, мені абсолютно не до вподоби, коли команда починає чинити тиск на арбітрів, штовхається, падає чи валяється. Це була концепція, яку запровадив Мірча Луческу, коли він закликав гравців діяти саме так. Він сам іноді влаштовував істерики. Це не те, чого я очікую від свого улюбленого клубу та його розвитку.

"Кожна гра проти команди Луческу нагадує занурення в басейн з нечистотами". Дмитро Джулай висловлюється про тріумф "Динамо" та "Кайрат - геній" у футболі.

Коли він став головним тренером київського Динамо, я був у роздумах. Як можна віддати стільки років Шахтарю, а потім перейти до їхнього запеклого суперника? Це мало б викликати повагу, а не зневагу. Мені здається, що це свідчить про його основну цінність – гроші. Я, звісно, був розчарований, але згодом усвідомив: "А що ще можна було від нього очікувати?" В певному сенсі, я навіть припускав, що він може прийняти цю пропозицію.

Я впевнений, що Бєлік не стане головним тренером Динамо. Так само, як і Малишев, який займає позицію помічника. Мені хочеться, щоб клуб асоціювався з особистостями, які мають характер, подібний до тих, що в Шахтарі. Саме таких людей мені не вистачає.

- Ти сказав за характер Шахтаря і вірність клубу, а мені чомусь згадався Геннадій Зубов, який був легендою...

- Та йдіть ви всі на х*й! Хто ще залишився? Орба, який, коли працював у тренерському складі Маріуполя, приходив до мене на фотосесію, пам-пам-пам... Нехай йдуть в біси всі. Навіть говорити про них не хочу. Нещодавно сидів і думав: "Чорт, як би мені просто стерти з пам’яті той гол Спарті, який забив Зубов?" Віддав би багато, щоб просто забути його. Але, блін, той гол дійсно був вражаючим! Але я б забув і його, і того Гєшу. Це просто божевілля.

Який тренер Шахтаря після Луческу найбільше припав тобі до душі?

У різні моменти кожен з тренерів виконав свою роль. Фонсека справді вніс значний внесок, принісши нам багато трофеїв. Коли настав час об'єднати команду та підтримати її, на допомогу прийшов Йовік, і я дуже вдячний йому за це. Моя повага до нього величезна. Він вивчив українську мову, на відміну від Зубова, і спілкувався нею з хлопцями. Йовічевіч - наш! Дякую, друже!

- Кажеш, кожен щось дав. Навіть Пушіч?

Навіть Пушіч. Маріно мені дуже імпонував. У першому сезоні ми показали хорошу гру. Я не знаю, що відбувалося далі, адже не належу до структури клубу. У останній рік я взагалі менше цікавився справами Шахтаря, у нас були свої власні справи. Я особливо не допитувався у хлопців. Не хотів втручатися в те, що мене не стосується. Ми могли обговорити щось, але максимально поверхнево — хто є хороший, а хто поганий — мені не хотілося вникати в це.

Яких гравців Шахтаря з різних часів ти б міг вважати своїми друзями?

Їх багато. Андрюха Пятов, Зуб (Зубков, - Футбол 24), Вітя Коваленко, Даріо (Срна, - Футбол 24), Тарас (Степаненко, - Футбол 24), Крива (Кривцов, - Футбол 24), Коля Матвієнко. Звісно, ми не найкращі друзі, але завжди приємно спілкуватися. Можемо зустрітися, завітати один до одного, провести час разом.

Ми досі підтримуємо зв’язок з тими, хто грав раніше. Це Дуглас Коста, Жадсон, Манор Соломон, Ісмаїлі, Тайсон. А от Марлос - справжній товариш. "Це ж просто катастрофа, брате! Справжня катастрофа! Брат, це баліт, катастрофа! Пахі баліт" (сміється).

- Не можу не запитати про Тимощука. Ще наприкінці 2022-го ти розповідав, що якісь певні контакти у вас були і що він тобі сказав, мовляв, "був українцем і залишається українцем". Як ти пояснюєш цей феномен?

Це фінанси. Взаємозв’язки. Десь хтось зміг вплинути на нього, як кажуть, "засіяти" цю думку в його свідомість.

Ми маємо інформацію, що у нього тепер є нова російська сім'я.

- Я навіть не про сім'ю кажу. Це розчарування для мене величезне. Максимально величезне. Зараз я з ним розмовляти не буду. Товаришувати, дружити - однозначно ні. Але якби він чесно сказав, чому так, я б це вислухав. Думаю, всі б це вислухали. Просто цікаво. Але цього не буде ніколи.

Хто, на твою думку, є найбільш авторитетними постатями серед "гірників"? Назви своїх трьох фаворитів.

- Фернандінью я точно назву у цьому списку - дуже сильний футболіст. Я б Матузалема назвав, але те, як він пішов із Шахтаря, не дає такої змоги. Даріо, безумовно, теж легенда. Я б згадав і Ателькіна, і Старухіна, і Матвєєва, але я їх мало бачив. Перед очима, насамперед, ті люди, які грали, коли ти вже вболівав за Шахтар свідомо. Для мене і Пятов - легенда Шахтаря. Гм, складно. Жадсон запам'ятався фразою "Гдє Дінамо, гдє?" і вирішальним м'ячем за Кубок УЄФА. Що ж, фінальна трійка: Жадсон, Фернандінью, Срна.

Оцініть команду Шахтар U-19, яку тренує Бєлік, а також Малишев, адже вони мають уявлення про Динамо. Конкуренція там значно вища, ніж у матчах основного складу.

У сезоні 2024/25 команда Шахтар вперше з 90-х років опинилася поза межами топ-2 в українському чемпіонаті. Чи є причина лише в тренерському штабі?

Мені не вистачало духу команди. Його, по суті, не було. Але хто відповідає за формування цього духу - капітан, тренер чи Даріо? Хтось повинен взяти на себе цю відповідальність. Найяскравіші матчі для мене - це ігри з Динамо. Вони не демонстрували справжньої гри. Я не відчував того запалу і енергії, які зазвичай супроводжують Класичне. Для нас це виглядало як звичайний матч - подібно до ігор з Колосом чи Вересом. Останнім часом Полісся бореться більше, ніж Динамо.

Претензії висуваються до всіх. До хлопців, які виходили на поле у матчах з Динамо, коли ці ігри були справжніми битвами. Вони зобов'язані демонструвати це. Після відходу Степаненка залишився останній з тих, хто здатен був налаштувати команду на потрібний лад. Хотілося б побачити таку ж відданість від Пятова, Даріо та Колі Матвієнка. Кожен тренер, який очолює Шахтар, має усвідомлювати, яке значення для нас має київське Динамо. Ми повинні продемонструвати свій характер.

Коли в таких матчах не відчувається характеру шахтарів, це викликає справжній біль. Здається, той запал зник, і я не можу зрозуміти, з чим це пов'язано. Я завжди наголошую хлопцям: ви повинні боротися за тих, хто дивиться вас у окупації через VPN на українських каналах. Я б із задоволенням зайшов у роздягальню перед фіналом кубка і сказав би багато важливих слів. Хотілося б, щоб вони теж це усвідомлювали. Вони мають грати за тих хлопців, які борються на "нулі", а не лише за титули чи місця в таблиці. Це стосується як європейських змагань, так і, особливо, матчів з Динамо.

Скільки людей мені пишуть з тимчасово окупованого Донецька: "Ми дивимося матчі на свій страх і ризик". Як вони знаходять цю можливість - я не розумію. "Ну що це за гра була, Андрію? Ви ж можете сказати хлопцям. Не годиться так програвати. Ну, нічого. Наступного разу ми виграємо". А ти сидиш, бл*ть, і тобі неприємно. Про це треба говорити. Але є така проблема, що ти можеш сказати, а потім на тебе будуть ображатися, що ти сказав правду.

Я ніколи не відступаю від своїх слів. Мені важливо бачити справжній дух шахтарів. Хотілося б, щоб команда виходила на поле та билася за цю емблему, за наші молотки. Щоб вони не лише демонстрували їх під час перемог. Не хочу, щоб бразильці виходили з двома окулярами і танцювали. Мені потрібно, щоб вони усвідомлювали, за кого грають. Шахтар, емблема, дух – ось за що я хочу, щоб вони боролися. А в минулому сезоні цього, на жаль, не було.

Чи можу я бути вимогливим як вболівальник? Безперечно. Хто взагалі має право це оцінювати? Це складний процес. Подивіться на команду Шахтар U-19, де тренер Бєлік і гравець Малишев розуміють, що таке Динамо. Там, бл*ть, відбуваються справжні битви, які навіть перевершують рівень основного складу. Вони добре готують молодих хлопців до таких матчів. Мені хочеться, щоб і основна команда отримувала таку ж мотивацію. Незалежно від суперника — чи то Динамо, Дніпро, чи Карпати — вони повинні виходити на поле з однаковим настроєм. Давайте подивимося, яким буде Туран у цьому контексті.

- Потужні слова. Ти потрібен мені в роздягальні на старті сезону.

- Я б залюбки. Ми трішки відокремилися в останній сезон. Зараз має бути все добре. Я хочу повертатися до команди і бути там, де мій улюблений клуб.

"Необхідно реалізувати Судакову та Матвієнка."

- Туран. Як вважаєш, чи зможе він досягти успіху?

- Чесно - не знаю. Це для мене загадка. Мотиватор, я чув, він хороший. Але чи достатньо нам мотиваторів? Треба, щоб усе було в комплексі. При всій повазі до Маріно Пушіча, мені хотілося від нього більше емоцій і на краю поля, і в роздягальні. Це може давати Туран. А з точки зору стратегії, плану А, Б, В на матч - тут я не знаю, не слідкував за його командами.

Турана, що прагне залучити своїх співвітчизників до Шахтаря, можна зрозуміти. Проте, на мій погляд, це виглядає дещо незвично...

- Ой, я бачив списки цих людей і які суми за них хочуть. Навіщо нам це?

У Шахтарі спостерігається україно-бразильська тенденція. Якщо до цього додати ще й турецьких гравців, отримаємо справжнє вавилонське стовпотворіння.

У нас з турецькими футболістами, на жаль, не склалося. Навіть Луческу намагався їх залучити: був Толга Сейхан та інші гравці з чемпіонату Туреччини. І що з того вийшло? По суті, нічого. Кожен тренер, звісно, прагне підбирати гравців, які йому підходять. Але важливо, щоб це не перетворювалося на комерційний проект. Я хочу бачити команду, а не гравців, які просто приходять за грошима і не переймаються долею клубу.

Важливо, щоб кожен новий тренер усвідомлював контекст країни та походження клубу. Тренер має зрозуміти, що його мета не лише заробіток, а бажання працювати з сильною командою, що має характер, грає для своїх уболівальників і походить з окупованого міста, де немає власного стадіону.

Звісно, гроші - це важливо. Працюйте, адже ніхто не прийде в команду заради любові. Але варто, щоб він розумів, яка це команда та хто її члени.

- Історія Судакова. Начебто і він хоче за кордон, і Наполі та інші клуби проявляли інтерес. Але сторони не можуть зійтися в ціні. Чи не погубить це талант Георгія?

- Я - не менеджер клубу. Шахтар, мені здається, все робить правильно з точки зору менеджменту. Ми знаємо, як вони вміють продавати. Динамо теж може періодично заробляти хороші гроші за футболістів, але давайте будемо об'єктивними - Шахтар попереду. Так, клуб обпікався неодноразово, купуючи за 20+ мільйонів, а потім гравці йшли вільними агентами. Але і продавали за чималі суми.

Щодо Судакова, я вважаю, що найкращим варіантом буде його відхід. Якщо він залишиться, це не принесе жодної вигоди ані клубу, ані йому самому. Жора - чудовий хлопець, але як фанат Шахтаря, я усвідомлюю, що з його теперішнім настроєм (який він демонстрував навіть в останніх матчах) він не зможе допомогти команді. Тому, на мою думку, настав час розглянути його продаж.

Але також – ти інвестував значні кошти в футболіста, і не хочеться його продавати за нижчу ціну. Це складна проблема. Шахтар знайде рішення. І, на мою думку, Жора, зрештою, залишить команду.

Де б ти хотів його зустріти?

Італія стане для нього відмінним вибором. Жора – справжній талант на футбольному полі. Незважаючи на критику: "Ой, Жора, він не дуже добре зіграв за національну команду!" – він наразі виконує роль лівого вінгера. Судаков також вражає своїми вміннями. Він чудово орієнтується на полі, майстерно захищає м'яч тілом і швидко приймає рішення. Звісно, йому ще є куди рости. Йому потрібен тренер, який допоможе йому розвиватися, а також підтримка команди та оточення. Важливо рухатися вперед. В принципі, на цьому все.

Те ж саме можу сказати і про Колю Матвієнка. Я щиро сподіваюся, що він отримає можливість пограти десь у іншій команді. Потрібно давати шанс, варто продавати. Хоча без Судакова та Матвієнка нам буде важко, але це необхідний крок.

"Мені хочеться, щоб ви дійсно виступали за збірну, а не просто робили фотографії на водоспадах чи в інших місцях."

Які у тебе враження від сучасного футболу? Що тебе радує, а що, навпаки, засмучує? Який у нас рівень гри і в якому напрямку ми рухаємося?

На жаль, існують об'єктивні обставини, які призводять до того, що ми знаходимося в такій ситуації. У нас триває війна та повномасштабне вторгнення, що заважає розвитку футболу. Завдання нашого футбольного керівництва полягає в тому, щоб утримати стабільний рівень, щоб не допустити падіння. Я впевнений, що після завершення всіх цих труднощів нас очікує величезний прогрес у футболі. Однак для цього потрібно почати діяти вже зараз.

І радію від цих новин, і тригерить - дуже багато українців підписують контракти з академіями Бенфіки, італійських, іспанських клубів. Молодь наша виїхала і там себе показує. Потім, на прикладі цього чудака з Байєра (Артем Степанов, - Футбол 24), який не хоче, бл*ть, їхати грати за свою національну збірну...

Вже прагне.

Вже відчуваєш це, так? Щоб уникнути подібних ситуацій у майбутньому, нам потрібно повернути молодих футболістів. Вони ж справді талановиті та перспективні. Нам необхідно активно працювати з ними. Я впевнений, що тренери стежать за кожним, хто проявляє себе десь і має потенціал. Це непросто. Жити в Барселоні, граючи в місцевій академії, і приїжджати сюди – не найкраще рішення. Але ж є ще багато молодих гравців, які можуть показати себе протягом року-двох. Якщо не будемо їх підтримувати, можемо втратити їх для національної команди. Це серйозний виклик для Федерації футболу.

Я бажаю, щоб ми почали звертати увагу не лише на свої особисті вигоди. Як тільки ми відмовимось від егоїстичних міркувань, від пошуку вигоди в кожній ситуації, тоді наше життя зміниться на краще. У нас є велика країна з величезними можливостями, але, на жаль, ми поки що не можемо реалізувати цей потенціал.

Щоразу якісь відмазки. То ми без стадіонів граємо, то в нас перельоти довгі, то у нас повномасштабне вторгнення, то у нас ще щось. Не хочеться цього чути.

Команда повинна усвідомлювати, за кого виступає. Я знайомий з багатьма, і можливо, деякі з вас образяться на мої слова, коли це почують. "Ти – експерт з дивану". Але мені байдуже, як ви мене назвете. Я – фанат. Я спостерігаю за вами, коли ви виїжджаєте та граєте за мою країну. І я хочу, щоб ви дійсно боролися за неї, а не просто фотографувалися на водоспадах чи в інших екзотичних місцях.

"Деяким гравцям відверто наср*ти": білий кінь Реброва, відомому тренеру соромно за УАФ, "дивна прутня" у Канаді

Не в образу сказано, але мені хочеться бачити футбол від збірної, як і від свого клубу. Бо зараз це єдина розрада - що ти увечері, після постійних прильотів, бл*ть, хочеш включити і подивитися футбол. А коли тебе просто ось так - 4:0 - Канада жАхає! І ти сидиш-думаєш: "Та, напевно, я спати піду". Канада - нас. 4:0. Без варіантів. Неприємно це. Пацани, які сидять (в окопах, - Футбол 24), на телефонах з хєровим інтернетом підключаються і дивляться футбол. І їм же теж хочеться бачити результат.

Імідж виглядає відмінно. Ми також створили неймовірну капітанську пов'язку (Футбол 24). Сподіваємося, що така ж якість буде і в нашій грі.

Не так давно я звернувся до Віталія Овчаренка, ультрасу Шахтаря, який брав участь у бойових діях ще під час АТО, із запитанням: "Що ти відчуєш, коли Шахтар нарешті повернеться до Донецька і відбудеться перший домашній матч?" Тепер хочу поставити це ж питання і тобі.

- Дивись, трохи некоректно. Ця людина, по-перше, є представником фанатського руху Шахтаря. По-друге, він - військовий. Він втратив багатьох своїх знайомих, друзів, побратимів. І мені казати щось таке - це буде неправильно.

Донецьк - не моє рідне місто. Це моя команда улюблена - так. Я подивлюсь матч, я згадаю тих людей, які віддали своє життя за те, щоб Шахтар повернувся. І це не тільки фанати Шахтаря, а люди з усієї України. Це заслуга ультраса львівських Карпат. Це заслуга ультраса київського Динамо. Це заслуга ультрасів Дніпра, Металіста, всіх інших. Тих українців, які жили в окупації. Це буде для них гра, а не для мене.

Ця гра повинна бути присвячена тим, хто пожертвував своїм життям, хто боровся і хто пережив окупацію. Це не подія для президента чи менеджерів, а для саме цих людей. Я готовий передати свій квиток тій людині, яка довго чекала на повернення Шахтаря в Донецьк. Це не просто красиві слова — я справді віддам свій квиток. Сяду перед телевізором і буду вболівати за тих, хто нарешті повернувся додому.