Ілько Лемко: Романтичний куточок Львова - Богданівка, частина 2
На карті Львова 1841 року можна помітити, що від початку Богданівки, сучасної вулиці Тобілевича, і далі вздовж Городоцької, розташовані невеликі будиночки, оточені обширними садами та городами. У районі теперішньої вулиці Кузневича, ймовірно, знаходився фільварок вірменських власників цієї місцевості — родини Богдановичів. Протягом 1871-1933 років частина вулиці Городоцької, що простягалася від сучасної вулиці Боберського до межі міста, носила назву Богданівка. Водночас, сама Богданівка поширювалася далеко за межі нинішнього Левандівського мосту та залізничної колії, доходячи до вулиці Яворницького. Ця територія займала значну частину сучасних Левандівки та Сигнівки, про що свідчать австрійські та польські карти Львова, датовані періодом з 1880 до 1931 року.
Затишна Сигнівка
Іван Керницький так живописує цю місцевість у міжвоєнний період: "Богданівка – це околиця, де маленькі одноповерхові кам'яні будинки та затишні партерні оселі ховаються серед зелені садів і крихітних городів... У нашій Богданівці міський характер дивовижно переплітався з вечірньою атмосферою села: з вікон доносилася мелодія з радіоприймачів, а над дахами звучали веселі звуки хрущів. На Рогачці лунали дзвони трамваїв, а їм у відповідь відгукувалося бавлення жаб у водоймах на полях Болгарів." Орендовані болгарами картопляні ниви з невеличкими ставками розташовувалися між вулицями Пільною (Героїв УПА) та Кульпарківською. Тут колись діяла цегельня, яка згоріла під час українсько-польської війни 1918-1919 років.
У передвоєнний період у Богданівці з'явився на світ і виріс Казімєж Ґурський можна переписати як "Казимир Гурський". (1921-2006) – видатний футболіст і тренер, відомий на міжнародній арені. Його сміливо можна вважати найвідомішим львів'янином у світі, адже жоден інший представник Львова не здобув такої уваги в світових медіа, як Ґурський. У дитинстві він мешкав у двоповерховому будинку, який наразі вже не існує, приблизно там, де нині розташована "Скриня" навпроти Приміського вокзалу. Вражає, що Ґурський, будучи поляком, у своїх спогадах пояснює назву свого рідного району так: "Назва Богданівка походить від імені гетьмана Богдана Хмельницького, який тут розташував своє військо під час облоги Львова".
Казімєж Ґурський можна переписати як "Казимир Гурський".
Відомий тренер, згадуючи своє дитинство, розповідає про невеличкі фабрики, майстерні, пивоварню та горілчане виробництво. Ґурський пригадує великий ставок, де хлопці любили купатися влітку та кататися на ковзанах взимку. Мемуарист Олександр Надрага також згадує цей ставок, відомий як Батярівка, який існував ще до початку 1960-х років неподалік залізничної колії, в районі вулиці Садової. Ставок розташовувався в західній частині вулиць Вечірньої та Пустомитівської, і мав значні розміри: близько ста метрів у довжину та п’ятдесят метрів у ширину.
Молоді хлопці з робітничого району приєднувалися до Спортивного клубу робітників (СКР), який мав свою футбольну команду, що виступала в класі "С". На початку 30-х років ця команда здобула путівку до окружної ліги, і громада Богданівки вирішила звести новий стадіон для своїх улюбленців, що з радянських часів відомий під назвою "Сільмаш". Старші жителі згадують, як на площі Робітничого Спортового Клубу у вихідні часто під мелодії гралися каруселі.
Шкарпи, або насипи, що проходять вздовж залізничної траси Львів-Станіславів, є найромантичнішим куточком Богданівки. Вони простягаються від Чернівецького мосту на Городоцькій, відомого також як міст Меркурія (на честь хлібного підприємства з такою назвою), аж до Персенківки. Іван Керницький описував Шкарпи так: "По обидва боки колії підіймалися вгору, немов стіни зеленого тунелю, два пологих береги, вкриті травою та різноманітними чарівними квітами, серед яких домінували маки, волошки, ромашки і батіжки. Коли поїзд із Ходорова затримувався під сигналом, школярі вискакували з вагонів, збирали ці квіти і подавали їх через вікно панянкам, поки машиніст не лякав їх свистом, сповіщаючи про відправлення потяга."
Львівські Шкарпи. Зупинка електрички Городоцька
На вершині росли кущі тернини, черемхи та дикої рожі, які навесні розцвітали молочними та рожевими квітами, а восени їхні ягоди яскраво рябіли і синіли. Тут можна було натрапити на безліч утоптаних стежок і доріжок, а також не менше галявин з витоптаною травою. Лише тут багато закоханих пар знаходили свій тихий притулок на лоні природи, і не одне тіло з передмістя відновлювалося під ласкавими променями сонця... Це місце було сповнене світла, зелені, а взимку - чистими, білосніжними снігами...
Над Чернівецьким мостом висів якийсь фатум. Його також називали мостом самогубців, з тої причини, що з нього любили скакати просто під колеса потягів нещасливо закохані і "зрізані" при випускних іспитах семінаристки. При такій оказії вони вбиралися у все чорне, навіть у жалобну білизну. Але не кращу славу мав і інший міст, так званий Червоний, бо він провадив простісінько на Кульпарків, тобто до дому божевільних".
Демографічна картина повоєнної Богданівки кардинально змінилася. Оскільки левову частку населення цього району складали залізничники, а це були здебільшого поляки, які з приходом радянської влади добровільно чи примусово вимушені були залишити рідні домівки, то цей людський вакуум заповнили росіяни і російськомовні українці зі Сходу. Місцевим українцям зі сіл було практично неможливо прописатися власне тут, на Богданівці, бо це було місто. Навіть переселенців із Холмщини, Лемківщини і Надсяння селили на Нових Збоїщах, які тоді ще не входили до складу Львова.
До 1970-х років багато вулиць Богданівки не мали системи каналізації: брудні стічні води відводилися у канави, через які були перекинуті невеличкі дерев'яні місточки. Післявоєнний період приніс зміни: більшість жителів району вже не працювали на залізниці, а перебралися на Львівсільмаш — завод, що виготовляв оприскувачі для колгоспів. Все в цьому районі оберталося навколо Сільмашу, і для молоді єдиним шляхом було працевлаштування на завод. Агітація тут не вимагала зусиль, проте агітатори все ж відвідували місцеві школи, розповідаючи учням про "почесні робітничі професії" та прохаючи їх показати руки. Вони обережно проходили між рядами, уважно оглядаючи дитячі руки, які лежали на партах, і за якимись таємничими ознаками визначали, хто з учнів стане справжнім робітником, а хто ні. Чоловіча частина населення Богданівки з радянських часів переживала швидке занепадання, оскільки ритм життя залишався незмінним: завод, алкоголь і бійки.
Завод Львівсільмаш. Фото К. Бузиніна
Навпроти клубу заводу Сільмаш, зведеного в 1954 році, розташовувався маленький скверик. Після вечірок, сповнених танців та веселощів серед п'яних молодиків, існувала традиція з'ясовувати стосунки через бійки. Саме тут часто використовували фінські ножі, виготовлені на тому ж Сільмаші. Особливу популярність мали сутички між хлопцями з різних районів: Левандівки, Привокзальної та Терешкової (Виговського).
Задня частина культурного центру заводу Львівсільмаш. В. Селіна
У часи радянської епохи Богданівка була відома як один із найвпливовіших хуліганських районів міста. Серед визначних місць виділявся Рокс (колишній Палац культури залізничників), раніше знаний як Дубки, адже колись тут росли дерева. До цієї території також належав район Привокзальної. Наступним у списку був Гроб — район вулиці Тургенєва (тепер Героїв УПА), що прямував до заводу телеграфної апаратури, а далі йшли райони Окружної та Сільмашу. Не можна забути й про Штахету, розташовану поблизу заводу кінескопів.
Палац культури залізничників Рокс. Зображення з Центрального державного кінофотофоноархіву Пшеничного.
Рокс постійно конфліктував із Центром, адже хлопці з танцювального гурту Клубу міліції на вулиці Січових Стрільців часто відвідували вечірки в Рокс, в той час як роксівці теж полюбляли заглядати до Клубу міліції. Це призводило до частих сутичок між ними. Якщо когось ображали, весь район збирався, щоб "розібратися". У ті роки великі бійки зазвичай обходились без ножів — переважно використовували свинчатки для додаткової ваги та кастети. Бувало, що під час конфлікту два угруповання спочатку відправляли своїх лідерів на бій, а потім, незалежно від результату, всі разом йшли насолоджуватися кріпленим вином, яке приносили у кількох ящиках.
Одна з найбільших у Львові хлопчачих баталій відбулася 1976 року на кінцевій зупинці тролейбусного маршруту № 2 поблизу вулиці Окружної і під клубом заводу Львівсільмаш. Тоді на Окружну пішли райони ДОКу і кінотеатру Чкалова (Сигнівка). Бійка кількох сотень молодих хлопців була жорстокою.
У радянську епоху Шкарпи стали таємничим і романтичним місцем для прогулянок, куди часто навідувалися непосидючі учні, щоб уникнути уроків. Тут грали в карти на гроші, курили цигарки й смакували дешеве вино. Хлопчаки ловили рибу в маленьких ставках, що розташовувалися неподалік залізничної колії. Ці ставки утворювалися з потоків, які текли від озер у районах вулиць Стрийської та Артема (також відомої як Володимира Великого). До 1960-х років ще можна було купатися за колією у великому ставку, який колись називався Батярівкою, а в радянський період - Совхозівським. У 1950-1960-х роках школа-інтернат на вулиці Караджича мала великий яблуневий сад, куди хлопці з Богданівки часто приходили за смачними яблуками.
У 1950-х роках у Богданівці замість трамвайного сполучення було введено тролейбус. Маршрут тролейбуса № 2, довжина якого становила 3,3 кілометра, був урочисто відкритий 5 листопада 1953 року. Ця нова лінія з’єднувала площу Кропивницького з вулицею Городоцькою, пролягала до перехрестя з вулицею Окружною (Богданівка). У листопаді 1966 року було запроваджено рух тролейбусів на маршруті № 9, який сполучав центр міста з вулицею Окружною через вулиці Невського (Митрополита Андрея), Тургенєва (Героїв УПА) та Любінську (у зворотному напрямку - Волгоградську (Антоновича)). Сьогодні тролейбусні маршрути № 7 і № 12 забезпечують зручне сполучення Сигнівки та Левандівки з центром міста.
