"Ніколи не варто втрачати надію". Історія військового Миколи Шота - Життєві розповіді.
Втративши чотири кінцівки на війні, ветеран став на... лижі.
41-річний Микола Шот з Новояворівська, що на Львівщині, боронив Україну у складі 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". У 2024-му на Бахмутському напрямку отримав важке мінно-вибухове поранення. У результаті втратив обидві руки й обидві ноги. Попри це, Микола не здався, а своїм прикладом доводить, що на протезах життя триває.
Навесні минулого року він вперше спробував себе в забігу, а влітку знову сів за кермо автомобіля. Нещодавно ж здійснив ще одну свою мрію – став на лижі.
"Коли ви перший раз мені телефонували, я саме за кермом машини був. Такий щасливий, що їжджу, що мобільний... Якби на світлофорі стояв, то б і слухавку взяв, -- з усмішкою каже Микола Шот. -- До великої війни я працював будівельником. Їздив за кордон, по Україні. Повномасштабне вторгнення застало мене в Києві. Біля місця, де проживав, був блокпост. То я приходив туди, просився. Але мені казали, що людей в армії не бракує. Тому подався до військкомату. Спочатку служив у бригаді спеціального призначення імені Івана Богуна. Тоді підрозділ розформували, і я продовжив службу в 93-й бригаді "Холодний Яр". Воював на Харківщині. У 2023 році в боях за Вовчанськ отримав перше поранення. Приблизно три місяці був на реабілітації, мав усі підстави через стан здоров'я списатись зі служби, але не зробив цього, бо не хотів кидати побратимів".
У лютому 2024 року Микола Шот зазнав другого поранення, але, на щастя, зміг вижити.
Це вже сталося на Бахмутському фронті. Розпочався мінометний обстріл, який тривав близько п'яти годин. Нікуди було сховатися, -- згадує ветеран. -- Уявіть собі: я бачив, як моя ліва нога відірвалася на декілька метрів... Уламки завдали пошкоджень моїм внутрішнім органам. На щастя, побратими змогли евакуювати мене. Спочатку я опинився в комі в Дніпрі, а звідти мене на вертольоті перевезли до київського госпіталю. Там я отямився. Мені видалили одну третину правої легені, зшили кишківник, а ноги та руки не вдалося врятувати, тож їх ампутували. Перші протези мені встановили в США, а згодом їх "допрацювали" львівські спеціалісти. Морально я почувався непогано, але не хотів бути тягарем для інших. Фізично було важко, мучили болі, особливо фантомні. І, звісно, були сльози... Але я зібрався з силами і мужньо долав усі труднощі.
Сьогодні Микола Шот виконує роль фахівця з адаптації та активної інтеграції пацієнтів у центрі UNBROKEN. "Я не лише надихаю хлопців, але й черпаю натхнення від них. Нікому не дозволяю зневіритися. Ми відвідуємо театри, займаємося риболовлею, малюємо, ліпимо з глини – завжди в русі, щоб уникнути негативних думок. Спортзал – це наше друге домівка," – ділиться своїми думками Микола. "Найбільша радість для мене – бачити, як після спілкування зі мною вони усміхаються та планують своє майбутнє. Я щасливий, коли вони здійснюють свої перші кроки на протезах, знімають відео й надсилають їх рідним. Для мене кожен воїн – справжній герой. Я підходжу до кожного індивідуально, адже вони відкриваються мені, бо я є для них реальним прикладом того, що ніколи не слід падати духом."
Із літа 2025-го Микола Шот -- знову за кермом. До того мав понад 20 років водійського стажу. Автомобіль для нього допоміг обладнати протезист Олесь Солодуха. "У мене машина на автоматі, Олесь зробив куксоприймачі на кермо, допоміжні засоби на дверцята, щоб самостійно відчиняти та зачиняти двері. Я вже звик, -- розповідає ветеран. -- До речі, від липня минулого року наїздив понад 10 тисяч кілометрів. Був у Києві, Хмельницькому, багато катаюсь по Львову, щотижня їду до рідних у Новояворівськ. Щодо побуту, то найважче прибрати, попрати, приготувати їжу. Але є людина, яка мені в цьому допомагає, за що дуже вдячний. Та я і сам часом готую, зокрема борщ і вареники".
Ще одна мрія, яку давно носив у серці ветеран Микола Шот, полягає в тому, щоб знову стати на лижі. "У дитинстві, коли мобільних телефонів ще не було, ми проводили багато часу за заняттями в гуртках. Я грав у футбол, займався боксом і легкою атлетикою. Також я пробував біатлон, де поєднуються лижні гонки та стрільба. У Новояворівську були спеціально обладнані траси для цього. Тож я мав уявлення про те, як працювати з лижами. Крім того, в реабілітаційному центрі я користувався тренажерами, які імітують катання на лижах. Після отримання травми я спробував такі тренування, і вони мені дуже сподобались", -- ділиться спогадами пан Микола. "Коли я розповів про свою мету колегам та лікарям у центрі, вони всіляко підтримали мене і пообіцяли допомогти в її досягненні. У мене ампутація нижче колін, тож мені легше триматися на "плаву", оскільки коліна можуть згинатися. Я вирушив до Буковелю разом із командою центру, до якої входив і мій фізичний терапевт Андрій. Він завжди поруч, підтримує мене, адже знає мої можливості. Я йому повністю довіряю! Інструктори, побачивши мене, не вірили, що вдасться досягти успіху, оскільки вперше мали справу з військовим, у якого чотири ампутації. Але вони вирішили спробувати".
Випробуванням було одягнутися у спорядження, воно важке, з протезами виявилося нелегко. Але з допомогою команди все вдалось. Тоді я самотужки здолав відстань до спуску, проїхав декілька метрів. Відчував постійний тиск на кукси -- ампутовані частини нижніх кінцівок, -- але не впав. Тоді пересів на адаптивні лижі, катався з допомогою професійного інструктора найскладнішими маршрутами гірськолижних трас. Підйоми дуже круті, туди не пускають початківців. Це було чудово, такий адреналін. Ба більше. Я навіть хотів спробувати проїхатись на сновборді. Проте інструктори не дозволили ризикувати".
Співрозмовник запевняє, що як тільки настане тепло, обов'язково знову сяде на велосипед, адже до початку війни він багато часу проводив у велопрогулянках.
