Дослідження засвідчили, що Донецьк не вітає російських загарбників. Це стало початком опору проти окупації Донбасу.

Мітинг у Донецьку за єдність України, 17 квітня 2014 року. Фото: commons.wikimedia.org

Донецьк, 2014 рік. Кремль запускає свою кампанію, відому як "руська весна", у регіоні Донбас. Мешканці міста виступають проти цього сценарію, організовуючи масові акції протесту. У відповідь Росія починає вводити "тітушок". На мітингах проливається перша кров. Молоді люди з Донецька об'єднуються в групи, прагнучи захистити своє місто. Щоб розрізняти своїх, вони прикріплюють до одягу смужки скотчу. Вуличні сутички тривають деякий час, але згодом починається стрілянина по українських активістах, які не мають зброї. Донецьк поступово занурюється в хаос, який перетворюється на окупацію. Спротив з часом змінює свої форми, але саме донеччани першими стали на захист рідного міста, ризикуючи власним життям, незважаючи на байдужість багатьох місцевих жителів і переслідування з боку міліції. Донецькі активісти вже тоді усвідомлювали, що розпочалася справжня війна.

Коли розпочалася хвиля Євромайдану, у Донецьку також з'явився свій осередок протесту. 21 листопада 2013 року активісти зібралися біля пам'ятника Тарасу Шевченку, в той же день, коли аналогічні акції проходили в Києві. Люди були обурені рішенням влади призупинити підготовку до євроінтеграції та відновити активні переговори з Росією. Цей раптовий політичний поворот викликав хвилю протестів. У Донецьку, як і в столиці, перші збори стартували завдяки закликам у соціальних мережах. Спочатку, ввечері 21 листопада, зібралися лише п’ятеро активістів. Проте з наступного дня кількість учасників почала швидко зростати. Після розгону студентів у Києві бажаючих підтримати Євромайдан у Донецьку стало значно більше.

4-го грудня, у відповідь на масовий опозиційний мітинг у Києві, регіонали організували акцію на підтримку курсу тодішнього президента Януковича. До будівлі Донецької облдержадміністрації автобусами звезли людей, яким видали прапори "Партії регіонів", а також транспаранти з такими гаслами, як "Донбас за стабільність", "Донбас підтримує президента", "Новий майдан -- новий обман" та інші.

Тодішня влада намагалася переконати Донбас у тому, що жителі інших регіонів України хочуть його ошукати і жити його коштом. Це був поширений наратив пропаганди, який намагались просувати у суспільстві.

Водночас у Донецьку проходили проукраїнські мітинги, на які збиралися прихильники євроінтеграції. Багато мешканців міста приходили ближче до вечора, але навіть у нічний час деякі активісти залишалися на своїх місцях. Євромайдан не розпускався. Хоча він був невеликим у порівнянні з київським, у Донецьку існував свій осередок підтримки. Активісти організовували мітинги, виголошували промови і ділилися своєю громадянською позицією. Донецький Євромайдан викликав роздратування у місцевих чиновників. З часом напруга в Києві почала зростати, а донецькі активісти також стикалися з спробами розгону їхніх акцій.

Денис Казанський, журналіст і активіст з Донецька, ділиться своїми спогадами:

Спочатку ніхто нас не чіпав, і ми могли вільно збиратися. Але згодом почали з’являтися "тітушки" — найманці, яких фінансувала "Партія регіонів". Вони з георгіївськими стрічками спершу просто викрикували гасла, намагалися викликати конфлікти. Пізніше це переросло у відверте насильство: почалися бійки, коли "тітушки" нападали на людей. Це все розпочалося 19 січня, під час святкування Хрещення. Як і в Києві, там також загинули перші люди. З’явилася команда, яка розпоряджалася про загострення ситуації, і почалися напади на Євромайдани в різних містах. У Донецьку вони спробували організувати автопробіг, заблокували виїзди для автомобілів і нападали на людей. Насильство тільки наростало: "тітушки" кидали каміння, обливали зеленкою, атакували учасників Євромайдану. Конфлікти ставали все більш відкритими і жорстокими. І варто підкреслити, що кожного разу, коли російські активісти закликали: "ви напали на Донбас", це насильство провокувалося саме з боку Януковича та проросійських угрупувань. Вони були ініціаторами атак.

Активісти Євромайдану проводили мирні акції біля пам'ятника Шевченку у центрі Донецька. Натомість проросійські мітингувальники приходили туди, щоб провокувати на конфлікти -- починали бійки і усіляко загострювали ситуацію. Взимку 2014-го року на захист донецького Євромайдану почали виходити представники місцевого руху футбольних уболівальників - "ультрас".

Пригадує учасник опору з Донецька, військовий Збройних Сил України Віталій Овчаренко:

Я є частиною фанатського угрупування "Ультрас "Шахтаря". У 2014 році наші донеччани виходили на мітинги на підтримку Євромайдану в Донецьку. На ці акції приходили "тітушки", які прибували з Горлівки, під керівництвом одного з кримінальних авторитетів, ім'я якого вже не можу згадати. Незважаючи на це, правоохоронці та міська влада не вжили жодних заходів. Мер Олександр Лук'янченко лише "жував соплі", а керівник міської міліції не зміг вжити жодних дій. І в один момент ми, "Ультрас "Шахтаря", вирішили, що потрібно діяти. Ми не просто підтримували європейські цінності, а вважали, що ніхто не має права бити людей з українськими прапорами під пам'ятником Шевченка в Донецьку. Тож у січні 2014 року ми вийшли на захист Донецького Євромайдану і чітко заявили, що будемо його охороняти.

Після 19 січня в Донецьку практично всі акції намагалися зірвати. Окрім постійного морального та інформаційного тиску з боку "тітушок", почалося активне переслідування активістів. В цей період відбулися перші фізичні зіткнення: учасників євромайдану відловлювали, жорстоко били у дворах, за ними стежили і погрожували насильством. В кінці січня 2014 року людям ставало все важче виходити на акції протесту. Провокації відбувалися безперервно.

У ніч проти 22 лютого Віктор Янукович втік із Києва. А вже 1 березня в Донецьку відбулися перші масштабні проросійські мітинги. Кремль почав запускати сценарій, так званої, "руской вєсни". Як згадують очевидці, багато хто з учасників цих мітингів погано орієнтувалися на місцевості і розмовляли з російським акцентом.

5 березня вважається знаковою датою - це День громадянського спротиву Донбасу російській окупації. Саме цього дня на центральній площі Донецька зібралася величезна кількість донеччан-патріотів, які відкрито вийшли на підтримку єдності України. Проукраїнські мітинги тривали і надалі.

Віталій Овчаренко висловлює думку:

З 5 по 13 березня 2014 року в Україні відбувалися акції протесту, що підтримували європейський курс країни, вже після подій Євромайдану. Наприкінці квітня, зокрема в Донецьку, пройшло три або чотири масштабні мітинги. Тоді "Ультрас Шахтаря" також вийшли на захист протестувальників, котрі виступали за Україну. Ми брали участь у зіткненнях на площах і вулицях проти проросійських "тітушок", які нападали на мирних демонстрантів. Ці сутички відволікали їхню увагу, що давало змогу іншим протестувальникам безпечно розійтися. Вночі ми організовувалися в неформальні групи та фізично давали зрозуміти проросійським "тітушкам" і місцевим колабораціоністам, що Донецьк є частиною України. Ми активно протистояли їм на вулицях, особливо неподалік будівлі Донецької обласної державної адміністрації, яку вони намагалися захопити. Завдяки нашим зусиллям, на певному етапі вороги почали остерігатися виходити за свої барикади.

Віталій Овчаренко. Джерело: facebook/Vitalii Ovcharenko

До українського руху спротиву у Донецьку, крім "ультрас", долучалися і націоналістичні організації, а також окремі активні громадяни, які були готові давати відсіч озброєним проросійським агентам, -- згадує Віталій Овчаренко. Втім, частина містян намагалася триматися осторонь подій, що розгорталися у Донецьку.

Віталій Овчаренко висловлює думку:

"Треба сказати, що на жаль, в Донецьку на весну 2014-го року дуже багато людей -- їхня думка була сформована на основі політичної агітації, політичної пропаганди, яку підтримувала "Партія регіонів", яку формувала "Партія регіонів". Яка приблизно звучала так: "Нічого не змінити, не треба виходити, все "наверху порішають". На масових акціях піаряться тільки політики, треба сидіти по домам". І на жаль, така думка перевалювала серед великої кількості донеччан весною 2014-го року. Ті, хто виходили і активно билися проти цих проросійських "тітушок", які захоплювали Донецьк, то я окремо виділив би членів фанатського руху "Ультрас "Шахтаря" і донецького "Металурга", я би окреслив ще членів націоналістичної організації "Патріот України", ВО "Свобода", це структуровані організації. І звісно, велику кількість відігрівали звичайні донеччани різного віку, різного соціального статусу. Абсолютно велика кількість людей, абсолютно різних людей, від яких ти не очікував їх побачити поряд з собою. На жаль, кількісно ми "не вивезли" ту кількість росіян. На жаль, кількісно нас не вистачило. Якщо ми можемо говорити, що в Харкові "ультрас" "Металіста", наприклад, і Дніпра, змогли зробити велику річ і перемогли на вулицях, вигнали проросійських "тітушок". Також ще не останню роль відіграло те, що вінницький "Ягуар" штурманув Харківську облраду. В Донецьку, на жаль, ми не дочекалися такого наказу, щоб бодай якийсь "Ягуар" приїхав і звільнив від цих "тітушок".

На початку березня проросійські сили захопили частину будівлі Донецької обласної державної адміністрації. Вони увірвалися до сесійної зали на чолі з самопроголошеним губернатором Павлом Губарєвим, тримаючи російські прапори. Там сталася сутичка. Губарєв виступив перед присутніми і заявив, що обласна адміністрація в його особі не визнає центральної влади у Києві.

На той момент у Донецьку вже чітко відчувалася присутність російських сил. Вони також стали активними учасниками штурму обласної адміністрації.

Висловлюється журналіст Денис Казанський:

"Саме тоді росіяни, по-перше, почали відверто писати, що вони їдуть... Тоді вони називалися російські туристи, бо вони відверто писали, що їдемо в Україну, ціль візиту -- туризм. Ну, і так, глузували з цього. В Ростові був такий, значить, Прокопенко, не пам'ятаю, Владімір Прокопенко, чи якось інакше його звали. Він був представником Євразійського Союзу молоді місцевого. От він займався -- я прям читав його пости в соцмережах, його сторінку -- координацією. Він збирав оцих росіян, відправляв їх в Донецьк, в Луганськ. Вони приїжджали -- і це було помітно. Не те, що там по розмовах, а вони не ховалися особисто. Наприклад, в Донецьку ходили люди, вони є навіть на фотографіях вони потрапили -- в шарфіках "Локомотіва", там "Спартак-Москва". Тобто, росіяни... Вболівальники російських футбольних клубів. В Донецьку в житті жодна людина ніколи не вийде в шарфі "Локомотів - Москва". Це зрозуміло. Були відверто такі, скажімо так, відомі росіяни, які також не переховувалися. Приїжджали в основному це -- якісь російські фашисти. Приїжджав такий був Кудяков, який в Росії там був відомий, тому що він влаштовував в Москві якісь погроми проти... кавказців, проти приїжджих "не росіян". Він був в Донецьку, він теж про це відверто писав. Я особисто бачив, був такий Ростіслав Журавльов, його вже вбили. Він потім став російським пропагандистом і загинув минулого року на фронті. Тоді він трощив, разом з Павлом Губарєвом захоплював і трощив Донецьку обласну адміністрацію. Тобто вони приїжджали, вони були такі як зачинщики. Тобто підбігав до неї такий натовп, і всього йшло 1000 людей, це були просто звичайні люди з мітинга. А перед ними бігло 50 людей, які саме бойовики, вони бігли з ланцюгами, з арматуринами, і починали саме бити поліціянтів, які стояли в очепленні біля адміністрації. Вони проривали цей ланцюг з поліції, саме росіяни. А потім вже весь інший натовп, де були всі, хто завгодно".

Пригадує учасник опору з Донецька, військовий Збройних Сил України Віталій Овчаренко:

У Донецьку також спостерігалася різноманітна ситуація, але, крім інших аспектів, тут були й російські силовики. Вони помітно виділялися на фоні інших. Варто зазначити, що в усіх конфліктах вони не брали активної участі, а лише спостерігали за подіями. Їхній вигляд був доволі стандартним: на них не було уніформи, лише цивільний одяг. Проте серед натовпу вони були помітні через наявність мікрофонів та специфічних гарнітур на вухах. Це дозволяло їм виокремлюватися з проросійського скупчення. Вони стояли осторонь, спостерігаючи за подіями. У майбутньому, під час російсько-української війни, їх почнуть називати "совєтніками", адже вони координували дії російських "тітушок".

Серед них були кримінальні елементи, як з Росії, так і з України. Це були звичайні чоловіки, яких набирали в таких областях, як Белгород і Ростов. На наступний день вони безтурботно блукали центром Києва та Донецька, запитуючи: "Де можна обміняти рублі?" Ми ввечері мали з ними розмову і наочно продемонстрували, що Донецьк не є привітним містом для російських туристів.

Перший найкривавіший день донецького Євромайдану припав на 13 березня 2014 року. У цей день на акцію за єдність України напали озброєні агресори, відомі як "тітушки". У результаті сутичок загинув проукраїнський активіст і член партії "Свобода" Дмитро Чернявський, якому на момент трагедії було всього 22 роки. Посмертно йому було присвоєно звання Героя України, а його ім'я увійшло до списку Небесної сотні. За офіційними даними, внаслідок цього кривавого мітингу в Донецьку постраждало близько 30 осіб, хоча свідки стверджують, що кількість травмованих була значно більшою. Після цих подій активісти усвідомили, що ситуація розвивається за найгіршими сценаріями.

Продовжує свою думку Віталій Овчаренко:

"Ну, дивіться, коли загинув Діма Чернявський, це мій товариш був, і в певному сенсі колега, бо він працював в прес-службі однієї партії, я там працював до того часу, за два роки, там на виборах в іншій партійній структурі. Ми були колегами, ми вчилися на одному факультеті, на історичному, тому ми з ним були дуже гарно знайомі. Буквально за 10 хвилин до його вбивства, ми з одним хлопцем біля того автобуса, де його вбили, до того як оцей скажений натовп він зупинив, він оточив цих хлопців біля того автобуса, де його вбили, Чернявського. Ми між автобусом і машиною, яка стояла поряд, ми з Богданом -- на той час просто студентом, здається -- ми проскочили, і нам опинилося бути не в тому... не в тому оточеному колі, де загинув Чернявський. Це дуже велике везіння. Також через 10 хвилин після того, як вбили Чернявського, я там нижче по вулиці біг, і там ці проросійські "тітушки" били проукраїнських активістів. І я, роблячи вид, що проросійський активіст, я відтягував цих російських "тітушок" від лежачих наших хлопців і казав: "пацани, да хватит ім, достаточно ім!" -- і підходив, зрізав ленту скотча з наших активістів, які лежали, щоб він не був тригером для цих російських "тітушок". Просто підійшов і кажу: "пацани, да хватіт ім уже".

На думку Дениса Казанського:

На українському мітингу з’явилися явні бандити, озброєні ножами, ланцюгами та арматурою. Їхня мета була чіткою: вбивати та калічити людей. Вже тоді стало очевидно, що цикл насильства продовжуватиме розвиватися. Були сподівання, що ситуація можливо заспокоїться, адже наприкінці березня – на початку квітня активність проросійських мітингів почала знижуватися. Люди, які підтримували Росію, приходили, виголошуючи заклики на кшталт "референдум, Донбас – Росія", але нічого суттєвого не відбувалося. Локальні лідери не мали можливостей для серйозних дій, їхній вплив обмежувався лише криками на мітингах, і це поступово втрачало сенс, адже люди усвідомлювали безперспективність ситуації. Все могло б затихнути, якби не Гіркін-Стрєлков, який 12 березня перетнув кордон з Росією зі своїм загоном і розпочав бойові дії. Думаю, саме в той момент в Росії зрозуміли, що ситуація йде на спад, і щоб не дати їй загаснути, вирішили на відчайдушний крок: ввели фактично свого офіцера ФСБ з озброєними людьми, щоб розпалити збройний конфлікт. І, власне, це їм вдалося.

Денис Казанський. Зображення: facebook/Денис Казанський

Проросійські демонстранти, озброєні ножами, атакували українських активістів. Віталій Овчаренко згадує, як, намагаючись заступитися за одного з учасників протесту, він ледь не опинився в небезпечній ситуації, яка могла закінчитися трагічно.

Продовжує свою думку Віталій Овчаренко:

Ця історія справді весела: одного разу я накрив протестувальника своєю курткою, адже у нього на руці був заклеєний скотч, який я не зміг зірвати руками. Чому він так замотався, я так і не зрозумів. Я сів поруч з ним і звернувся до проросійських "тітушок", які його били: "Все, хлопці, досить!" Спробував зняти скотч, але безуспішно. Тоді я зняв свою куртку, накрив ним протестувальника, обняв його, підняв на ноги і вивів на сусідню вулицю. Там я сказав: "Все, йди звідси, просто надінь куртку і вали". Через півтора року, випадково згадуючи той мітинг у Twitter, я написав про те, як віддав свою куртку. І тут мені пише невідомий акаунт з фотографією цієї куртки на вішалці: "Давай через 'Нову пошту', я поверну тобі куртку. Дякую, що тоді мене витягнув".

Коли я цього хлопця накрив курткою, напроти мене стояв з ножем якийсь там проросійський протестувальник, якийсь оцей "тітушка" стояв російський. І наші погляди з ним зустрілися. І я зрозумів по його очах, що він зрозумів, що я роблю. Щ я не є російським активістом, що я просто з цих скотч зриваю і просто вивожу їх. Ну, і мені пощастило, що він мене не зарізав, насправді".

7 квітня 2014 року в сесійній залі Донецької обласної державної адміністрації сепаратисти оголосили про прийняття "декларації суверенітету" так званої "ДНР". Через кілька днів вони оголосили про намір провести фальшивий референдум. Численні працівники міліції з Донецької області виявилися на боці зрадників. Згодом сепаратисти захопили приміщення міської ради.

28 квітня в Донецьку відбувся останній мітинг на підтримку України. Учасники акції "За єдину Україну", що зібралися в кількості кількох тисяч, стали жертвами нападу агресивних осіб у камуфляжі, озброєних битами, ланцюгами, ножами та травматичною зброєю. Внаслідок цього інциденту понад 20 людей отримали поранення. Після атаки вулиці були залиті кров'ю, а на узбіччях валялися порвані, закривавлені українські прапори. Хоча напад сепаратистів був очікуваним, місцева міліція залишалася пасивною. Більш того, правоохоронці почали переслідувати українських активістів, які намагалися самостійно протистояти нападникам.

Пригадує учасник опору з Донецька, військовий Збройних Сил України Віталій Овчаренко:

Донецька міліція та Служба безпеки України виявилися не нашими союзниками, а навпаки – діяли проти нас. Багато представників донецької міліції того часу разом із невідомими особами в російському камуфляжі, прикрашеними помаранчево-чорними стрічками, обходили адреси фанатів донецького "Ультрас "Шахтаря", намагаючись нас знайти. Таким чином, ми зобов'язані були протистояти не лише проросійським "тітушкам", але й самій донецькій міліції, змушені ховатися від них. Всі дані про фанатів опинилися у руках місцевих колаборантів вже в перші дні та тижні. Вони знали, де ми працюємо і навчаємось. Хоча в нашій боротьбі брали участь багато людей, цього, на жаль, було недостатньо, щоб зупинити російську окупацію, як то кажуть, "на вулиці".

Якщо б українські правоохоронні органи та силові структури вжили заходів, захоплення Донецька можна було б зупинити на самому початку цих подій, вважає також журналіст Денис Казанський.

Висловлюється журналіст Денис Казанський:

"За офіційними даними -- можна підняти ці цифри, я точно вже не пам'ятаю, але це офіційні дані, відкриті -- скільки, наприклад, правоохоронців в Донецькій області. Там проживало до війни більше 4 мільйонів людей, і на 4 мільйона людей скільки було правоохоронців. Не менше 10 тисяч, це -- невеличка армія, можна сказати. Силовики, озброєні люди, які могли, навіть не залучаючи таких самих поліціантів з інших регіонів, просто втримати порядок. Заарештувати ці всі озброєні угрупування, які формувалися. Вони це робили відкрито. Це ж вже 14-тий рік, це було дуже недолуго. Єдине, чому їм вдалося, тому що держава просто виявила повну неспроможність. Ніхто взагалі не намагався їм серйозно чинити опір, призвело до того, що вони повністю захопили все в свої руки".

Однією з важливих дат в контексті російської агресії на Донбасі є 12 квітня, коли група озброєних осіб захопила адміністративні будівлі в Слов'янську. Цю операцію очолював Ігор Стрєлков (Гіркін), колишній полковник ФСБ Росії. Пізніше він відкрито визнав свою роль у захопленні міста, зазначаючи, що якби його підрозділ не перетнув кордон, ситуація могла б розвинутися так, як це сталося в Харкові та Одесі.

Водночас у Донецьку ситуація ставала все більш напруженою. Хоч місто і велике, проте найбільш активні мешканці були знайомі один з одним. Денис Казанський мав особисті зв'язки з деякими лідерами проросійських угруповань.

Продовжує Денис Казанський:

Я регулярно відвідував їхні мітинги та ми спілкувалися в соціальних мережах. Звісно, ми сперечалися, але це було в рамках цивілізованого діалогу до певного часу. Я вільно міг приєднатися до цих проросійських зборів і поспілкуватися з деякими з учасників. Але з моменту, коли почалися бойові дії, вони почали говорити мені, що краще не приходити, адже можуть завдати шкоди. Тоді стало очевидно, що ситуація розвивається за найжорстокішим сценарієм.

Перші військовослужбовці Росії були зафіксовані в Донецьку навесні 2014 року. Хоча вони носили цивільний одяг, їхня поведінка свідчила про їхнє безпосереднє відношення до армії чи силових відомств Російської Федерації.

Продовжує свою думку Віталій Овчаренко:

"Ми зрозуміли, що російські. Я виїхав 17 травня. По-перше, коли я побачив однаково виглядаючих російських військових, які вдягнені в цивільне, з гарнітурами на вухах стояли, в принципі, це було зрозуміло, що вони мають військову виправку, що це -- нецивільні люди, що вони координують всі події, прям там на місці. І тоді вже стало зрозуміло, що це є російські "совєтнікі", члени російських силових структур різних. Потім, 2 травня, по нам почали -- біля інституту металу, це там за Кальміусом -- перший раз там по мені стріляли. По нам з хлопцями стріляли з однієї машини з цими помаранчево-чорними стрічками, колаборанти. До нас чутки ходили, що там в захопленій облраді Донецької області, що там знаходяться вже російські... російська зброя. Мушу вам сказати, що відкрито там в російській формі, з російськими шевронами ВСРФ, я до 17 травня не побачив. Але я бачив біля Донецької облради, я бачив таких людей в російському камуфляжі, але без нашивок, бачив на центральних площах, під час мітингів, в цивільному цих людей виправки військової, які там явно були не за Україну".

Також Володимир Овчаренко згадує, що російські військові з'явилися у Слов'янську ще до захоплення міста групою Гіркіна-Стрєлкова. За кілька днів до цих подій вулицями міста вже пересувалися окупанти.

2 травня 2014-го року на Донеччині під час виконання завдань загинули 7 українських військових - учасників антитерористичної операції. Українські бійці провели скоординовану атаку на Слов'янськ. Упродовж дня з боєм захопили три блокпости російських найманців. Також вони зайняли ключову висоту -- гору Карачун, де встановили 18 блокпостів. Це були перші масштабні тактичні успіхи української армії. Втім, того ж дня російські військові за допомогою ПЗРК збили український гелікоптер, який здійснював обліт території. Після того, як з'явилася інформація, що один із пілотів вижив, до Слов'янська з рятувальною місією вилетів ще один гелікоптер. Його також збили окупаційні війська. Росія вже тоді почала проявляти свої загарбницькі амбіції. Це відчули і активісти у Донецьку. Того ж дня, 2 травня, по них почали стріляти.

Пригадує учасник опору з Донецька, військовий Збройних Сил України Віталій Овчаренко:

Продовжу свою розповідь. 2 травня на нас почали відкривати вогонь біля інституту металу, де відбувалася стрілянина. Ми вступили в бій з 3-4 групами проросійських "тітушок", а потім вирішили відійти в більш спокійний район, щоб трохи відпочити. Під час цього зупинилася машина, і з неї почали стріляти. Ми кинулися врозтіч, і тоді я зрозумів, що вже застосовують бойову зброю. У нас же нічого не було, щоб дати відсіч. Тоді я сказав хлопцям, що ситуація досягла критичної точки — у них є зброя, і це лише питання часу, коли нас можуть вбити. Тому потрібно приймати рішення: або шукати зброю, але де її знайти? Або ж влаштовувати одиночні вилазки, або, що найкраще, переглянути ситуацію і розформувати нашу групу опору, адже вони вже озброєні. Я довго не міг зрозуміти, чому саме 2 травня почали стріляти по нам. А потім дійшло, що в цей день в Одесі відбулися трагічні події. Це вибухнуло у них в головах, і вони почали стріляти на вулицях.

У напівпартійній манері донецькі активісти функціонували до 17 травня. Ситуація в місті ставала все більш загрозливою, і кожен мав зважити, чи варто залишатися на місці. На той момент ризики для життя сягнули критичних рівнів.

26 травня окупанти зробили спробу захопити Донецький аеропорт. У новий термінал увійшли підрозділи російських військ та місцевих бойовиків. Проте, завдяки злагодженим діям авіаційної та наземної підтримки, противника вдалося витіснити з зайнятих позицій, і аеропорт знову опинився під контролем сил АТО.

Журналіст Денис Казанський розповідає, що в той день він ухвалив рішення залишити Донецьк. Після цього розпочалася жорстока окупація. Російські військові та агенти ФСБ вторглися в регіон, маючи при собі всю необхідну техніку та озброєння. Окупаційна влада почала зміцнювати свої позиції, а згодом панування закону змінилося хаосом і безладдям.

Висловлюється журналіст Денис Казанський:

Після кривавої бойні в Донецькому аеропорту, що відбулася 26 травня, я ухвалив рішення виїхати. Ця подія запам'яталася мені тим, що російські загарбники, які намагалися штурмувати аеропорт, врешті-решт вбили не лише наших військових, а й один одного через непорозуміння. Вони відступали, частина з них сіла на вантажівки і вирушила в місто, а інші, що чекали в засаді, помилково вирішили, що це наші намагаються прорватися в Донецьк. В результаті вогонь обрушився на їхні ж Камази, і кілька десятків їхніх бійців загинуло — більше тридцяти. Після цього російські підрозділи стали абсолютно невпорядкованими та агресивними. Я виїхав 4 червня, хоча пройшло більше тижня після тих подій, але ситуація вже стала зрозумілою — Донецьк повністю знаходився під контролем російських банд, серед яких було багато осетин, чеченців та інших кавказців. Вони масово прибували на Камазах, захоплюючи готелі та автосалони.

Донецьк опинився в епіцентрі безладдя. Групи озброєних людей почали тероризувати населення, викрадаючи людей, ведучи перестрілки та грабуючи всіх, хто потрапляв під їхній приціл. Влітку стало очевидно, що конфлікт затягнеться на тривалий час, -- згадує Денис Казанський.

"Влітку, коли почалася така основна м'ясорубка, коли збили "Боїнг", Росія почала завозити цілі колони техніки, заходили танки, "Гради". Це повноцінні бойові дії. Ясно, що це не може закінчитися просто в якийсь один момент за кілька днів. Так само, вже після Мінських угод, коли підписали, що надається якийсь там особливий статус цій території, тоді я зрозумів, що я більше не буду жити в Донецьку, що треба виїжджати з кінцями, тому що, знов таки, якщо якийсь особливий статус держави в державі -- це буде якась там чорна діра на кшталт Прідністров'я, або щось таке. Це точно не місце для життя".

Улітку 2014 року розпочинається поступове визволення міст і сіл Донбасу, які були захоплені. У липні значна частина окупованих територій Донецької та Луганської областей переходить під контроль сил антитерористичної операції (АТО). В цей час активізується операція зі звільнення Луганського аеропорту та оточення самого Луганська. Однак, на цих етапах війна набирає нових обертів, коли до конфлікту долучається регулярна армія Росії. Окупаційні сили завдають ракетного удару по українським підрозділам у районі Зеленопілля, що розташоване всього за кілька кілометрів від кордону з Росією. З цього моменту обстріли стають постійним явищем.

Переломним моментом став кінець серпня 2014-го року, коли Росія ввела регулярні війська на територію України, зупинивши наступ на Донецьк. Під Іловайськом сили АТО потрапляють в оточення, при виході з якого росіяни практично впритул розстрілюють українські колони. За офіційними даними тоді загинуло 366 українських бійців, понад 400 -- отримали поранення, і ще 300 -- потрапили у полон. Росія вже не приховувала своєї участі у війні.

Выражает свои мысли Денис Казанский:

Бойові дії проходили досить успішно для українських збройних сил, які ефективно знищували російські підрозділи. Однак, у певний момент, коли ворог усвідомив свою невдачу та загрозу знищення, Росія вирішила ввести свої регулярні війська в Іловайськ. Це відбулося наприкінці літа 2014 року і стало знаковою подією. Коли розпочалися справжні бої, стало очевидно, що конфлікт не завершиться швидко, а перетвориться на масштабну війну з великими втратами.

У 2015 році, коли Іловайськ вже був під контролем окупантів, у сусідній Луганській області діяли партизанські формування. Відомий луганський партизан, Герой України Володимир Жемчугов, розповідає, що спеціальні операції, які він здійснював разом з іншими активістами, також впливали на дії ворога в Донеччині.

Згадує Володимир Жемчугов:

23 лютого 2015 року, в день, коли святкували радянську армію, відбувалися запеклі битви за Дебальцеве. Щоб підтримати наших військових у цьому місті, я вирішив ініціювати певні дії. Мені дали дозвіл, і я спланував операцію. Ми вирушили пішки з Красного Луча вночі, а вдень ховалися в посадках для відпочинку. В результаті, ми дісталися до Іловайська. Ця місцевість відома своєю значною залізничною артерією, яка з'єднує Ростов, Таган-Рог, Іловайськ і Донецьк. Як відомо, Денис Казанський навіть давав велике інтерв'ю, в якому зазначав, що все постачання боєприпасів на Донецький фронт у 2014-2015 роках здійснювалося через цю залізницю. Під Іловайськом ми вирішили замінувати залізницю та встановили кілька мін-пасток. Хоча ми підірвали частину колії, ремонтні роботи, що розпочалися, не врахували наших пасток. В результаті, ворог почав підриватися на цих мінах, і нам вдалося зупинити постачання снарядів до Донецька більше ніж на тиждень. За цю операцію ми також отримали невеличкі нагороди.

Володимир Жемчугов. Зображення: facebook/Володимир Жемчугов.

Поки Росія наголошувала, що її військ на Донбасі начебто не було -- сепаратистський рух можна було придушити. Так вважають донеччани, які виходили на захист свого міста. На їхню думку, Донецьк та інші міста і села регіону можна було врятувати від окупації.

Висловлює журналіст і активіст з Донецька Денис Казанський:

"Якби одразу це все "на корню" задавили, то я думаю, що і Гіркін би потім не наважився заходити. Бо він заходив, тому що він знав, що його чекають. Йому писали ці місцеві сепаратисти, що ви зайдіть, а ми до вас долучимося. А якби не було на місці, потім розповідали, як він просив, щоб його зустріли, перевезли від кордону там до Слов'янська, в вантажівці "Нової пошти" його провозили. Тому, насправді, якби місцевий цей рух був розгромлений, то, я думаю, що росіяни так, як вони заходили тоді, вони теж не наважилися б зайти. Тому що тоді це була гібридна війна. Це зараз вони вже заходили просто армією. Росіянам потрібно було кимось прикриватися. І якби не було тих, ким вони прикрилися потім, якби вони одразу були знешкоджені, то, відповідно, я думаю, що їм би нічого не вдалося, вони б навіть не зайшли".

20 січня 2015-го року проросійські сили підірвали новий термінал Донецького аеропорту. За кілька днів сили АТО залишили аеропорт. Згодом почалися бої за Дебальцеве. Тоді ж, у січні 2015-го, Росія обстріляла мікрорайон Східний у Маріуполі та блокпост ЗСУ. А в лютому сили АТО завершили вихід з оточення в районі Дебальцевого.

Від моменту, коли почалися бойові дії, до початку масштабного вторгнення, ситуація на фронті в Донбасі залишалася стабільною, без значних змін.

На початку 2022 року війна забрала життя більше ніж 3600 українських військовослужбовців та близько 4000 цивільних осіб. Приблизно два мільйони людей були змушені покинути свої домівки внаслідок конфлікту.

Донецьк, Луганськ та ряд інших населених пунктів опинилися під окупацією. Після початку повномасштабного вторгнення кількість захоплених міст і сіл значно зросла. Проте спротив на Донбасі тривав усі вісім років, що передували великій війні, і продовжується й досі.