Іноді кілька куль потрапляють у ціль, але ворог все ще рветься вперед — адреналін робить свою справу. Моє завдання — влучити йому в голову — тільки тоді він впаде, — ділиться снайперка на прізвисько "Танго".

-- Коли ви вперше побачили в снайперський приціл солдата противника, було важко натиснути на курок? -- ставлю питання "Танго".

-- Жодних вагань не було, адже вони нелюди. Взагалі на фронті альтернатив небагато: або ти вбиваєш ворога, або він вбиває тебе.

Як і в давні часи, снайпери зосереджують свою увагу на ворожих командирах, кулеметниках та інших снайперах.

Раніше було легше впізнати офіцера за формою. Зараз одяг у всіх практично однаковий. Основні цілі – кулеметники, адже вони завдають найбільше клопоту. На Вербовому (у Запорізькому напрямку) траплялося, що ми стріляли в кулеметника, бачили, як він падає. Але відразу ж з'являвся його живий товариш, який відтягав тіло і знову ставав до кулемета, продовжуючи обстріл.

Серед основних завдань військових також важливу роль відіграють солдати з раціями. Якщо їм доручено забезпечувати зв'язок, це свідчить про наявність певного бойового досвіду. Найчастіше я взаємодіяла з ворожими солдатами (яких ми називаємо "тілами"), котрі намагалися штурмувати наші позиції.

Чи володієте ви різноманітними моделями снайперських гвинтівок?

Отже, існує широкий спектр варіантів: починаючи з компактної UAR-10M з укороченим стволом, яка ефективно стріляє на дистанції до 400 метрів, а за межами цього показника її точність знижується, і закінчуючи потужними гвинтівками калібру 14,5, здатними працювати на відстані до чотирьох кілометрів (ми мали досвід роботи на дистанціях 3,2 та 3,6 кілометра). Вибір конкретної зброї залежить від характеру завдання, яке потрібно виконати.

До речі, моєю першою гвинтівкою стала американська М14. Цю зброю використовували ще під час в'єтнамської війни. Незважаючи на те, що вона досить стара, вона виявилася неймовірно надійною для мене.

Є один класичний військовий фільм, в якому головна героїня — снайперка — використовує гвинтівку засічки, щоб позначати свої точні влучення. Чи знаєте ви, скільки ворожих солдатів вона вразила?

Ні, не підраховую. Кого я насправді рахую, так це своїх загиблих товаришів. Коли друзі подарували мені автомобіль, вони намалювали на ньому ряд пікових тузів, подібно до зірочок на літаках. Вони сподівалися, що я буду додавати тузів, коли знищуватиму нові цілі. І справді, я додаю тузи, але в пам'ять про своїх загиблих побратимів. Вони для нас важливіші, ніж будь-які вороги.

Читайте також: "Пішов у ТЦК й кажу: "Треба вже щось зі мною робити!": ветеран з ампутованою рукою вже понад рік плете маскувальні сітки для фронту

-- Вам доводилося рятувати поранених побратимів?

-- Так. Тут слід сказати, що дуже небезпечними для життя являються поранення в шию -- люди швидко, буквально на очах стікають кров'ю. Двоє моїх друзів так загинули -- 20 секунд, і людини не стає. Так от один хлопець на позивний "Їжачок" йшов мені на допомогу, але, на жаль, зачепив розтяжку, його поранило в шию. Я начебто якісно надала першу медичну допомогу -- наклала два бандажі. Зупинила кров. Але він почувався дуже погано, тим паче, що в нього ще й ноги були поранені. Просив: "Танго", дай попити" "Не можна", -- кажу. -- "У тебе контузія. Може бути набряк мозку". "Ну, будь ласка!", "Ні, не можна". Отак ми з ним говоримо і одночасно я спілкуюсь по рації з хлопцем з медеваку (медичної евакуації), який йшов до мене за цим пораненим. "Їжачок" питає по рації: "Хаос", можна мені води?" "Їжачок", ні, не можна тобі". Потім я змочила серветку, поклала "Їжачку" на губи. І от чи то пов'язки на його шиї трошки сповзли, чи уламок зайшов глибше, але кров знову вдарила фонтаном. Я з усієї сили закрила руками місце, з якого лилася кров. Відповідно тримати в руках зброю не мала можливості. І в цей час буквально поруч з'явився кацап. Питаю: "Кто?!" Він у відповідь: "Свои!" "Кто свои?" "Сомали!" Ясно, думаю -- якраз підрозділ "Сомали" псував людям в Слов'янську життя у 2014 році. "О, пацаны, проходите!", відгукнулась я. Мені поталанило, що я була не в українському пікселі, а в іншій камуфляжній формі. Плюс -- моя донбаська вимова. Це й врятувало.

Хвилин за 10 прийшов хлопець з медеваку і забрав "Їжачка". А наступного дня поранило мене. Я потрапила на медевак, спитала за "Їжачка". Мені сказали, що довезли, з ним все добре.

-- Яке місце снайпера на нинішній війні в умовах масового застосовування безпілотників?

Я вважаю, що дрони можуть замінити снайперів приблизно в 80% випадків, і це позитивно, адже ми зменшуємо ризик для людей. На великих відстанях безпілотники здатні більш точно вражати цілі, ніж це робить снайпер. Однак у дронів є істотний недолік — вони мають тільки один шанс на влучення. Якщо не вдалося потрапити, завдання залишається незавершеним. Снайпери ж мають кілька патронів, тому, якщо перший постріл не вдався, вони можуть скоригувати свої дії та знищити ціль. Це перший аспект. Другий — снайпери-марксмени (які є частиною піхотних підрозділів і надають вогневу підтримку на середніх дистанціях, взаємодіючи з групою) дуже ефективні під час штурмів, оскільки вони можуть вражати важливі цілі, які недоступні для автоматичної зброї.

Яку роль виконує снайпер під час атак?

- Коли боєць йде на штурм, його увага, зазвичай, сконцентровано в основному на тому, що знаходиться безпосередньо перед ним. Це як у коня (перепрошую за таке порівняння) поле зору обмежене, якщо йому вдягають шори.

-- Тобто, те, що відбувається по боках, людина під час штурму контролює не надто уважно?

- Так. Хоча штурмовиків вчать все ж таки не втрачати це з поля зору. Але не завжди і не у всіх виходить. Бо треба періодично повертати голову, перефокусовувати увагу. Це не просто, якщо вся увага на тому, що перед тобою. Я марксмен, знаходжусь дещо позаду на відстані і мені простіше контролювати бокові сторони. Дивлюся, скажімо, чи не виліз збоку з окопу чи бліндажу ворог. А якщо наші штурмовики вже заплигнули в ворожий окоп, то -- чи не підбирається до них по брустверу противник.

Ще одна перевага використання марсмена під час штурму полягає в тому, що моя зброя має кращу точність, ніж у штурмовиків. Чому це важливо? На жаль, часто буває так, що противники не падають від одного влучення з автомата в тулуб чи кінцівки (якщо влучити в голову — то, звісно, вони падають). Іноді кацапи отримують кілька куль, але все ще продовжують бігти — завдяки адреналіну. Однак, зі снайперської гвинтівки мені значно легше точно влучити в голову або шию з першого пострілу.

Читайте також: "Завдяки пісні я зустріла своє кохання, і напередодні 60-річного ювілею вийшла заміж": військова, яка вступила в ЗСУ, щоб підтримати доньку

Зима вже прийшла. Які поради можна дати військовим, які вперше стикаються з фронтовими умовами, щоб уникнути обморожень та переохолодження?

Це дійсно серйозна проблема. Коли організм сильно охолоджується, він може почати функціонувати на межі. Щоб уникнути цього, важливо правильно одягатися та використовувати хімічні грілки. Обов'язково слід носити термобілизну і дотримуватися принципу багатошаровості, наприклад, як капуста — на собі потрібно мати кілька шарів одягу. Важливо знати, які матеріали вибрати: один з них відводить вологу, а інший зберігає тепло. Про це можна знайти безліч корисної інформації в Інтернеті. Ще одна важлива рекомендація — якщо ти спітнів, потрібно зняти вологий одяг, зокрема й шкарпетки. Я завжди тримаю запасні шкарпетки під бронежилетом.

Я накопичую велику кількість хімічних грілок, які розміщую у взутті, на ногах, руках, тілі та навіть в кишенях. У мене є свій особливий трюк: завжди беру з собою консерви з печінкою тріски. Це досить калорійний продукт, тож після його вживання я використовую бляшанку з маслом, кладучи туди серветки і підпалюючи їх – так можна зігріти руки.

Чи ви разом із вашим чоловіком у службі?

-- Ні. Бо якби ми служили разом, він би не дозволяв би мені ризикувати так, як я ризикую.

Розкажіть про своє життя до початку великої війни. Як ви опинилися в ролі тренера бальних танців і заснували свій власний клуб?

Я почала танцювати з семи років, коли вступила до першого класу, і мої батьки записали мене до танцювальної студії. Паралельно з цим у шкільні роки я займалася різними видами спорту: спортивною гімнастикою, легкою атлетикою, баскетболом, волейболом, а також футболом, дзюдо і мотоспортом. Проте бальні танці завжди залишалися моїм пріоритетом. Батьки наголошували, що важливо, аби позакласні заняття не заважали моїм успіхам у навчанні. Я дійсно добре вчилася.

Я брала участь у змаганнях з бальних танців, і наш керамічний завод виділяв кошти на участь у турнірах. Пам'ятаю, як моя перша поїздка на чемпіонат за кордоном на початку 1990-х років стала справжньою подією. Бальні сукні іноземних учасниць вражали своєю розкішшю — чудові тканини, блискучі деталі, стрази, пір'я та боа. В Україні ми шили сценічні костюми з доступних матеріалів і прикрашали їх тим, що могли знайти. Італія захоплювала всім — навіть мандаринами, що росли прямо вздовж доріг. У 15 років я вирішила припинити виступи і почала викладати танці.

Ознайомтесь також: Після півтора року, проведених у стані паралічу через поранення спини, ветеран, отримавши нейростимулятор, зміг знову стати на ноги та досягати успіхів у спорті.

-- В 15 років завершувати кар'єру, певно, зарано?

- Так, але партнер по танцям сказав, що йому вже соромно просити гроші у батьків. Тому вирішив закінчити виступати і пішов вчитися в інститут. Мені довелось закінчити кар'єру.

Чи ви вирішили приєднатися до уже діючої танцювальної школи, чи, можливо, заснували власну студію?

- Спочатку у вже існуючу. Через три роки створила свій клуб.

Сталося так: мені запропонували простір — ось ця зала, якщо є бажання, можеш перетворити її на студію бального танцю. Я поділилася новиною з моїм коханим Сергієм. Він відповів, що це чудова ідея, і підтримав мене фінансово. Завдяки його допомозі я купила дзеркала, магнітофон і розпочала власну справу.

Пам'ятаєте, з якою цифрою розпочали?

Приблизно з 200 доларів. На той момент це була значна сума. У наступні роки нам довелося інвестувати чимало коштів. Ми знімали зал площею 500 квадратних метрів у самому центрі міста. У нас навчалося близько 300 учнів. Звичайно, я не працювала одна — у нашій команді було сім тренерів.

Чи досяг клуб успіху?

Я вважаю, що ми досягли значного успіху. Ми виховали шість світових чемпіонів і брали участь у змаганнях, які проходили практично в усіх куточках земної кулі — від Польщі до Греції, Італії та Китаю. Хоча наш колектив був великим, психологічна атмосфера завжди залишалася теплою і затишною, як у родині. Клуб став для дітей другою домівкою. Часто я говорила їм: "Мабуть, вам вже час повертатися додому", а вони відповідали: "Ми ще трохи побудемо, нам тут так добре". Вони активно спілкувалися між собою, не зациклюючись на телефонах.

Чи були ваші діти членами цього клубу?

-- У нас два сина. Обидва стали майстрами спорту України міжнародного класу. Як виросли, обрали професії, не пов'язані з танцями, зараз допомагають Силам оборони України.

-- Як відбилось на вас і вашому клубі захоплення рашистами Слов'янська в квітні 2014 року?

Власник нашого танцювального залу вирішив впустити в приміщення нових людей, козачків, хоча я не знаю, чи це було його особисте рішення, чи під тиском обставин. Зал тоді виглядав жахливо: матраци були розкидані, а бруд заполонив кожен кут. В один із днів мені дали можливість забрати звідти апаратуру та інші речі. Як тільки я зайшла, то побачила, як один із відвідувачів кидав дротики у двері. А ми ж старалися створити комфортний і затишний інтер'єр, вкладаючи в нього частинку душі. Я не могла залишитися осторонь і висловила своє обурення. Він, певно, не очікував такої реакції, почав бубоніти щось про компенсацію в доларах чи рублях. А тоді мені попередили: "Іди звідси, інакше потрапиш у підвал".

Під час боїв за Слов'янськ наш зал зазнав ушкоджень: побиті вікна, стіни розтрощені. Козачки, які жили в залі, все, що можна було вкрасти, вкрали. Цього їм було замало -- вони ще й у ящики напаскудили. Фактично клуб було зруйновано. Подивилася, що з ним сталося, й сказала собі: "Я не готова все це розгрібати". Були думки, почати щось інше, наприклад, піти працювати в банк, бо маю фізико-математичну освіту.

Проте, коли ситуація в місті стабілізувалася, батьки учнів та самі діти почали звертатися з питаннями про відновлення навчання. Тож ми вирішили повернутися до занять.

Досліджуйте також: Після п’яти важких років у полоні він разом із дружиною заснував непересічний ресторан: що робить цей заклад особливим?

Чи працював цей чоловік з вами?

Він брав на себе безліч організаційних завдань. Іноді батьки та учні не наважувалися звертатися до мене безпосередньо, оскільки я була досить суворою і наполягала на дотриманні порядку. Тому вони вдавалися до Сергія, який був більш поблажливим, і передавали свої запити через нього.

Якими враженнями залишився у вас перший день масштабного наступу?

Ми до останнього моменту сподівалися, що це не відбудеться. 21 лютого ми подали документи на візу для поїздки до Великобританії, щоб взяти участь у змаганнях. Проте 24-го числа розпочалась велика війна. У той же день мій коханий вступив до територіальної оборони, а я почала шукати знайомих, з якими волонтерила у 2014 році, щоб допомогти армії. Згодом і сама вирішила стати на захист.

Раніше "ФАКТИ" ділилися інтерв'ю з аеророзвідницею з "Хартії", відомою під позивним "Джинкс". Вона висловила думку, що в умовах війни почуття кохання можуть бути перешкодою.

Фото надано Тетяною "Танго" Хіміон