"Протягом місяця ми перебували в оточенні..." -- чемпіон світу з кікбоксингу та захисник ЗСУ Роман Власенко.
Роман Власенко. Зображення з приватної колекції.
Я захоплювався як баскетболом, так і футболом, а також усіма іншими видами спорту.
Із початком повномасштабного вторгнення Росії він у складі різних підрозділів захищає батьківщину. Нині спортсмен воює у складі 110-ї окремої механізованої бригади на одному з найгарячіших напрямків - поблизу Покровська.
Мати з Дніпропетровщини, а батько з Чернігівщини. Народився в Німеччині в місті Потсдам. Приїхав з батьками десь 1987-1986 року до Чернігова, і з тих, як то кажуть, днів там проживаю, я 1984-го, то, ну, рочки там три мені було, скоріш за все. Маленький, маленький приїхав. Сам я у районі ТЕЦ проживав, ми з батьками. І ходив я там в садок, а потім в 24 школу пішов. Фізкультура, праця подобалась. Географія подобалась. Потім українська література, теж трішечки. Мені подобалось про різних наших видатних діячів розповідати щось, вивчати. Природознавство. Математику не сильно любив я. Спорт зі школи. Це мені було 10 років. І тоді таке було дитинство бурхливе. Постійно сутички між класами, між перервами, між уроками на перервах. Різні були ситуації на вулиці десь. І треба було якось себе вчитися захищати. Пішов в секцію рукопашного бою до Козиря Сергія Васильовича. Він тоді ще тільки починав тренувати. Це, виходить, спортивний клуб "Октант", рукопашний бій. І він зараз такий став популярний. А тоді просто була звичайна секція рукопашного бою. Я туди ходив, займався. Я любив і баскетбол, і футбол, і всі види спорту. І настільний теніс. До спорту так тягнувся завжди. Ну і думаю, мені так легко все давалося. Мені все подобалося, може, через те, що коли тобі щось подобається, і ти в нього погружаєшся повністю. І хочеш навчатися, хочеш давати результат.
Після завершення навчання в школі Роман Власенко вирішив продовжити освіту в економічному університеті. Проте незабаром він усвідомив, що кар'єра фінансиста не зовсім йому підходить, і ухвалив рішення змінити напрямок на користь спорту. В результаті Роман став викладачем фізичної культури. Одночасно він активно брав участь у кікбоксерських змаганнях.
"Ніколи не зазнавав поразки нокаутом."
У 2004 році він вперше виграв чемпіонат України, тоді ж потрапив до збірної команди.
Мене взяли на контракт, і щоб виконувати умови контракту, треба було бути мінімум третім на світових змаганнях і першим на чемпіонаті України. Ось так я за 17 років виступив у своїх змаганнях. Якщо я правильно згадую, з 2004 року до 2019 року я жодного чемпіонату України не програв. Я постійно підтверджував звання майстра спорту і підтверджував звання, що я можу бути в збірній команді України постійно. Тобто, перший номер був. І потім, коли ти перший номер, тебе везуть на змагання міжнародні. Ти йдеш по списках, по протоколах і їдеш на змагання. Ось так 11 разів я і виграв. Це тільки за фулконтакт. А ще багато розділів у кікбоксингу. Якщо б порахувати і так зробити, то, мабуть, було б багато більше. Як роблять у нас спортсмени зараз, заявляються в трьох розділах. Є розділ фулконтакт, розділ лоу-кік. Я ж за кікбоксинг розповідаю. І є розділ, допустимо, семі й лайтконтакт. Ти, допустимо, виграв, за один чемпіонат можеш взяти чотири медалі чемпіонату світу. І всі собі накидували завжди. Ой, я вже чотириразовий. А насправді це завжди вважається одна медаль, бо одна поїздка. Ось так 11 разів я їздив. Бувало, я і в трьох розділах ставав перший. Ось так фулконтакт, лоу-кік і міг ще й лайт виграти. Виходить, три золоті медалі одразу привозив за один чемпіонат. Ну, а вважав одну. Ось так і став 11-разовим. Нокаутом жодного разу не програвав. Мені жодного разу не відраховували і не було в мене нокаута. Старався так боксувати обережно. Я полюбляв бити правою, через руку, крос. Мій улюблений удар. Мій коронний удар правий, крос. Юрій Сергійович Єрмілов мене постійно на лапах тримав. Казав, Ромчику, бий цей удар і все, буде все нормально.
Два десятки років тому пройшов перший міжнародний турнір, в якому взяв участь Роман Власенко. Він досі з теплом згадує той чемпіонат Європи, що проходив в Афінах. Хоча Роман відчував сильне хвилювання, йому вдалося здобути перемогу.
Фінал з вірменським спортсменом залишив у мені неоднозначні спогади. Тоді мені було нелегко. Я переміг у екстра-раунді, але хвилювання переповнювало мене. Пам'ятаю, що в тому бою я виступав у ваговій категорії 60 кілограмів, і був ще зовсім молодим. Перемоги та поразки — це частина життя кожного спортсмена. Під час змагань у Москві я зустрівся з Костянтином Серебреніковим, заслуженим майстром спорту Росії та неодноразовим чемпіоном світу. Це був поєдинок за пояс W-Fight в Центрі бойових мистецтв. Я відчував, що мені не вистачає функціональної підготовки, але сама боротьба була досить рівною. На чужій арені необхідно демонструвати явну перевагу, так завжди вчили мене тренери. Коли ти борешся на території суперника, потрібно або перемагати нокаутом, або, щонайменше, перевершувати його за оцінками. Те, що бій був рівним, судді мені не віддали. Так, я десь поступався, і ця поразка залишилася в пам'яті. Вона стала потужним стимулом для мене. Після того поєдинку я відчував, що можу подолати будь-якого супротивника, адже він був справді сильним. Я завжди поважаю своїх суперників і не вважаю за потрібне їх принижувати. Вийшов на ринг, виклався на максимум. Якщо судді не оцінили мої зусилля, значить, потрібно повернутися додому, тренуватися і працювати над собою. Бокс — це як шахи. У контактних видах спорту потрібно передбачати ситуацію. Якщо ти будеш злий або дезорієнтований, програш неминучий. Важливо виходити спокійно, знаючи, що робити. Я завжди планую бій від початку до кінця, і дотримуюсь цього плану. Це ключ до успіху. Якщо ж ти дієш хаотично, можеш швидко втратити шанси на перемогу. Все видно, судді бачать, хто контролює бій. Фізична підготовка — це основа, але також важливі моральна стійкість та психологічний стан. Фізична форма має бути на висоті, адже якщо суперник краще дихає, він здається більш активним. Тому важливо вражати його вразливі місця, щоб знижувати його витривалість. Ти вже знаєш, куди треба бити, щоб суперник не дотягнув до третього раунду — в печінку, в сонячне сплетіння, а вже потім — в голову.
3-4 поєдинки за 2-3 дні
Кікбоксинг - високотравматичний вид спорту. Як згадує Роман Власенко, на початку карʼєри він постійно мав якісь ушкодження. З досвідом травм стало менше
Коли я був ще дитиною, часто стикався з травмами. Бувало, доходив до фіналу, маючи на собі вже дві-три травми. Локті були розбиті, ребра побиті, а ноги у синцях. Не всі мали змогу дійти до фіналу. Згадаю про змагання в Корці, що, здається, в Ірландії. Я тоді змагався разом з Сергієм Лисюком, який, на жаль, загинув на війні. Ми обидва були в одній ваговій категорії - 75 кілограмів. У чвертьфіналі він отримав перелом руки. Я ж виграв свій поєдинок у німця, і ми обидва вийшли до півфіналу. Однак, з його травмою, Сергій не зміг продовжити змагання, і я пройшов далі. Таке трапляється. Хочу зазначити, що травми - це частина спорту, і ніхто не застрахований від них. Це ж не один бій, а ціле змагання, де потрібно розподіляти сили на 3-4 поєдинки за 2-3 дні.
У цьому тексті Роман Власенко згадує про Сергія Лисюка, неодноразового чемпіона Європи та світу з кікбоксингу. На жаль, у 2023 році він загинув внаслідок підриву на міні під час виконання бойового завдання, лікарі, на жаль, не змогли врятувати його життя.
У житті Романа Власенка були моменти, коли йому доводилося використовувати свої спортивні навички поза тренувальним майданчиком. Проте такі ситуації траплялися лише в найекстремальніших випадках. Як кікбоксер, він завжди шукав способів уникнути конфліктів.
Перший завжди намагався уникати конфліктів. Однак, якщо хтось все ж вирішував діяти агресивно, я, звісно, реагував. Якось на мене напали кілька хлопців, і я вирішив втекти. Знаєте чому? Бо якщо хтось справді хоче зі мною битися, він мене точно дожене. Я легенько розігнався, пробіг близько 200 метрів і зупинився. Кажу: «Навіщо ти біжиш?» І, на диво, він теж побіг. З шести залишився тільки один. А далі сталося те, що сталося. Не варто боятися чи соромитися покинути місце суперечки. Іноді краще просто забратися подалі. Якщо ти сам, без друзів чи дівчини, то в тебе є можливість швидко втекти. Адже, з дівчиною, напевно, не підеш тікати. Тож, коли ти сам, втікаючи, можеш зберегти себе.
"Протягом місяця ми опинилися в оточенні..."
Перед початком масштабної агресії в лютому 2022 року Роман Власенко працював тренером. Він навчав як молодших спортсменів, так і дорослих. Окрім цього, він також надавав підтримку у тренуваннях членів національної збірної України.
Тренер дитячо-юнацької спортивної школи, позашкільний дитячий заклад Чернігівської міської ради. Я був тренером, викладачем, тренував. Виходить, що в мене була одна дитяча група дітей і одна доросла. Я був на 0,25 ставки там. І, як кажуть, працював, тренував я в КП "Муніципальна варта". Це, виходить, у нас там була зала, і ще там тренував цих хлопців, нашу "Муніципальну варту". Пам'ятаю цей день, коли перша бомба впала на Масани, по-моєму, а я тоді знімав квартиру там. І ракета, по-моєму, прилетіла. Я ще входив в об'єднання добровольців наше, чернігівське. І, виходить, коли все почалося, почалася паніка, черги на заправках, я пам'ятаю. Люди не розуміють, що відбувається, телевізор не замовкає, по всіх каналах війна, удари по критичної інфраструктури, росіяни йдуть в атаку. Звідси заходили вони. Ну і треба було гуртуватися, я ж входив в об'єднання добровольців і пішов добровольцем. Там, де Лукашовка, ми там зібралися усі. Там тримали, як-то кажуть, оборону на в'їзді з тої сторони. Там нас і накрило перший раз мінометом. Оце перші дні війни я потрапив на блокпост і добровольцем, і потім мене записали в "РЕБівську" частину, бо там у нас була, на тій території стояла "РЕВівська" частина. Я як доброволець був в охороні об'єкту цього, там заступав в наряд. І мене записали, як-то кажуть, одразу мобілізували. Ну і все, і закінчилось моє спортивне життя. Ну як спортивне, я вже не тренував, вже війна, і почалося отаке все незрозуміле. Потім ми потрапили в оточення, місяць пробули в оточенні. Ми переїхали до Єловщини, там розташовувалися. Там неподалік була перша танкова, в Єловщині стояла, і, коротше, бої були такі. Було дуже-дуже чутно все. У мене є медаль за оборону Чернігова. Я, як-то кажуть, залишився з перших днів, і так от пройшов вже мій військовий шлях. Десь 19-20 число, я пам'ятаю, що окупанти почали виводити війська. Почав служити в тій же частині, де я, як то кажуть, записаний був. Я вже не пішов додому, бо коли ти мобілізований і військовий стан, то вже не можна просто так взяти і вийти. І залишився служити. Послужив рік, і потім в ОК "Північ" мене перевели на Донбас, в 110-ю окрему механізовану бригаду імені Марка Безручка.
Роман Власенко. Зображення з приватної колекції.
Коли підрозділ Романа Власенка знаходився у Чернігові, спортсменові вдалося вирушити на змагання. Практично без жодних тренувань, під час короткої відпустки, Роман Власенко знову здобув титул чемпіона України і потрапив до складу національної збірної.
Закінчилася моя служба в Чернігові і з'їздив на змагання до Туреччини та Німеччини
Це вже я був у ЗСУ. І потрапив, знову ж таки, в збірну, але вже по 36-42 років, версія така із кікбоксингом. Там після 36 років вже боксуєш в іншій віковій категорії, не у ваговій, а у віковій. І там, виходить, 80-90 кілограмів, від 80 до 90 кілограмів у мене була вага. І я виграв, поїхав. Я два рази їздив. Туреччину я виграв. І потім вже в Мюнхені я теж виграв. От закінчилася моя служба в Чернігові і все, і поїхав. Мені навіть немає зараз можливості. Я коли виходжу з позиції, добу відсипаюся, знаходжу десь якийсь... У нас є зальчик. Трошечки, щоб форму підтримувати. Ну, це все не те. Не було часу спілкуватися з іноземцями, бо змагання є змагання. Ти приїжджаєш, ти зосереджений, ти не відволікаєшся. Я завжди підходжу до змагань дуже серйозно і стараюсь ні з ким не спілкуватися. А потім, вже відбоксував, може, підходили німці, всі залишили спогади, що всі дуже поважають Україну. Що Україна стоїть, що Україна залишається незалежною, що дала опір дуже сильному супротивнику. І супротивник не те що сильний, а надсильний. І їх дуже багато. Я не знаю, це у нас козаки наші просто роблять все можливе, щоб зупиняти їх. Ну, якщо не буде кому нам допомагати, не буде зброї, не буде людей, які мотивовані, то я думаю, що буде погано. Триматися будемо до останнього, але буде дуже-дуже важко нам.
Іноземці, які боксували з Романом Власенком, навряд чи змогли тоді уявити реалії, в яких перебував їхній супротивник. Коли ще за тиждень до змагань він думав не про відпрацювання ударів, а про боротьбу з ворожими дронами. А нині про серйозну спортивну підготовку і говорити нічого, адже бригада Романа Власенка наразі виконує завдання на Донеччині.
Донеччина: "Тут, безумовно, справжнє пекло"
Я – боєць роти радіоелектронної боротьби, і досі залишаюсь в лавах РЕБ. Наша задача – боротися з безпілотниками та захищати небо над нашими позиціями і піхотою. Ми стоїмо на передовій, поряд із солдатами. Маю три контузії – всі вони легкі, без прямих куль чи осколків. Проте ці закриті черепно-мозкові травми відчутні. Я вже давно прагну повернутися додому, бажаю перейти до Чернігівської бригади, щоб служити на своїй рідній землі. На жаль, тут кордонів майже не залишилося, всі села зруйновані. Це справжнє пекло. У Воскресенці, наприклад, немає нікого, а в Комарі – теж порожньо. Російські війська просуваються, захоплюючи позиції дуже швидко. Нашим хлопцям важко стримувати ворога, але вони докладають неймовірних зусиль. Вони також користуються оптоволокном для передачі сигналів. Це дозволяє їм бачити інформацію, яка передається через нитки, а не просто на частоті. Інколи, попри все, ми перекриваємо частоти, але ворог може діяти через "нитки". Тому потрібно швидко реагувати: їхати, ховатися, або робити щось інше. Так ми й воюємо. Дуже хочеться забути це, як поганий сон, і жити далі. Іноді потрібно переносити багато речей, щоб обладнати позицію. На це йде ціла година, поки кузов з матеріалами прибуде. А міномет може почати стріляти по тобі. Тому треба швидко вивантажити все й заховати в посадку. Це складний процес, що вимагає високої фізичної підготовки, особливо коли ворог вже на відстані одного кілометра. Піхота стріляє, а ми, як РЕБ, повинні бути трохи далі, щоб не підпустити дронів. Тут потрібні сила і швидкість. Один повинен бути сильним, а інший – швидким.
Роман Власенко. Зображення з приватної колекції.
Після закінчення війни Роман Власенко мріє повернутися до тренерської діяльності. Каже, на сучасну молодь чатує чимало небезпек. А кікбоксинг допоможе відволікти дітей від поганого впливу та шкідливих звичок. І, звичайно, у планах Романа Власенка підготувати низку світових чемпіонів.
