Найбільше досягнення Динамо в його історії. 50 років тому команда з Києва стала володарем Кубка кубків.
Сьогодні, 14 травня, для українського футболу — знаменна дата. Рівно 50 років тому київське "Динамо" здобуло свою першу перемогу на міжнародній арені, вигравши Кубок володарів кубків на стадіоні "Санкт-Якоб Парк" у швейцарському Базелі. Тоді команда, очолювана легендарним тренерським дуетом Лобановський і Базилевич, стала символом успіху і досягнень в українському футболі. Ця команда досі вважається найяскравішою за всю історію нашого спорту. Сьогодні ми згадуємо про цю величну перемогу, спираючись на свідчення тих, хто був свідком подій, зокрема, тих, хто вже на жаль не з нами.
Створення команди, що залишила слід в історії, фактично розпочалося з трагічної поразки. 10 жовтня 1973 року "Динамо" зустрілося у фіналі Кубка СРСР з "Араратом". Кияни домінували на полі і вели 1:0 завдяки голу, забитому з пенальті Віктором Колотовим. Вони контролювали гру до моменту, коли тренер Олександр Севідов вирішив замінити своїх ключових гравців - Олега Блохіна та Леоніда Буряка - за кілька хвилин до завершення основного часу. Здавалося, ця заміна була зроблена з метою, що виглядає тривіальною: Валерій Зуєв і Віктор Кондратов виходили на поле, щоб отримати звання майстрів спорту. Однак ці зміни виявилися фатальними: на 89-й хвилині Левон Іштоян зрівняв рахунок, а в додатковий час приніс перемогу вірменській команді.
Організаційні висновки виявилися несподіваними.
"Після матчу з 'Араратом' Сан Санича навіть не пустили до роздягальні, і він не зміг повернутися з нами до Києва. Відтоді ми його більше не бачили," - поділився оборонець Віктор Матвієнко.
Невдовзі після цього новим наставником команди став Валерій Лобановський. Цей 36-річний фахівець був протеже Володимира Щербицького, першого секретаря Комуністичної партії України. Під його опікою 29-річний Лобановський розпочав свою тренерську кар'єру в "Дніпрі". Відомо, що Щербицький, який у 1968 році займав посаду голови Ради міністрів Української СР, був пов'язаний з Лобановським не лише через захоплення його тренерськими підходами, а й тому, що Валерій, будучи видатним інтелектуалом, мав значний вплив на сина головного комуніста України. Щербицький-молодший мав проблеми з наркотичною залежністю, і лише завдяки підтримці Лобановського, який був для нього другом і авторитетом, зміг на деякий час подолати цю проблему.
Лобановський, що довів "Дніпро" до елітного дивізіону, розпочав свою діяльність у "Динамо" в ролі зовнішнього спостерігача. Сезон 1973 року команда з Києва завершувала під керівництвом Михайла Комана та Віктора Терентьєва.
Лобановський супроводжував команду, спостерігаючи за процесом, але не втручався у тренування, - ділиться своїми спогадами захисник Стефан Решко. - Першу тренувальну сесію Валерій Васильович провів напередодні матчу-відповіді в Кубку УЄФА проти "Штутґарта". У рідних стінах ми здобули перемогу 2:0 і мали реальні шанси пройти далі. За день до гри Лобановський дав нам серйозне навантаження, акцентуючи на швидкісних вправах наприкінці сезону. Вранці прокинулися з жахливим болем у м’язах. Результат - 0:3 на нашу користь. На мою думку, ця поразка була свідомим кроком Валерія Васильовича, адже він прагнув почати 1974 рік з чистого аркуша. Лобановський і Базилевич планували реалізувати свої ідеї, керуючись науковим підходом. Підготовка до єврокубків вимагала прискорення, і тренери, здається, зробили все можливе, щоб ми не подолали "Штутгарт". Крім того, в той час була морозна погода, поле було слизьким. У нас не було системи підігріву газону, а кожен з нас мав лише одну пару бутсів, що ускладнювало гру. Суперники були в спеціальних черевиках, а ми - у шипах. Німці краще трималися на ногах.
Старого друга Базилевича, з яким свого часу разом починали в "Динамо", йшли з команди через непорозуміння з Віктором Масловим і завершували кар'єри у наслідок конфлікту з Олегом Ошенковим у "Шахтарі", Лобановський повернув до Києва з Донецька. А вже Олег Петрович залучив до тренувального процесу науковця Анатолія Зеленцова, напрацюваннями якого користувався, будучи тренером "Шахтаря".
"З приходом Лобановського в "Динамо" клубне життя набуло організованості, - зазначав Віктор Матвієнко. - З'явилася системність у роботі. Раніше, до Валерія Васильовича, ніхто не несе відповідальності за свої дії. Яким чином у нас проходили тренування? Тренер просто дивився на небо: "Погода гарна? Тоді будемо працювати так". Ніхто не складав планів між іграми чи на тиждень, і не фіксував результати проведених тренувань."
"Два тижні після матчу в Штутґарті перепочили - й до роботи, - згадує Стефан Решко. - Незвичним було все - інтенсивність, навантаження, об'єм. Лобановський з Базилевичем перед кожним тренуванням робили установку, наче перед грою. Коли виходили, то вже знали, що будемо робити й для чого. Раніше такого не було. "Шість на шість", "гра один в один", "робота над швидкістю", "робота над витривалістю", "силова витривалість" тощо. Звичайно, попередні тренери теж складали план занять, але нам ніхто нічого не пояснював.
Лобановський спочатку зазначив, що нашою метою буде покращення швидкісних характеристик. Щоб досягти цього, необхідно вкласти максимум зусиль у короткі, п’яти-семисекундні спринти. Водночас вправи на витривалість мали тривалий характер і виконувалися в умовах втоми. Це стало для нас справжньою школою.
На перші міжсезонні збори в Ґаґрах у санаторії четвертого управління взимку 1974-го Лобановський і Базилевич взяли понад півсотню найталановитіших, з їх точки зору, українських футболістів з різних команд. В команді, без перебільшення, залишилися лише найстійкіші і найвитриваліші.
Перед зборами в Києві ми вже проходили тренування в залі. "Ми почали відчувати навантаження саме тут," - ділився своїми враженнями Матвієнко. "Тоді ми зрозуміли, що такі інтенсивні тренування раніше не доводилося проходити нікому. В футболі подібних навантажень просто не було. Особливо це стосувалося силових вправ з важкими дисками. Комплекс вправ виявився абсолютно новим для нас і не мав нічого спільного з футболом. Це викликало в нас подив, адже відомо, що Лобановський залишив "Динамо" саме через неприйняття навантажень від Маслова і конфліктував з Олегом Ошенковим з цієї ж причини. Але, ставши тренером, Валерій Васильович усвідомив, що просто тримати м'яч у повітрі - це заняття більше для бразильців на пляжі."
Професійний футбол - важка робота. Думаю, великий вплив на тренерську філософію Лобановського мало його захоплення голландським футболом. Валерій Васильович збирав записи матчів за участю "Аякса" і "Феєнорда", дивився їх сам і нам показував. Окрім того, собі в команду Лобановський взяв Мішу Ошенкова, котрий був у нас одночасно і перекладачем, і відеооператором. Той моніторив усю іноземну футбольну літературу. Діставав її і перекладав для ознайомлення Васильовича. Пізніше, коли грали міжнародні матчі особливо з німецькими клубами і збірною, почали розуміти, що усі вправи у нас однакові. Вочевидь саме із західнонімецької літератури Лобановський почерпнув варіанти для тренувальних вправ. Він їх не сам видумав".
Використовуючи голландську модель як основу, Лобановський та Базилевич в своїй роботі спиралися на дослідження Зеленцова та експериментували з різними підходами. Це пояснює, чому багато гравців, які стали частиною команди "Динамо" у 1974 році, пізніше завершили свої кар'єри.
Володимир Лозинський, який брав участь у перших зборах у Ґаґрах, згадує, що іноді Лобановському були потрібні не стільки футболісти, скільки легкоатлети. "Візьміть, приміром, Пашу Яковенка або Вітю Хлуса, який навіть у футбол не грав, але бігав 800 метрів", - говорить він. "Перші збори під керівництвом Лобановського і Базилевича залишили у мене жахливі спогади. Особливо запам’ятався біг п’ять разів по 300 метрів. Юра Ковальов тоді не витримав — впав біля лавки, лежав на спині, з рота текла піна. Ніхто не міг його привести до тями. Толя Коньков, як старший, крикнув: "Да е* вашу мать, вы своими экспериментами человека убили!" Ледве його відкачали, а потім ще змусили написати пояснювальну, мовляв, він бігав із температурою, нічого не сказав. Інакше тренерам загрожувала б кримінальна справа".
"Усе тому, що був набір вправ, але ніхто чітко не орієнтувався, скільки серій потрібно робити, - пояснював Матвієнко. - Чи, приміром, тривалість вправи складала 30 секунд, а Васильовичу цього здавалося замало і він розтягував її до хвилини. Потім навпаки скидав. Наукового супроводу попервах не було зовсім. Наукові бригади і біохіміків почали залучати лише в ході роботи. У нас після кожного заняття брали кров на лактату і вже виходячи з цього формували навантаження на тренувальний день.
Адже можна планувати роботу над одним компонентом, а тренувати насправді інше. Приміром, тобі здається, що тренуєш швидкість, а насправді тренується швидкісна витривалість. Швидкість у таких випадках навпаки пригнічується. Лобановський зі своїм тренерським штабом тоді чимало експериментував, бо досконало не знав ні дозувань, ні об'ємів тренувальної роботи. У переведених Ошенковим книжках цього не писали. Як і не вказували тривалість пауз між вправами. Ми виконували, а тренери використовували інформацію методом проб і помилок.
Перші елементи наукового підходу в радянському спорті почали формуватися під час співпраці Валентина Петровського та Валерія Борзова. Проте це стосувалося лише легкої атлетики, яка є циклічним видом спорту, де робота з окремим спортсменом була більш зручною. В такій ситуації легше розрізнити тривалість вправ і пауз. Натомість командні види спорту на той час перебували на початковому етапі розвитку. Щоб забезпечити адекватне навантаження, потрібно було працювати з мінімум 16 спортсменами одночасно, не кажучи вже про те, що кожен із них має свої індивідуальні особливості. Не дивно, що під час тренувань деякі спортсмени втрачали свідомість. Тренери керувалися принципом: "Якщо витримав — добре, якщо ні — знайдемо інших".
Серед тих, хто залишився в живих, був також захисник Леонід Буряк, який ніколи не відзначався видатними спортивними здібностями. У молодості його вага трохи перевищувала 50 кілограмів.
"Думаю, що для молодого футболіста важливіша не вага, а те, що в нього в голові, - каже Леонід Йосипович. - Все можна натренувати, м'язи, витривалість. Я фанатично любив футбол. Крім того, займався у секції легкої атлетики, ходив до тренажерної зали. Поки не став на ноги, не виграв тричі чемпіонат Союзу, не знав, що таке алкоголь - перший раз спробував роки в 23-24. Досі не знаю, що таке цигарки. Я розумів, що нічого саме по собі ніколи не прийде. Наголошували на моїх фізичних суперкондиціях, і кроси бігав, і відрізки... Я знав, що під час матчу Блохіну повертатися не треба, мені ж потрібно було це робити неодноразово".
"Я не виключаю, що на початку нашої співпраці Лобановський і Базилевич могли ще не повністю усвідомлювати, до чого все це призведе, - зазначає нападник Володимир Онищенко. - Так само, напевно, не було впевненості й у Анатолія Зеленцова, який працював на кафедрі Інституту фізкультури під керівництвом Валентина Петровського, тренера видатного спринтера Валерія Борзова. Це безсумнівно був експеримент. Але експеримент із футболістами, які мали добру футбольну освіту і були спроможні досягти успіху за умови належної організації процесу."
Якщо молоді та менш статусні футболісти найчастіше мовчали то старожилів команди нововведення обурювали і вони цього не приховували.
"Тоді мені здавалося, що просто не можна мовчати, адже я залишався одним з найстарших гравців у нашій команді. Євген Рудаков був єдиним, хто старший за мене, - ділиться спогадами півоборонець Володимир Мунтян. - Ми з Женькою вже чотири рази ставали чемпіонами. І тут з'являється нова людина, яка змушує нас робити те, чого раніше ніколи не робили. Ми були впевнені, що під керівництвом Олександра Севідова також грали добре. Пригадаю, як на турнірі в іспанському Вальядоліді нам довелося зіграти проти уругвайського "Пеньяроля". Коли вийшли на розминку, просто приголомшилися: суперники всі високі, а з м’ячем справлялися неймовірно. "Як же ми з ними впораємося?" - обговорювали в роздягальні. Але коли вийшли на поле, наші дії вразили: уругвайці навіть не змогли доторкнутися до м'яча. Їхня техніка виявилася абсолютно непотрібною, і ми перемогли "Пеньяроль" з рахунком 3:0. А тепер до команди приходить тренер, який повністю змінює все?"
Невдоволення від роботи Лобановського і Базилевича тривало доти, доки не почалися перемоги. Перемоги легкі і невимушені, як у найліпші роки при Маслові. Ми змітали суперників на одному диханні. В Союзі достойних собі суперників ми не бачили. І відповідно зрозуміли, що та важка робота, яку проводили на зборах, ефективна".
Навесні 1974 року ми усвідомили, що команда починає грати по-іншому, - згадує Віктор Матвієнко. - Найголовніше, що ми припинили безцільно бігати по полю. До приходу Лобановського на поле виходили без чітко визначених ролей. Коли я грав у юнацькій команді, тренер міг сказати: "Сьогодні ти граєш в обороні". Але ніхто не пояснював, що саме я маю робити, це залежало від моментального рішення тренера. Це не було обґрунтованим підходом. А що дійсно потрібно - не усвідомлювали ані тренери, ані гравці. Ми не мали можливості для порівняння. З рідкісних телевізійних трансляцій на той час зробити якісь висновки було досить важко. Але з Лобановським ми значно більше часу приділяли теоретичним заняттям. Ми працювали з макетами та переглядали відео матчів різних команд. Уроки були зосереджені на конкретних темах, приміром, ми детально аналізували гру півзахисників.
Мене як крайнього захисника цікавила взаємодія оборонців з хавбеками, підстраховка крайніх беків центральними і навпаки. Коли вимагалося щось уточнити, прохали Васильовича розжувати детальніше. Лобановський зупиняв відеозапис і аналізував те, про що його запитали.
У 1974 році Лобановський доручив Міші Ошенкову записувати наші тренування на відео. "Мішо, заховайся десь і зніми, наприклад, Матвієнка. Хочу побачити, скільки разів він рветься в біг і скільки дотиків до м'яча має під час вправи". Ми нічого не підозрювали, а Міша, ховаючись за автобусом, вів зйомку. Васильович, аби підкріпити свої слова, використовував ці записи на теоретичних заняттях. Коли хтось починав сперечатися, Лобановський просто включав відео: "Ось що ти робив". Спочатку це викликало сміх, але після перегляду почали замислюватися. Наприклад, замість очікуваного прискорення на 60 метрів виходило значно менше.
"Футбольні професіонали не займаються гаданнями або прогнозами, а просто виконують свою роботу, - зазначав Михайло Фоменко, легендарний ліберо 'Динамо'-1975. - Стратегія розробляється так, щоб забезпечити перемогу не лише в кожному наступному матчі, але й у турнірі загалом. Інакше ми б не змогли досягти фіналу. Однак важливо йти до мети поступово. Наприклад, зараз ми маємо суперника - 'Айнтрахт'. Його потрібно перемогти. Для цього проводиться ретельний аналіз, вивчаються всі сильні та слабкі сторони опонента. На основі цього формується стратегія для конкретного матчу. Виходячи на поле, футболіст повинен дотримуватися цієї настанови."
"До Лобановського над вивченням суперників ніхто в нашому футболі голови собі не ламав, - стверджує Віктор Матвієнко. - Про що говорити, якщо, скажімо, в 1973-му ще при Олександрі Севідові ми виходили в чвертьфіналі Кубка чемпіонів проти мадридського "Реалу", не маючи поняття проти кого граємо. З преси знали про окремі прізвища - Амансіо, Сантільяну, Піррі. При Лобановському ж практикувалися виїзди когось з тренерів навіть на матчі чемпіонату СССР. Суперників вивчали прискіпливо. Як мінімум, відеозаписи з іграми майбутніх опонентів під рукою були завжди. До того ж виходили на поле, не знаючи навіть складу суперників. "Дід", Віктор Маслов перед матчем з московським "Спартаком" каже: "У них там зліва бігає такий маленький, як його? Чебурідзе". "Та не Чебурідзе, а Сілаґадзе" - виправляємо. "Нехай буде Сілаґадзе". Про те, хто за якою системою грає, хто там нападник чи оборонець, навіть мови не було. По пам'яті орієнтувалися. "Пам'ятаєш, торік з ними грали? Гешка Логофет справа, Жека Ловчев зліва".
Шлях "Динамо" в Кубку кубків 1974/75 року розпочався з впевнених перемог над ЦСКА з Софії. У кожному з двох поєдинків кияни здобули перемогу з рахунком 1:0 завдяки точним ударам Олега Блохіна.
Вважається, що найсерйознішим суперником на шляху до трофею для київської команди став німецький клуб "Айнтрахт" з Франкфурта, з яким вони зустрілися в раунді 1/8 фіналу.
"Коли ми подолали німецьку команду, виникло усвідомлення, що ми здатні на перемогу в кубку, - ділиться враженнями Стефан Решко. - Перемога над ЦСКА з Софії сприймалася як щось звичне. Так, у них шість гравців збірної, сильна команда, але вони також належать до соцтабору, як і ми. А от "Айнтрахт" - це два чемпіони світу: Юрґен Грабовскі та Бернд Гельценбайн, а також представник німецької Бундесліги. Коли журналісти питали Гельценбайна про його очікування від гри, він заявив, що "Айнтрахт" виграє вдома з рахунком 4:0, щоб до Києва поїхали лише ті, хто захоче. А точніше, навіть не до Києва, а в Росію. Так вони тоді на нас дивилися."
Але ось ми на полі. Щойно пройшов дощ, і трав’яний покрив став слизьким. Як тільки матч розпочався, Бернд Нікель завдав удару з лівого флангу - 1:0. Це сталося в першій хвилині. У цю мить я згадував про слова німців, які озвучували нам перед грою: "Швидше за все, буде п’ять голів", - промайнуло в думках. Стадіон був переповнений, глядачі гомоніли, фаєри спалахували - на душі стало якось тривожно. Але з часом ми вийшли з цього шокового стану, і вже в першій половині зустрічі Володя Онищенко зрівняв рахунок. У другій половині, коли арбітр призначив пенальті за те, що я зупинив Гельценбайна, проти якого грав особисто, ми зберегли спокій, незважаючи на те, що вдруге опинилися в ролі відставання. В кінці матчу ми навіть вирвали перемогу завдяки голам Блохіна і Мунтяна. Володя вразив ворота з далекої відстані. М'яч ковзнув по вологому полю і влетів у сітку.
Здобувши перемогу 3:2, ми знали, що рейсовий літак до дому відправляється лише наступного дня, тому з нетерпінням очікували на реакцію ранкової преси. "Ніколи не думали, що в Союзі грають такий футбол," – писали німецькі журналісти. У Штутґарті 1973 року нас абсолютно ніхто не пам’ятав. Ми активно застосовували тактику забігань, що була характерна для голландського стилю, і в СРСР раніше так не грали.
У домашньому матчі ми здобули перемогу над "Айнтрахтом" вже з більшим спокоєм, хоча цей поєдинок залишив у пам'яті курйоз на початку другої половини. Після першого тайму ми вели 2:0, але на самому старті другого тайму виникла непорозуміння між мною і Рудаковим. Я віддав м'яч воротареві назад, але так, що він опинився в стулці воріт. Тим часом Женька вибіг на перехрестя і не зумів дістати м'яч. Томас Рорбах фактично заскочив з м'ячем у ворота, хоча той, скоріш за все, сам би перелетів лінію. У той момент кожен прагнув забити. Після цього Лобан віддав команду: "Назад, ризикувати не потрібно, граємо на контратаках". Тоді радянська преса характеризувала такі дії як раціонально-прагматичний стиль гри. Ми виграли з рахунком 2:1 (обидва голи на рахунку Онищенка - авт.).
У чвертьфінальному матчі "Динамо" протистояло турецькому клубу "Бурсаспор".
"Ми були стурбовані, що чвертьфінал може виявитися складним випробуванням, - ділиться Володимир Онищенко. - Адже взимку у нас не було достатньо ігрової практики, а виснажливі тренування виснажували нас не тільки фізично, але й емоційно. Коли відновилися офіційні матчі, довелося знову входити в ритм. Тому ми зраділи, коли жереб звів нас не з клубом із Західної Європи, де чемпіонати тривають без зупинок, а з не таким грізним "Бурсаспором". Навесні це був один із найкращих варіантів."
У Бурсі команда з Києва здобула перемогу з рахунком 1:0 завдяки голу Онищенка, а в Києві закріпила свій успіх, вигравши 2:0. У цьому матчі м'ячі у ворота суперника влучили Віктор Колотов і Володимир Мунтян.
У півфіналі команда "Динамо" зіткнулася з нідерландським клубом ПСВ, що базується в Ейндговені.
"Це було справжнє випробування, - згадує Стефан Решко. - У ті часи на перших ролях були німці та голландці, тому ми дуже побоювалися "Ейндговена" перед півфінальними матчами. Мені запам'яталося, як наш лікар Віктор Берковський був вражений суперниками. Він зайшов до роздягальні перед першим матчем у Києві і сказав: "Вони на розминці так вправно жонглюють, зупиняють м'яч, швидко передають один одному. Що нас чекає?" Техніка суперників справляла враження, особливо на нашому фоні. Ми грали в "квадрати", роблячи прості передачі, і бігали по полю, як божевільні. А вони працювали з м'ячем, стоячи на місці, витончено і елегантно. Справжні професіонали проти простих селян - інакше й не скажеш."
Напередодні зустрічі з ПСВ, Базилевич і Морозов вирушили на перегляд суперників, розповідає Онищенко. Обидва не виявляли бажання говорити. Лобан, у свою чергу, не був певен, чи варто показувати нам фрагменти матчів ейндховенців, адже ті вражали всіх на своєму полі та на виїзді. Коли почали питати Валерія Васильовича, він невпевнено відповів: "Команда непогана, але ми можемо з ними боротися". Проте Морозов не втримався і зауважив: "Хлопці, там така команда, що якщо збережемо голову на плечах, буде справжнє диво". Зрештою, тренери вирішили продемонструвати нам уривки з матчу 1/8 фіналу поточного Кубка кубків, де ПСВ у Хожуві здолав місцевий "Рух" з рахунком 3:1. Враження було неймовірним, і воно посилилося, коли ми вперше побачили голландців у живу. Усі вони були високі та міцні.
Проте вийшло, що Вітя Колотов і я швидко забили гостям два. Відразу після перерви Блохін провів третій м'яч. Та коли хвилин за 20 до фінального свистка ПСВ ввімкнулося на повну, ми не знали, де діватися. Моментів гості створили чимало, в одному з епізодів м'яч вдарився в обидві стійки і вилетів у поле. Голландці наступали з божевільним завзяттям, але м'яч у ворота не ліз. Чи треба дивуватися, що після 3:0 удома ми перед грою-відповіддю не були впевнені, що вийдемо до фіналу?"
"У завершенні гри вони нас дійсно здивували, - зазначає Решко. - І момент був хороший, і м'яч у ворота влучили. Але, на жаль, арбітр зафіксував положення "поза грою". Чи було воно справжнім – сказати не можу. У ці хвилини ми на повну відчули, що таке голландський футбол. Вели 3:0, але почали грати обережніше, і в нашій грі з’явилася певна напруга."
"Володя дещо exaggerує, - зазначає Володимир Мунтян, коментуючи висловлювання Онищенка. - У Києві ми продемонстрували високий рівень гри. А рахунок 3:0 після першого поєдинку, як правило, є цілком достатнім для загального успіху."
"У ПСВ тоді хороша компанія була: справа у нападі Рене ван де Керкгоф, у центрі - його брат Віллі, плюс здоровенний швед Ральф Едстрем, - додає Віктор Матвієнко. - Крім того, у голландців були дуже сильні захиснички. Добре, що ми тоді швидко відкрили рахунок: Володька Трошкін промчав правим краєм, навісив, а Вітя Колотов забив у падінні головою. Після того голландці мусили розкриватися, а нам це було на руку. Другий ми забили після того, як Володька Мунтян вдарив зліва, воротар відбив, а Онищенко зіграв на добиванні".
"У Ейндговені ми відчували шалений тиск на наші ворота, - розповідає Онищенко. - Швидко пропустили: після стандарту Вітя Колотов не зміг втримати Ральфа Едстрема. Протягом усього матчу ми були на межі, наша оборона була під великим тиском. Але ми вистояли, а в кінці зустрічі Льоха Буряк, використавши контратаку, забив свій єдиний гол у житті головою. Мабуть, він спіткнувся, коли Троха (Володимир Трошкін - авт.) зробив передачу з флангу. Жартую, адже удар в падінні вийшов справді вражаючим. Після цього суперники зупинилися — вони були деморалізовані і розуміли, що вже нічого не вдасться врятувати. Навіть коли Едстрем забив вдруге, ніхто не мав ілюзій. Це був наш найскладніший матч. Ми досягли фіналу справжнім дивом."
"Динамо" (Київ, Україна) зустрілося з "Ференцварош" (Будапешт, Угорщина) і здобуло перемогу з рахунком 3:0.
Голи: 1:0 - Онищенко (18). 2:0 - Онищенко (39). 3:0 - Блохін (67)
"Динамо": Рудаков - Трошкін, Фоменко, Решко, Матвієнко - Мунтян, Коньков, Буряк, Колотов (капіт.) - Онищенко, Блохін. Наставники - Валерій Лобановський та Олег Базилевич.
"Ференцварош": Ґеці, Мартош, Медьїші, Патакі, Раб - Ньїлаші (Онхауш, 60), Югас, Муча, Ф. Сабо - Мате, І. Мадяр. Головний тренер - Єньо Дальнокі.
Суддя: Девідсон (Шотландія)
14 травня 1975-го. Базель (Швейцарія). "Санкт-Якоб Парк". 10 897 глядачів
"Ми абсолютно не боялися угорців, - говорить Віктор Матвієнко. - Під час підготовки ми переглянули кілька їхніх матчів і зрозуміли, що не повинно виникнути ніяких проблем. Я тоді жив разом з Володею Трошкіним у кімнаті. Я був зовсім спокійний. 'Володю, ми точно заб'ємо мінімум двічі,' - запевняв його. - 'Мадяри почнуть нервувати, у них знову спливуть спогади про 1956 рік, про окупацію. Вони почнуть метушитися, шукати провокацій.' Розумієте, після матчу з ПСВ ми були майже на сто відсотків впевнені у своїй перемозі."
"Чому ж Вітя не розповів мені цього у 1975 році? Можливо, я б тоді менш нервувався?", - сміючись, зауважує Мунтян, коментуючи слова Матвієнка. - "Власне, ми всі усвідомлювали, що здатні на перемогу. Або, точніше, навіть не уявляли, що можемо програти. Ми ретельно готувалися, постійно думали про цю гру. На мій погляд, перед матчем не варто зациклюватись на думках про перемогу. Якщо виходиш на поле, відчуваючи себе переможцем, то це може призвести до неприємностей".
"Володя Веремєєв той матч пропускав через перебір попереджень. Тож з угорцями під нападниками грали ми з Мунтяном. Саме в наявності універсалів була сила команди. А сама гра вийшла нервовою, - каже Леонід Буряк. - У нас була велика перевага, хотілося швидше забити, через що трохи метушилися. Але в результаті забили "Ференцварошу" тричі і ще не використали безліч моментів".
"Стефан Решко згадує, що найбільше враження на нього справили спроби угорців морально тиснути на українську команду. 'Вони сприймали нас як залишки совєтської системи, як гнобителів', - зазначає він. '1956 рік залишив незгладимий слід у свідомості кожного угорця. Під час матчу ми чули різноманітні вигуки від гравців, а коли прийшло час для кола пошани, нам довелося пробігти лише до середини поля. Ми вирішили не наближатися до воріт, за якими сиділи фанати "Ференцвароша". Там, зрозуміло, були переважно націоналісти, які втекли з Угорщини після радянської окупації. Як тільки ми трохи наблизилися, на нас полетіли банки, різні предмети та навіть фрукти. Добре, що їм було чим кидати, адже для нас це був справжній дефіцит. Ми навіть жартували, що легше було б купити банку ікри, ніж банан у наших магазинах. А ті, капіталісти, тільки й робили, що гнили, і продовжують гнити й досі', - усміхається він."
Ми навіть саму перемогу прийняли досить стримано. Отримавши медалі, ми випили шампанське з кубка. Петрашевський подбав про нас і ще до матчу підготував кілька ящиків "мускатного". Федерація футболу СРСР нас преміювала, вручивши по 500 інвалютних рублів, що відповідало приблизно 705 доларам. Якби ми програли, то отримали б лише по 300 рублів. В Швейцарії ці гроші швидко закінчилися. Ми в основному купували техніку, хоча багато чого не купиш, адже ціни були високими. Наприклад, відеомагнітофон коштував близько 2000 доларів. Тож здебільшого ми купували телевізори в ціновому діапазоні 500-600 доларів. Я ж придбав програвач і магнітофон "Панасонік", який досі працює.
Усе це вдалося без жодних труднощів, оскільки Володимир Щербицький вперше надав нам спеціальний рейс із окремим літаком. Раніше ж, зазвичай, ми подорожували з пересадками через Італію або Іспанію, звідки лише потрапляли до Москви, а вже потім до Києва. Звичайно, переносити всі ці телевізори, колонки та магнітофони було б не зручно. Проте, як тільки ми приземлилися в Києві, ми не заїжджали додому, а одразу сели в автобус і вирушили на базу, адже вже за три дні нас чекав важливий матч зі збірною Ірландії, який мав вирішальне значення для нашої боротьби за перше місце у відборі до чемпіонату Європи-1976...
Очевидно, що у перспективі на тривалий термін Лобановський та Базилевич допустили певні помилки. Потенціал "Динамо" в середині 70-х років безумовно перевищував лише здобуття Кубка кубків та Суперкубка УЄФА. Проте, це вже предмет для зовсім іншої розповіді.
