Віра і підтримка: Калюжний, Бражко та інші учасники.
Якщо звернутися до тактичної історії, то роль опорного півзахисника на футбольному полі можна обговорювати з чемпіонату світу 1966 року. Хоча, звісно, Герберт Чепмен запровадив концепцію з двома опорниками ще сто років тому, сьогодні я зосереджусь на моноопорній системі. У фіналі того турніру збірна Англії під керівництвом Альфа Рамсея застосувала тактичну схему, яку Ноббі Стайлз у своїх спогадах описав як 4-1-3-2. Цікаво, що саме Стайлз виконував роль єдиного опорника в цій формації. Важливо зазначити, що в півфінальному матчі проти португальців його на деякий час замінили на Ейсебіу, що ускладнює оцінку його роботи в опорній зоні. Проте у фіналі Стайлз знову став опорником, і я вважаю, що він став своєрідним батьком або, якщо хочете, сином-реалізатором концепції Рамсея, заклавши основи цієї ролі у світовому футболі.
На завершення ХХ століття яскравим прикладом впливу опорної зони на розвиток гри є німецький футболіст Дітер Айльтс. Ця особа дійсно зосереджувалася на нейтралізації атак противника, відзначалася жорсткістю в рішеннях та мала відмінні навички в перехопленнях, вміючи примусити суперників до силової боротьби. Чи був він здатний виконувати точні довгі паси? На цю тему існувало чимало іронічних коментарів, адже це не була його сильна сторона. Деякі аналітики навіть ввели термін "айльтсизація футболу", стверджуючи, що руйнівник має залишатися виключно руйнівником. Британський дослідник футбольних тактик Джонатан Вілсон охарактеризував ті часи як період, коли "естетика поступилася місцем прагматизму". В результаті, Айльтс став символом цієї епохи. Проте бременський хавбек — це не лише тріумф німців на Euro-96, але й безліч креативних моментів у клубному футболі під керівництвом Отто Рехагеля. Прізвисько "Пилосос", яке отримав Дітер від медіа, найкраще відображає його роль на полі.
На наших теренах опорники мали неабиякий авторитет у збірній у різночасся, адже хтось справді був пилососом, хтось хвилерізом, хтось непрохідним муром, а із завданням руйнування могли впоратися непогано. Й незабутній Андрій Гусін (починав на позиції форварда, але якнайкраще розкрив свій потенціал саме в опорній зоні), й пітерський замовчувальник війни волинського походження (з позицією на полі він краще давав собі раду, ніж із позицією щодо війни, яку розв'язала країна, де він живе), й Сергій Сидорчук брали й самовідданістю та безкомпромісністю на футбольному полі, й коли-не-коли креативними надбами. У цьому контексті можна казати й про Тараса Степаненка. Однак цей ветеран українського футболу є чинним гравцем і має, як на мене, передати своє розуміння дій в опорній зоні молодшій генерації. А в опорній зоні "Колоса", як засвідчила його нещодавня гра проти "Епіцентра", просто конче потрібен досвідчений і вправний та водночас повносилий гравець. Різноманітні портали, що вивчають скіли гравців, у Степаненка, насамперед, виокремлюють агресію та водночас спокій (самосупереки тут немає, адже йдеться про жагу боротьби та малу кількість невимушених помилок). Крім того, чеснотами Тараса є стрибучість, гра на перехопленні й пас (як короткий, так і довгий). Ну й досвід, і вміння читати гру - при ньому. Важливим скілом Степаненка є, як на мене, ще й підказування на полі. Тарасове слово, вчасно вжите, здатне позитивно подіяти на партнерів. Чи буде затребуваним цей набір якостей у "Колосі"? Поки що не маю відповіді на це запитання. Влитися у будь-яке командне середовище після екватора змагань - не найпростіше завдання. Та хай щастить Тарасові у футболці нового для нього клубу!
Якщо брати гравців опорної зони в сучасній Українській Прем'єр-лізі, то хочу кілька слів сказати про Артура Думанюка, який дебютував у вищому дивізіоні нашого футболу вже у вельми солідному за футбольними мірками віці. Уродженець Тернопілля мене приваблює ігровою дисципліною. Якщо подивитися його теплові мапи в різних матчах, то виникає враження, що інших гравців його амплуа, які настільки суворо діють саме в опорній зоні, тобто там, де мають за своїм профілем, в Україні просто немає. Звичайно, в цьому контексті можна закинути Артуру, що, мовляв, він не є прихильником творчості на полі. Однак згадаймо його осінній переможний гол у ворота "Оболоні". Артур відгукнувся на навіс зі штрафного, відірвався від опікунів (їм і не спало на думку, що за цим невисоким опорником варто стежити в штрафному майданчику), пробив головою, влучив у штангу й миттєво зреагував на відскок, коліном спрямувавши м'яч у сітку воріт "пивоварів". В його грі мені до вподоби високий відсоток точності лонгболів, не менший відсоток виграних дуелей на 2-му поверсі (попри не гренадерський зріст). І, скажімо, в матчі проти полтавців Думанюк запам'ятався 100%-вою (6 із 6-ти!) точністю передач на чужій половині поля. Що це, як не свідчення максимальної відповідальності гравця!
Володимир Бражко чи Микола Михайленко? Опорна дилема динамівського тренерського штабу розв'язується цього сезону по-різному. На певних етапах сезону краще виглядає то один, то інший опорник біло-синіх. У кубковій грі з "Інгульцем" вони перебували на полі одночасно, хоча й не дублювали функції одне одного. Й, до речі, саме ювелірна передача Михайленка (а назагал у нього більш як 89% точних передач у чемпіонаті й доволі високе місце на початку другого десятка серед усіх гравців нашої Прем'єр-ліги) з лівого флангу зумовила, зрештою, гол у ворота гостей (Олександр Піхальонок радо відгукнувся на такий вишуканий пас). Бражко своєю чергою відзначився ювелірним асистом на гру раніше, коли в зустрічі з "Епіцентром" довгим пасом через усе поле вивів на ударну позицію Андрія Ярмоленка. Вдвох Бражко й Михайленко перебували певний час на полі й під час запального матчу киян у Житомирі. Й так само каші не зіпсували
Два якісні вітчизняні гравці одного амплуа в одному клубі - це перевага чи проблема? Як на мене, перше. Й хочу, щоб вони були одноклубниками якнайдовше, адже ці два хлопці, конкуруючи за місце в основі, як мені здається, сприяють прогресу одне одного. Аж ніяк не здивуюся, якщо ринкова ціна на кожного з них найближчим часом упевнено піде вгору.
Не можна приховати, що спочатку я з деяким недовірою ставився до появи Івана Калюжного в збірній. Його гра була вкрай агресивною, і не раз виникала загроза отримання картки більш суворого кольору, ніж жовтий. Іноді здавалося, що його фізичної витривалості не вистачає на повні 90 хвилин. Проте з часом я почав краще розуміти його навички. Після здобуття срібної медалі чемпіонату України та переходу до амбітного клубу "Металіст 1925", де його підтримують фанати, Іван, відомий під прізвиськом "СуперІван", якось знайшов нову енергію. Тепер він не лише капітан, а й справжній лідер своєї команди на полі.
Кубковий матч проти київського "Локомотива" виявився яскравим епізодом у кар'єрі Івана. Він старанно виконує свої обов'язки у захисті, вражаючи всіх своїм швидким пересуванням – як він встиг наздогнати швидкого гравця "залізничників", який, здавалося, вже готовий був завдати удар! Іван майстерно контролює м'яч, точно б'є по воротах, і за кількістю своїх ударів у цьому сезоні чемпіонату України займає чільні позиції серед гравців, які спеціалізуються на креативних діях. Він також здатен виконати чудовий довгий пас і вже має на рахунку асист. Важливо зазначити, що матч 1925 року проти червоно-зелених продемонстрував відчутну перевагу команди з класним опорником і відсутність такого в суперника. Усі голи "Металіст 1925" були забиті дальніми ударами, і київській команді не вдалося їх зупинити.
Варто зауважити один цікавий факт. Згідно з оцінками платформи sofascore.com, Калюжний визнаний найкращим гравцем чемпіонату України у своїй позиції (у всіх офіційних матчах поточного року його оцінки постійно перевищують 7 балів). Однак у загальному рейтингу гравців нашої Прем'єр-ліги за середньою оцінкою Іван займає місце десь ближче до початку четвертого десятка. На мою думку, це може бути пов'язано з підсвідомим небажанням аналітиків визнавати значущість ролі опорного півзахисника в українському футболі. Чи праві вони в своїх висновках?
Колись, на початку 1980-х у радянському фільмі "Надія та опора" розповіли історію про те, як столичний науковець-агробіолог, попри мрії про захист дисертації, оселився в селі й очолив колгосп, що пас задніх, поступово налагоджуючи справи в ньому. Кінокритики тоді не стільки характеризували художні особливості кінострічки, скільки співали оди "герою - нашому сучасникові", "справжньому господареві на землі", що працює "в ім'я майбутнього". От опорник і є чимось на кшталт такого мандрівника в хащі незвіданого, надто коли переходить в опорну зону з інших позицій на полі. Й зчаста стає справжнім дбайливим господарем ситуацій на полі, незрідка - капітаном команди (Сидорчук, Степаненко, Калюжний тощо). Й, звісно, сумлінно працює в ім'я майбутнього результату команди.
Чи продовжує прагматика, як це було наприкінці минулого століття, домінувати над естетикою на футбольних полях? Це питання можна розглядати як з емоційної, так і з раціональної перспективи. У будь-якому випадку, роль опорного півзахисника в сучасному футболі має значно ширше значення, ніж у часи раннього Айльтса. Сучасний футболіст цього амплуа повинен володіти вмінням робити точні і довгі передачі на форварда, що стало важливою характеристикою. Приємно відзначити, що в нашому футболі є гравці, які відповідають цим вимогам. Крім того, я помітив, що перехід до ролі опорника для талановитих гравців з інших позицій не є надто складним завданням (Дмитро Криськів - яскравий приклад цього). І, безумовно, це не останнє слово в еволюції гри.
