Ігор ЖАБЧЕНКО: "У дев’яності ми збирали гроші мішками."

Першим гостем програми "Стара школа" став колишній футболіст "Чорноморця", "Шахтаря" та національної збірної.

Цим інтерв'ю з відомим колишнім футболістом національної збірної України та нинішнім тренером Ігорем Жабченком, Sport.ua запускає новий проект під назвою "Стара школа". У рамках цієї рубрики ми будемо досліджувати легендарних особистостей українського футболу з незвичного кута зору, відкриваючи їхні невідомі сторони. Іноді ми також готові вийти за межі найулюбленішої гри.

Першим гостем програми "Стара школа" став вихованець київського "Динамо", який не зміг реалізувати свій потенціал у рідному клубі після серйозної травми, отриманої в результаті зіткнення з нині відомим тренером. Ігор Жабченко поділився враженнями про футбольні реалії 90-х, розповів про яскравих і не дуже персонажів того часу, а також про кримінальні історії з США, України та росії. Окрім того, він висловив свої погляди на незвичні тенденції сучасного українського футболу. Тема війни виникла сама собою, адже зустрілися ми з Ігорем Валентиновичем на Лук'янівці в Києві, неподалік від районів, які постійно страждають від обстрілів. Жабченко має там квартиру, хоча наразі живе поза межами столиці. Тож ми зручно влаштувалися в одній з кав'ярень і почали нашу бесіду.

Безумовно, війна приносить величезний страх. Вся наша нація відчуває цей гнітючий стан, - ділиться своїми думками Жабченко. - Навіть у ті моменти, коли немає вибухів, звуки сирен серйозно впливають на психіку. Особливо це стає помітним, коли я відвідую дідуся і бабусю в Ірпіні. Вони живуть прямо навпроти парку, а динаміки розташовані зовсім поруч. Це справжній жах, коли раптом спрацьовує сирена. Проте найважчими були перші дні повномасштабного вторгнення. Ми мешкаємо в Любимівці, поряд з Бузовою (Київська область - авт.). Коли російські танки рухалися по Житомирській трасі, ми якраз були на блокпосту. Коли ворог атакував заправну станцію БРСМ, усі, хто знаходився поруч, миттєво розбіглися. Це було дуже страшно.

- Испытали жизнь под оккупацией?

Так, ми вибралися 9 березня. Навколо постійно лунали звуки літаків. Тоді ми співпрацювали зі Службою безпеки України, адже з наших вікон можна було спостерігати за переміщенням російської техніки. Ситуація була жахливою: багато загиблих та розстріляних автомобілів. А наші бабуся з дідусем уже мали за вісімдесят. Коли почалося вторгнення, зв’язок з ними зник. Ми були в розпачі, не знали, що й думати. Але 9 березня хтось допоміг їм перетнути Ірпінський міст. Уявіть, яка була радість, коли вони зателефонували нам з київського вокзалу і сказали, що все гаразд. Дідусь з Івано-Франківщини, тож вони з бабусею одразу сіли на потяг і вирушили на його батьківщину.

Безумовно, кожен з нас нині найбільше бажає, щоб війна завершилася. І не лише щоб вона закінчилася, а щоб ми вийшли з неї переможцями.

Давайте обговоримо футбол. Ви вихованець київського "Динамо", проте за основний склад, окрім кількох ігор на Кубку Федерації футболу СРСР, так і не встигли зіграти. Чому так сталося?

Я провів три роки в дублюючому складі, з 1985 по 1988 рік. У команді грали вже, на жаль, покійний Мишко Стельмах, Ігор Корнієць, Сергій Юран, Сергій Погодін, Володя Бідний та Сергій Шматоваленко. Поряд із нами почали з’являтися хлопці 1970 року народження, чемпіони світу серед юнаків, такі як Юрко Мороз та Микола Русин. Наша команда мала неймовірну енергію та потенціал. Також ми постійно відчували підтримку Анатолія Пузача, який допомагав Лобановському в основному складі. Я був близький до того, щоб потрапити в основну команду, проте перелом ноги завадив мені реалізувати ці амбіції.

- Як це сталося?

Під час тренування хлопці, народжені у 1966 році, такі як Олег Деревинський та Русік Колоколов, вирушили на Спартакіаду. Для поповнення команди залучили молодих гравців з фарм-клубу в Ірпені, серед яких був і Юра Бакалов. Саме він випадково зламав мені малу гомілкову кістку, коли намагався уникнути мого обміну. Ви ж пам’ятаєте, якою тоді була медицина! Мені наклали гіпс на всю ногу, і я три місяці страждав у такому стані. Коли ж настав час відновлюватися, щось пішло не так.

- На Бакалова не ображалися?

- Та ні, ви що! Це ж сталося випадково.

Чи мали можливість поспілкуватися з Лобановським особисто?

Отже, це була досить цікава пригода. Ми зібралися на збори в Ужгороді, і перед їх завершенням, коли вранці мали вирушати потягом додому, вирішили з Серьогою Погодіним трохи прогулятися. Але, на жаль, ми не повернулися до відбою. Коли ми нарешті з'явилися, нас вже чекали Віктор Колотов та Михайло Коман. На ранок я зайшов до Лобановського, і він запитав: "Ігоре, ти вдома не ночуєш? У частину!" І ось так все й сталося. Нас відправили на два тижні до військової частини на Лесі Українки. Ми мили посуд та виконували різні трудові завдання. Я ще терпів, але у Погодіна характер більш чутливий. Він не витримав і зателефонував Колотову: "Михалич, заберіть нас звідси!" І нас дійсно забрали. Вони, напевно, пошкодували про це.

Коли ви усвідомили, що не зможете проявити себе в "Динамо"?

- Коли у 1988-му закінчився контракт і мене віддали в білоцерківське "Динамо". Тренером там був Олександр Пилипенко. Насправді він бізнесмен, але тоді намагався тренувати. Пізніше Олександр зрозумів, що то не його, став успішним бізнесменом, був президентом клубу "Система-Борекс". Ми якось ще з тих часів, з кінця 80-х тримаємося поряд. Але в Білій Церкві він мене чомусь не ставив у склад. Врешті, я плюнув і поїхав в аматорську команду до Лубен на Полтавщині. Там у нас знатна бригада зібралася, на всі матчі приходило по п'ять-шість тисяч людей. Власне, саме виступаючи за "Сулу" серед колективів фізкультури, я в себе й повірив.

- На професійний, чи як тоді казали майстрівський рівень ви повернулися доволі швидко.

- З "Сулою" ми жодного матчу не програли, потрапили в фінальну "кульку" чемпіонату серед аматорів. Ось звідти мене в 1990-му Анатолій Коньков забрав у пітерський "Зеніт", який саме вибув у першу лігу. Дмитрович мав завдання повернути команду у вишку. Крім мене, з українців Коньков запросив ще Вову Горілого та Олега Смолянінова. Я наймолодшим серед них був. І в Пітері відверто не прижився. На мене там туга напала. Незадовго до того одружився, кохана в Києві залишилася, в нас вже народилася дитина. Однієї миті зібрав речі, викинув через вікно на базі сумку, спустився, взяв речі, перемахнув через паркан і поїхав до Києва. Добирався потягом дві доби. І відразу повернувся в "Сулу".

- Чекайте, ви ж наче в "Кремені" тоді опинилися.

- Не відразу. За мною тривалий час їздив начальник кременчуцького клубу Петро Скрильник. Врешті приїхав "рафіком", завантажив туди всі мої речі, посадив у салон мене, дружину, доньку, тещу і поїхав у Кременчук. Мені відразу дали двокімнатну квартиру, створили всі умови, щоб грати в футбол і ні про що не думати. Чого ще 21-річному хлопцеві треба? Та й грати було цікаво. "Кремінь" тоді виступав у перехідній зоні чемпіонату СССР. Проти нас, крім українських колективів, грали команди з росії, Молдови, білорусі, Вірменії, Азербайджану.

Гравці, які брали участь у тих подіях, з особливою ностальгією згадують кумедні поїздки до Кавказу…

- "Карабах" і "Кяпаз" на виїзді програвали всім по 5:0 чи 6:0. Зате на їх полі, в Агдамі чи Гянжі у цих команд не міг виграти ніхто. Це тоді вже був збройний конфлікт у Нагорному Карабаху. Поле було оточене автоматниками. Якщо хтось впирався і забував, куди потрапив, люди заходили в роздягальню і нагадували. Так усі там від гріха подалі, щоб спокійно повернутися додому, й програвали.

Не дивно, що після такого тренування "Кремінь" успішно розпочав свій перший чемпіонат України.

Тренером нашої команди тоді був Володимир Лозинський — приємна і проста людина, яка завжди підтримувала зв'язок з футболістами і постійно жартувала. Після його відставки на чолі "Кременя" став Борис Стрельцов, чоловік з жорстким характером, який більше зосереджувався на результатах і не вів активного спілкування з командою. Попри це, під його керівництвом команда демонструвала непогані результати. Стрельцов привіз з Росії кількох талановитих гравців, серед яких був нападник Андрій Федьков, що відзначався високою результативністю. Наш десяти тисячний стадіон зазвичай був заповнений на всіх матчах. На жаль, зараз це місце виглядає як руїна. Я намагався переконати Олега Бабаєва відновити стадіон, але оскільки він належить університету, Бабаєв не зміг отримати дозвіл на ремонт через конфлікт з ректором.

- Тоді трансляцій матчів з Кременчука у всеукраїнському ефірі не було. Отже "Кремінь" часів Стрельцова запам'ятався найперше участю в поєдинку проти "Динамо", коли кияни в останньому турі перемогли і оформили перший в історії титул чемпіонів України. Про ту гру є різні чутки. Кажуть, ніби суперники з "Кременем" чи його окремим футболістами домовилися...

Досить вже. Тоді "Динамо" дійсно було набагато сильнішим. Перед цим поєдинком мені зателефонував Григорій Бібергал, віце-президент "Чорноморця". Він повідомив, що планує приїхати до Кременчука з грошима, які готовий виплатити нашій команді, якщо ми зможемо здолати "Динамо". Для одеситів ця перемога була важливою, адже у разі невдачі київська команда могла втратити шанси на єврокубки. Григорій Юхимович дійсно привіз гроші, я, як капітан, розповів про це своїм товаришам по команді, і ми вийшли на поле з великим бажанням перемогти. Проте "Динамо" на той момент вже набрало оберти, і ми не змогли їм протистояти. Згодом виявилося, що Бібергал приїхав не лише заради цього матчу, а щоб запропонувати мені перейти в "Чорноморець".

- Відразу погодилися?

Я зібрав валізи і, разом із дружиною та Григорієм Юхимовичем, вирушив до Одеси. Мене відразу поселили в двокімнатну квартиру, і я був цілком задоволений умовами. Вже розпочав тренування з "Чорноморцем", коли, за день до відправлення на перші збори в Фінляндію, мені зателефонував Петро Скрильник. "Ігоре, ми пропонуємо тобі п'ятикімнатну квартиру та вищу зарплату, ніж у "Чорноморці, тільки повернись", - сказав він.

Які суми були на той момент у розгляді?

- А ось вбийте, але не скажу. Не тому, що не хочу, а через те, що гроші ми тоді забирали мішками. В прямому сенсі. Часи такі були, в обігу були купони, еквівалент яких вимірювався в мільйонах... Так ось, я тоді Скрильника послухав, сів у машину і поїхав. Але не відразу в Кременчук, а до Києва, до батьків. Нині покійна мама каже: "Тобі телефонують. З Харкова". В разі переходу в "Металіст" обіцяли трикімнатну квартиру, автівку, підйомні. Тож відразу сіли з дружиною в машину і поїхали в Харків. Там відразу про все домовилися, отримав підйомні і з ними вирушаю в Кременчук. Скрильник щойно мене побачив, як відразу щось відчув. "Бачу, що щось ти вже начудив", - каже. Я й розповів про "Металіст".

- А ви ж ніколи не виступали в Харкові...

Усе це сталося через те, що "Чорноморець" виявився надзвичайно рішучим. Коли Віктор Прокопенко вирушав до Фінляндії зі своєю командою, він дав Володимирові Плоскині чітке завдання: "Не їдь на збори. Шукай його де завгодно, але без Жабченка не повертайся". Це мені пізніше розповідав Володимир Іванович. В той час він почав дзвонити мені, але я не відповідав. Зрештою, Плоскина зміг додзвонитися до Скрильника. Петро Григорович порадив мені перетелефонувати і розповісти про все, як є. Я виклав йому ситуацію з "Металістом" і ті переваги, які мені пропонували. "Ігоре, чому ти одразу не сказав? Ми можемо дати тобі те ж саме, а навіть більше, в Одесі", - зазначив Плоскина.

Без запитань, відправився в Одесу. Поки команда проходила збори, я мешкав у готелі та бігав кроси в парку Шевченка, неподалік стадіону ЧМП. Коли я повернувся, Прокоп одразу ж сказав: "Жаба, ти ж знаєш, я не тримаю зла. Давай, працюй".

- Чекайте, а з "Металістом" ви домовилися усно?

Ні, але в той час ще існувала можливість повернення грошей і скасування угоди. Якщо коротко, то я вирушив до Харкова, щоб вирішити питання зі Скрильником та керівником Полтавської обласної федерації футболу Анатолієм Дяченком. Вони супроводжували мене на зустріч із президентом "Металіста" Дрозденком. Я залишився в приймальні. Раптом чую крик: "Та я його згною!" Після цього я зайшов до кабінету, поклав гроші на стіл. Я усвідомлював, що Дрозденко має зв'язки з кримінальним світом, і він здатний на багато що. Але завдяки допомозі Скрильника та Дяченка нам вдалося досягти угоди.

Навесні 1994 року, після того як ми з "Чорноморцем" здобули Кубок та бронзові медалі, Прокоп зауважив: "Дивись, якби ти залишився у "Металісті", то не отримав би нічого". Варто зазначити, що ми вже забезпечили собі медалі та здобули Кубок заздалегідь, всього за тиждень до завершення чемпіонату. Цей час ми провели в розвагах. Стара база "Чорноморця" на Архітекторській гуділа від святкувань. Єдиним, хто залишався серйозним, був Семен Йосипович Альтман. Він постійно турбувався про різні справи: "Потрібно зважування, треба те, треба інше". Але все змінилося, коли Прокопенко втрутився. Перед тренуванням він зібрав усіх і сказав: "Семене, не підходь до нашого корпусу!" У нас там, у корпусі для футболістів, розгорнулася справжня вакханалія з алкоголем та дівчатами. Прокоп наголосив Альтману, щоб той тримався подалі, аби дати хлопцям можливість відпочити.

- У наступному сезоні "Чорноморець" вже тренував не Прокопенко, а Леонід Буряк. Між цими фахівцями різниця величезна, у всіх розуміннях...

Ми не одразу прийняли Леоніда Йосиповича. Він прибув з власною програмою та принципами, з навантаженнями, схожими на ті, що були в київському "Динамо". У літню спеку ці випробування давалися нам особливо важко, і ми були в шоковому стані. Однак з часом ми звикли до нового формату. Вразило й те, що Буряк завжди виглядав бездоганно – піджак, вигладжені штани, блискучі туфлі. Він вимагав від нас дотримуватися такої ж акуратності під час тренувань і після них. На базі з'явилася пральна машина, що стало ще одним свідченням його підходу до роботи. В результаті, під керівництвом Буряка, ми двічі поспіль здобули срібні медалі, що стало головним показником успішності тренера.

Вболівальники того часу найчастіше згадують про матч, який відбувся навесні 1995 року на Республіканському стадіоні в Києві проти "Динамо". Два голи, забиті у ворота Шовковського, принесли перемогу "Чорноморцю". Тоді команда з Одеси продемонструвала вражаючу восьмиматчеву серію перемог. З часом навіть почали ходити чутки, що "Чорноморцю" не дали можливості здобути чемпіонство.

- Ні в якому разі. Хоча на виїзді ми "Динамо" й перемогли, а вдома зіграли внічию. Команда у киян була класніша і стабільніша. А щодо того матчу, то не вважаю його найкращим у кар'єрі. Так, пам'ятний, бо ж у такій грі забив двічі, та ще й на стадіоні, який вважаю рідним, але не більше того.

- Як ви, будучи лідером "Чорноморця", опинилися в ізраїльській "Бней-Ієґуді"?

Мене віддали в оренду в цю команду. Я зрозумів, що це буде справжнє випробування, вже під час першого тренування в Тель-Авіві. Дощу не було, а бутси були настільки вологими, що немов плавали. Коли я їх зняв, з них виллявся цілий стакан поту. Бігати в спеку під 40 градусів - це щось неймовірне. Свій перший матч я зіграв у найпівденнішому місті країни, Ашдоді. Вийшовши з автобуса, відчув, що температура на вулиці досягла +60. Я вперше побачив, що по краях поля стояли відра з водою, у яких лежали губки для охолодження. Перед виходом на поле тренер сказав: "Ігоре, не поспішай, ляп-ляп, все спокійно".

Що здивувало найбільше, що за такої спеки матчі розпочиналися о третій дня. Лише центральні поєдинки туру виносилися на вечірню пору. А ще вразили поля, які були не трав'яними, а радше піщаними. В мене на них гомілкостопи й полетіли. Та й спину я собі там підірвав. Наслідки пізніше відчув. Запам'яталася також Нетанія, красиве місто, але в той час там було небезпечно через те, що регулярно з'являлися терористи-смертники.

- Я так розумію, що наміру залишатися в Ізраїлі ви не мали навіть попри те, що в Україні стабільності не було.

Чому ж це сталося? У "Чорноморці" у нас все було прекрасно. Тому, коли з'явилася можливість повернутися, я відразу ж скористався нею. Тоді нашими фінансами опікувався Леонід Мінін, якого згодом затримала італійська поліція за незаконну торгівлю зброєю. Зараз він живе в Ізраїлі. Пам'ятаю, в 1993 році, перед стартом чемпіонату України, Леонід Юхимович прийшов на зустріч з командою в ковбойському капелюсі, з сигарою в руках і в джинсах. Йому поставили стілець прямо посеред роздягальні. "Хлопці, ставлю завдання - виграти кубок. Якщо вдасться, відправитеся на відпочинок у будь-яку країну, - сказав він. - Хто у нас капітан?" Юра Сак підвівся: "Іди, закрий очі, і куди пальцем вкажеш, туди й поїдете".

Можна було націлитися на Ірак. Або ж на Афганістан.

Було таке. Але Юра вразив нас, вибравши Об'єднані Арабські Емірати (сміється). Він дотримався слів Мініна, і після отримання Кубка ми провели час саме там.

У Харкові вам довірилися, в Одесі ж пропонували відправитися на незвичайну для тих часів відпустку. Персонажі з 90-х, здавалося б, не завжди виявляються такими вже позитивними.

Не завжди так буває. Коли я виступав у Красноярську, команду "Металург" контролював Блінов, представник команди Бикова, який також мав зв’язки з криміналом і обіймав посаду губернатора. Напередодні матчу з казанським "Рубіном" почали ходити чутки про те, що деякі гравці можуть здавати цю гру. Ми жили на території колишнього дитячого садка, загубленого серед лісу. Перед матчем до нас приїхали братки. Вони зібрали всю команду. Один із них дістав пістолет, перезарядив його і націлив на коліно одного з місцевих футболістів. "Слухайте, є такі чутки, - сказав він. - Якщо це виявиться правдою, знайте, що наслідки можуть бути серйозними". Я подумав: "Куди ж я потрапив на завершенні своєї кар’єри?" Мені зовсім не хотілося виходити на поле. Добре, що ми не програли той матч, а інакше не знаю, чим би все це закінчилося.

Почув аналогічні розповіді про деякі українські футбольні команди.

Там, де я грав, подібного ніколи не траплялося. У Миколаєві я потрапив у ситуацію зовсім іншого характеру. Тренер Анатолій Заяєв потрапив у неприємності з місцевими кримінальними елементами. Я вирішив заступитися за Анатолія Миколайовича. Тоді намагалися з'ясувати стосунки два угруповання — боксери та борці. Президент клубу Валерій Южаков мав фінансові труднощі і не виплачував гроші команді, а також намагався усунути Заяєва. Я став на бік тренера і залучив до справи Григорія Бібергала. В результаті, хоча й не бажаючи того, я опинився в центрі конфлікту. Все закінчилося тим, що президент вирішив розрахуватися з усіма. Коли я зайшов до кабінету, там сидів Заяєв з опущеною головою. "Ти пройшов повз касу, - мовив Южаков. - Ти ж не за того вписався". "Миколайовичу, що це означає?", - запитав я у Заяєва. А він відповів: "Ігоре, я тобі все поверну".

В результаті я не здобув жодних матеріальних вигод. Проте спогади про футбольні події в Миколаєві залишаються найяскравішими. У нас зібралася чудова команда, до якої увійшли як місцеві хлопці, так і нові гравці. Атмосфера на стадіоні була неперевершеною. Особливо я пам’ятаю той матч, коли ми здобули перемогу над "Динамо-2", за участю Хацкевича, Белькевича та Леоненка, при вражаючих 29 тисячах глядачів на трибунах.

- В Миколаїв ви потрапили з "Шахтаря".

Коли я отримав це запрошення, моє захоплення грою вже не приносило радості, а стало швидше мукою. Все почалося ще у Волгограді, куди мене запросив Прокопенко з Одеси до команди "Ротор". У мене з'явилася грижа між четвертим і п'ятим хребцями. Я не лише не міг бігати — навіть нормально ходити було важко. Завдяки одеському лікарю Валентинові Чорноп'ятову я зміг повернутися до життя. Він допоміг мені відновитися за допомогою масажів та уколів. Це справжній майстер своєї справи, і він досі продовжує працювати.

Фактично, я опинився в "Шахтарі" вже після того, як пройшов курс лікування і, здавалося, одужав. У той час, коли власник "Ротора" Ґорюнов не виплачував зарплату протягом трьох чи чотирьох місяців, я зв’язався з донеччанами. На емоціях я залишив усе, сів у літак і повернувся додому. Мій характер досить імпульсивний. Проте, невдовзі після цього мені зателефонував Корінь (Ігор Корнієць - прим.). "Ти полетів, і нам все виплатили," - розповідає він. Звісно, я не отримав жодних компенсацій. Це був програш. І, враховуючи, що це був подвійний перехід, я не міг грати за "Шахтар" протягом півроку. Коли ж я повернувся на поле, відчував, що вже не можу демонструвати те, на що був здатний раніше. Мені було 30 років, і це був початок кінця кар'єри. Єдине, що залишалося, це оренди: Миколаїв, донецький "Металург", Красноярськ, "Чорноморець".

- В Одесу ви повернулися, вже коли команда вилетіла в першу лігу.

Отже, в той час ми мріяли про повернення до вишки. Я тоді зумів забити 8 голів і віддати 9 результативних передач. Ми справді домінували на полі. "Черкаси" під керівництвом Володимира Мунтяна, які прагнули підвищити свій клас, зазнали нищівної поразки в Одесі, пропустивши чотири м'ячі без жодної відповіді.

На цьому фоні яскраво виділяється один поєдинок: "Динамо-2" зазнало поразки від "Чорноморця" з рахунком 1:8.

Тоді ми зовсім не отримували грошей. Зовсім! Щоб якось звести кінці з кінцями, доводилося здавати речі в ломбард. Ситуація дійшла до абсурду: ми не хотіли виходити на матч проти "Динамо-2". Перед цим ми виграли в Чернігові у "Десни" з рахунком 2:1 і заявили, що не зіграємо в Києві, якщо не повернуть наші гроші. Володимир Козаренко, який тоді був нашим тренером, ледве вмовив нас вийти на поле. Але, як ви можете здогадатися, результат був не на нашу користь. Після закінчення першого кола ніхто навіть не думав повертати гроші. Я повернувся в "Шахтар", а звідти мене відправили в нову оренду до Красноярська. Там мені запропонували хорошу премію та значну зарплату.

У Росії ви отримали одне з двох вилучень за всю кар'єру, аналогічно до першого, яке сталося на старті гри. Це перше вилучення досі залишається в пам'яті, адже воно стало знаковим для збірної України під час відбіркового матчу на Євро-1996 проти словенської команди...

Це був справжній абсурд. УЄФА тоді запровадило правило, за яким навіть легкий натяк на підкат ззаду призводив до вилучення з гри. Я ж зіграв абсолютно чисто в м'яч. Раптом бачу - червона картка. 16-та хвилина матчу. Пішов у роздягальню, швидко помився і сиджу розчарований. Коли команда повернулася на перерву, навіть не знав, який рахунок. Сидів поряд з Вітею Скрипником і Тімою Гусейновим. "Чому ти такий сумний?" - запитують вони. "А як можна не бути сумним, якщо залишив команду в меншості на весь матч?" "Та нічого страшного, ми ведемо 2:0. Я забив, і Тіма теж", - відповідає Скрипа. Але в підсумку ми програли 2:3.

Нещодавно ви взяли участь у ще одному знаковому матчі. Це сталося тоді, коли українська збірна здобула перемогу над хорватами з рахунком 1:0 на Республіканському стадіоні, у складі яких були такі легенди, як Шукер, Бобан та Бокшіч. Кажуть, що від суперників тоді відчувався запах перегару.

- Десь так і було. Як мінімум, хорвати виглядали дуже розслабленими. Вони тоді в Італії виграли, нас вдома 4:0 перемогли. Як би там не було, але я не міг дочекатися, коли ця гра закінчиться. Луга (Олег Лужний - авт.) зламався, я замість нього на правому фланзі захисту грав. А проти мене - Роберт Ярні, лівий оборонець. Як же він носився, який же він сильний! Перший тайм ще сяк-так, а в другому було божевільно важко. Насилу витримав.

Восени 1993 року виїзд збірної України до Північної Америки, безумовно, залишився в пам'яті не лише завдяки футболу, а й через свою незвичайність.

- Без пригод тоді не обійшлося. Жили ми в Сан-Дієґо, у п'ятизірковому готелі, в якому знімався фільм "Ми з джазу". Місцевий стадіон - практично на кордоні з Мексикою. Тому матч проти цієї збірної грали фактично на виїзді. Трибуни забиті - понад 50 тисяч глядачів. Поступилися мексиканцям 1:2. Повертаємося в готель, а карточки, якими відчинялися двері в номери, не спрацьовують. Варто сказати, що тоді ми взагалі не могли збагнути, як то відкривати двері карткою, а не ключем. Звернулися на рецепцію. Коли двері повідчиняли, виявилося, що нас "почистили" - дрібні купюри позалишали, а сотки повиймали.

Сергій Попов був дуже засмучений, оскільки Валерій Яремченко, тренер "Шахтаря", дав йому чималу суму грошей для покупки деяких речей. Але, як завжди, грошей не виявилося. Поліція лише знизила плечима, не в змозі допомогти. Проте попереду чекав вирішальний матч туру проти американської команди. У першій зустрічі ми здобули перемогу з рахунком 2:1, і господарі, які через рік мали приймати чемпіонат світу, дуже прагнули помсти. Однак доля матчу вирішилася завдяки єдиному голу, який забив Попов з майже центральної зони поля. Після гри Дмитро Злобенко, президент клубу "Борисфен", який фінансував цю поїздку, у захваті нагородив Сергія сумою, яку в нього вкрали. Отже, Яремченко залишився без замовлення.

- Кар'єру ви закінчили у друголіговій "Системі-Борекс" з Бородянки. В яку, роблячи висновок з вище сказаного, навряд чи потрапили випадково.

- Все було відносно. На той момент я вже вирішив, що настав час завершити кар'єру. Я завітав до офісу Пилипенка, який розташовувався неподалік від кінотеатру "Київ" у самому серці столиці, просто щоб поговорити і дізнатися, як живе мій старий приятель. Проте в той же час на зустріч завітав тренер "Системи-Борекс" Віктор Жилін. "Степановичу, візьміть Жабченка до команди. Подивіться, який він стрункий!" – звернувся він до Пилипенка. "Якщо надасте квартиру, чому б і ні?" – відповідаю. Узгодили, що я одразу ж вирушаю з Жиліним на тренування. Наступний матч був критично важливим, і тренер хотів оцінити мою фізичну форму. Грав я фактично на одній нозі, проте Жилін, зайшовши до Пилипенка, заявив: "Це наш капітан! Беремо його!"

Потім був сам матч. Його судив мій друг і сусід Євген Венгер. Нашим суперником була друга команда запорізького "Металурга". Грали на якомусь сільському стадіоні, в багні (у Малині на Житомирщині - авт.). Вже на першій хвилині мені розсікли брову. На поле повернувся з перемотаною головою. Наприкінці першого тайму лечу в підкаті на Віктора Мусонду. Коли його перекусив, він як почне кричати! Думаю: зламав хлопця. А сам дивлюся на свою ногу і розумію, що перебуваю в шоковому стані: подвійний перелом зі зміщенням, нога висить на гетрі. Потім довго відновлювався, а в першому після повернення матчі отримав удар від якогось пацана і зламав малу гомілкову кістку. Тоді зрозумів, що це, мабуть, Боженька мені дає зрозуміти, що пора закінчувати.

Чи одразу ухвалили рішення стати тренером?

- Це була пропозиція. Ще коли грав, Віталій Пилипенко познайомив мене з Анатолієм Бузником, котрий працював у Федерації футболу України в комітеті збірних. Ось Анатолій Іванович мені запропонував спробувати попрацювати з юнацькою збірною України (U15). Посада якраз була вакантна. Бузник обіцяв передати мою кандидатуру на розгляд Григорієві Суркісу. Зізнаюся, я про цю розмову з часом забув. Але якось отримую дзвінок від Анатолія Івановича: "Приїжджай о 10:00 у Федерацію!" Виявилося, що мою кандидатуру висунули на розгляд виконкому. Приїхав. Суркіса знав добре. "Ігоре Валентиновичу, ви готові працювати?" - питає. "25 годин на добу!" - відповідаю. Григорій Михайлович мені цю відповідь досі згадує.

Співпраця з молодими спортсменами виявилася безцінним досвідом, який суттєво вплинув на мою професійну діяльність. По-перше, я усвідомив, якими мають бути стандарти якості у футболі. Протягом цих шести років ми змагалися з провідними збірними світу — Францією, Бразилією, Іспанією, Німеччиною, Нідерландами, Італією та багатьма іншими. Це дало мені можливість здійснити порівняння.

Якою повинна бути якість гравця у футболі?

Головною проблемою нашого дитячо-юнацького футболу протягом багатьох років було те, що ми акцентували увагу на фізичних якостях, а не на розвитку індивідуальної техніки. Через це, на етапах U15-U17, наші футболісти зазнавали поразок від голландців, бельгійців та французів, які переважали їх завдяки своїй фізичній підготовці. Однак, з часом суперники стали міцнішими, і їхня поєднана з дитячою технікою гра забезпечила їм вагомі переваги над нашими гравцями. Приємно відзначити, що нині ситуація почала змінюватися.

Радію, що багато футболістів, які пройшли через юнацьку команду, згодом досягли успіхів на професійному рівні. Артем Путивцев, наприклад, став гравцем національної збірної. Якщо говорити про Саню Петрусенка або Даню Карася, то хоч вони не відповідали певним вимогам "Динамо", їхні приїзди до мене виявилися успішними: вже через рік вони грали в Прем'єр-лізі. Вкрай важливо в період адаптації до дорослого футболу правильно формулювати завдання, які хлопці мають виконувати на полі. Спочатку Петрусенко був дуже схвильований і прагнув буквально захопити м’яч, намагаючись обіграти всіх. Проте зараз він став зовсім іншим гравцем.

Чи варто залучити Єгора Твердохліба, якого мені порадив переглянути колишній рефері Сергій Березка? Хлопець брав участь у обласному чемпіонаті. "Нехай приїде", - кажу я. Коли я вперше побачив Єгора, він мене вразив: активно нападає, обігрує суперників, забиває голи, чудово грає головою і завжди знаходиться на правильному місці. Звичайно, після аматорського рівня йому було важко адаптуватися в Першій лізі, але його талант очевидний. "Кого ти привіз?" - спочатку запитував президент "Гірник-Спорту" Петро Каплун. "Терпляче чекайте, все буде добре", - відповів я. І тепер ми вже бачимо, наскільки все вдало склалось.

Чи взяти Сашка Андрієвського. Жека Красніков каже мені: "Ігоре, візьми". Хлопець у "Металісті" був нікому не потрібен, а в мене відразу став лідером і вже через рік підписав контракт з київським "Динамо". Та сама історія - з Богданом Векляком, Юрком Кравчуком, Сергієм Сухановим. Цей список можна продовжувати. Підрахував, що з "Гірника-Спорту" 16 моїх підопічних потрапило в Прем'єр-лігу.

- Як ви вважаєте, чи змінився менталітет сучасних футболістів у порівнянні з вашим поколінням?

Ситуація дійсно серйозна, і, можливо, навіть погіршується. У минулому молодь виявляла повагу до старших поколінь, але сьогодні це, на жаль, не є нормою. Іноді доводиться примушувати юних спортсменів носити м'ячі, що, хоч і здається дрібницею, насправді накопичується і заважає їхньому розвитку. Є багато обдарованих футболістів, які не можуть втілити свій потенціал у професійному спорті, і ця проблема залишалася актуальною завжди. У мої молоді роки багато надій покладали на таких гравців, як Сашко Гущин, Вадим Каратаєв і Сашко Дюльдін, але, на жаль, вони не змогли реалізувати себе на дорослому рівні через брак характеру. Важливим є також попадання до тренера, здатного розкрити їх потенціал.

Клуб "Гірник-Спорт", про який ми згадували раніше, відіграв важливу роль у вашій тренерській кар'єрі. Можна стверджувати, що ви перетворили цю команду на справжню бойову одиницю. Водночас саме в цьому клубі ви змогли проявити свій потенціал.

- Це правда, хоча до того, як потрапити в Горішні Плавні, з мене були успіхи з "Зіркою", з якою вийшов у Першу лігу, та з "Сумами", з якими ми в Другій лізі стали другими. Втім, після того в кар'єрі виникла пауза, коли не вдавалося знайти роботи. То поки, як і в часи гравецької кар'єри, не зателефонував Петро Скрильник і не запропонував прийняти "Гірник-Спорт". Я знав, що ця команда ніколи вище голови не стрибала. Поїхав, поговорив з Каплуном, подивився на умови і вирішив спробувати. Так з лютого 2013-го і з кожним наступним місяцем все живіше вдалося футбол у Горішніх Плавнях розрухати. В принципі, це сукупність фактів. По-перше, керівництво клубу мені повністю довіряє. По-друге, саме місто просто шикарне - навколо вода, зелень. Отримував задоволення, коли там жив і працював.

У 2016 році ви залишили Горішні Плавні на фоні скандалу, що виник у зв'язку з матчем проти "Іллічівця", в якому деякі гравці діяли в інтересах букмекерських контор...

- Колективу, в який потрапляють такі персонажі як Гарбар і Геращенков, автоматично настає кінець. Вони вбивають організм, мов черви. У 2016-му в нас склалася ситуація, коли команду залишили кілька ключових футболістів - Лозовий, Андрієвський, Дячук. Заміну їм ми знайшли, треба визнати, не найліпшу. Зокрема цих двох - Гарбара і Геращенкова. З часом до них долучився Марусич. До речі, не розумію, чому йому досі дозволяють грати. Гру з "Іллічівцем" ця компанія банально злила.

Це стало справжньою трагедією для мене. Після гри мені зателефонував Володя Звєров. Він сказав: "Валентиновичу, у вас там щось не так". У роздягальні я висловився чітко: "Ви не покинете це місце, поки не розберемося в ситуації". І ми все з'ясували.

Чому ви зрештою обрали залишити "Гірник-Спорт"?

- У мене закінчився контракт. В мене були непорозуміння з Каплуном, тому ми з Саком вирішили піти. А в 2019-му повернувся.

Чи можна сказати, що ваша кар'єра зараз на перерві?

- Можна сказати, що так. Після "Ниви" з Бузової, коли нам всього за десять днів вдалося зібрати команду, яка йшла на рівних з "Карпатами", було трохи прикро. І колектив був гарний. Але в одну мить телефонує президент і, як у тому анекдоті, каже, що гроші закінчилися, "всім дякую, всі вільні". Розумію, що це пов'язано найперше з тим, що в країні війна. Та й взагалі поки війна про розвиток футболу, як на мене, можна забути. Виживаємо.

Сучасний український футбол має доволі незвичні пріоритети. Здається, професійний підхід вже не вважається актуальним. Натомість, попит на людей, які вміють добре висловлювати свої думки і створювати яскраві презентації, зростає. Важливо не лише пояснити, як команда буде діяти на полі, але й вразити клубних власників. Раніше, щоб зарекомендувати себе як тренер, потрібно було починати з юнацьких команд або колективів нижчих ліг, а також здобувати досвід у ролі асистента. Адже практика показує, що спілкування з футболістами є ключовим, а не лише використання сучасних технологій. Віртуально направити гравців у правильне русло - завдання не з простих.

Так, хороші спеціалісти в нашому футболі ще залишаються. Але в основному - ноунейми. Цей "PASS" - просто всюди. Якщо ти не в "PASS", то ти не розбираєшся у футболі. Вони розповідають, що для того, щоб збудувати команду, треба три роки часу. Але практика показує, що боєздатний колектив з футболістів, яких добре знаєш ти і які добре знають тебе, можна збувати за місяць чи навіть за десять днів. Втім, зараз це нікому не цікаво.

Вважаєте, що після завершення війни ситуація зміниться?

- Навряд чи. Президенти в основній масі - дилетанти. Їм більше до вподоби не проста мова, а ефектні презентації. Керівникові одного з клубів УПЛ після почутого щелепа відпала ледь не в прямому розумінні. Він сказав: "Беремо!", не вагаючись. Насправді ж гроші витрачаються великі, а результату немає.

Чи не турбує вас можливість опинитися поза своєю професійною сферою?

- Я не відчуваю страху. Найголовніше — це підтримка рідних, а не думка про те, що хтось може тебе не оцінити. Звісно, є бажання працювати, але не з нуля. Хочу співпрацювати з хорошим клубом, який має здорові амбіції та відповідні фінансові можливості.

Чи є у вас щось, що надихає вас жити?

На щастя, під час гри мені вдалося отримати деяку нерухомість. Завдяки цьому я зараз разом з другою дружиною маю можливість жити комфортно. Донька вирушила до Іспанії і зараз почувається чудово.