"Єдина вагома причина, щоб пропустити тренування – це смерть", - заявив українець, відомий як Біла гроза Африки.

Інтерв'ю з Іваном Гешком, видатним атлетом 2000-х років, чемпіоном Європи та світу у бігу на середні дистанції, проведене Спорт 24.

Більше ніж 25 років тому, під час Олімпійських ігор у Сіднеї, українські фанати та фахівці з захопленням спостерігали за юним атлетом, який вирушив на старт поруч із африканськими спортсменами - справжніми володарями цієї дисципліни. Хоча Гешко не зміг піднятися на п'єдестал, ця олімпіада стала для нього з Буковини важливою віхою у кар'єрі.

Він працював над собою з неймовірною відданістю, віддаючи усі сили на тренуваннях, без жодних вихідних, і вже за три роки досяг вражаючого успіху, ставши першим атлетом з Східної Європи, який здобув медаль на чемпіонаті світу на дистанції 1500 метрів. У 2004 році він виборов срібло на чемпіонаті світу в приміщенні та взяв участь у своїй другій Олімпіаді, де здобув почесне п'яте місце. Далі його чекали золоті медалі на чемпіонатах світу та Європи, видатні виступи на етапах Golden League, а також спроби в політиці та безліч інших важливих подій в житті.

Я телефоную Івану Тарасовичу в морозний січневий вечір. "Тільки-но увімкнули світло, - зрадів він. - Протягом семи годин його не було". Якраз під час нашої бесіди Буковина знову потрапила в темряву.

"Мені також не вистачало одягу. У мене були лише одні штани, одна сорочка і пара черевиків."

- Іване Тарасовичу, Різдво і Новий рік - позаду. Скільки кілограмів набрали за святковим столом?

- По-перше, святкового стола не було - тільки Свята вечеря. Зараз святкування не на часі, бо війна в країні. Та й у спортсменів ніколи не було Нового року. Для того, щоб досягти результату, йде безперервний тренувальний процес. Першого числа ми завжди бігали, не відходячи від графіку.

А яка страва є вашою улюбленою для насолоди?

Кутя з халвою та маком – це справжня традиція. На Буковині пшеничну страву готують лише в особливих випадках: під час Святвечора та на похоронах. Я не раз замислювався, чому цю страву не готують частіше, але такі вже звичаї. Навіть у сусідніх селах, розташованих всього в 30-40 кілометрах один від одного, можна побачити абсолютно різні традиції. А поряд – Румунія та Молдова. У Чернівцях же проживає безліч народів, що створює справжній культурний мікс.

- Найщасливіше Різдво у вашому житті коли було?

Напевно, кожне Різдво приносить радість. Проживши рік, знову відчуваєш щастя. З роками змінюються люди, з якими ми святкуємо: деякі йдуть з життя, інші приходять, утворюючи нові сім'ї. Тож кожне Різдво має свою унікальну атмосферу.

Святвечір у родинному колі / Facebook

"Моє дитинство пройшло в скромній, небагатій родині," - згадували ви в одному зі своїх давніх інтерв'ю. Які іграшки, предмети або навіть ласощі тоді викликали у вас бажання?

Згадую часи, коли я ще мешкав у Кліводині, рідному селі Гешка, - Спорт 24. Тоді постійно переслідувало відчуття голоду. Вісімдесяті роки були непростими. Моя мати працювала в аграрному секторі. Взимку виконували різні роботи в колгоспі, а в теплі місяці займалися вирощуванням буряків. Зараз, звичайно, є сучасна техніка, але раніше все робилось вручну: сапали, пололи, а потім збирали цукровий буряк та інші культури.

Зранку, коли батьки йшли на роботу, а в нас були канікули - ми залишалися самі на цілий день. Ходиш і весь час думка: "Щось би попоїсти". Була страва, яку ми дуже любили. Підсмажуєш багато цибулі, підсолив трохи і вмочуєш туди свіжий хліб. А на десерт - той же хліб, у кутку стоїть мішок цукру. Замочуєш шматок у відрі з водою - і в мішок. Ото був клас! Але потім діставав від батьків, бо у мокрому цукрі заводились мурашки (Усміхається).

А якщо десь у селі гуляли весілля?! Поки день - ти під весіллям. Вечоріє - на воротах стоїш. А коли вже стемніло - ти біля музикантів, йдеш у палатку вечеряти з усіма гостями. Навіть солодке могло перепасти. Після вечері - танці. Гуляло пів села. Дощ піде - болото по коліна, але в розпал святкування на це ніхто не звертав уваги. Коли повертався додому - могли кинути в пакет холодець, котлети, солодке. Для нас, пацанів, то була велика радість. Ми не перебирали, бо хотілося чогось смачненького.

Мені не вистачало одягу. У мене були лише одні штани, одна сорочка та пара черевиків. На початку своєї спортивної кар'єри я отримав пару кросівок, в яких ходив і бігав. Вони були шкіряні, але щоночі я ставив їх на батарею, і до ранку вони ставали такими жорсткими, як камінь. Моя бабуся варила гусячий жир, і я використовував його, щоб змащувати кросівки, тож вони трохи розм'якшувалися. Я отримав такі мозолі на п'ятах, що боліло аж до кісток!

Усі ці випробування, напевно, зробили мене сильнішим. Я завжди прагнув до кращого, терпів труднощі і не зважав на них. Працював наполегливо, і перші успіхи не забарилися — я відчув, що можу бути корисним. Після закінчення одинадцятого класу я зіткнувся з труднощами у вступі — не вистачало коштів на поїздки, харчування в гуртожитку та інші витрати. Тому я вирішив взяти рік паузи і присвятити себе бігу. Але коли я досягнув звання майстра спорту, все змінилося на краще. Мені запропонували вигідні умови.

Як стверджують у медичній сфері: "Гроші слідують за пацієнтом". Якщо ти досягнув успіху в спорті, це може привести до різних благ, наприклад, отримання житла або інших привілеїв. Результати в спорті часто відкривають двері до успіху в інших сферах життя.

"Слухай, як молоді футболісти потрапляли в Київський спортивний інтернат: один віддав свиню, а інший продав двох корів."

Ваша вихователька — бабуся Орися. Якою вона була і за що ви їй найбільше вдячні?

Це моя бабуся, мати мого батька. Коли я ще був дитиною, мої батьки вирішили розлучитися. Ми проживали в селі, і незабаром з'явилися мої молодші сестрички, які часто хворіли. Тому я почав навчання в школі в Кіцмані і переїхав жити до бабусі. Вона опікала мене і завжди підтримувала, коли я розпочав займатися бігом. Тоді не було такого розмаїття одягу та спорядження, як зараз; я тренувався в простих рейтузах, адже секонд-хенди тільки починали з'являтися. На вулиці стояла люта зима з морозом -20 градусів, але я не пропустив жодного тренування. Я усвідомлював, що регулярні заняття – ключ до успіху.

Моя бабуся прожила дев’яносто років. Я безмежно вдячний їй за те, що вона виховала мене. Вклала в мене своє серце і душу. Вона дбала про те, щоб у мене був затишний дім і їжа на столі — це було надзвичайно важливо в ті часи.

Ви експериментували з безліччю спортивних дисциплін, за винятком, мабуть, шахів...

Ну, якщо чесно. З третього класу я займався футболом, гандболом, хокеєм на траві... Ігрові види спорту дарують справжні емоції — від захвату, коли забиваєш гол, до адреналіну, коли перешкоджаєш супернику. Легкою атлетикою я остаточно захопився в восьмому класі, адже тренування стали проходити щодня, а іноді навіть і двічі на день.

- Чернівецька Буковина тих часів перебувала на помітних ролях в українському футболі. Ви ж проміняли м'яч на легкоатлетичну доріжку. Незвично!

З вами згоден, але є певні деталі. Коли ми займалися футболом, ми не надто знали про Буковину. Я проживаю всього за 20 кілометрів від Чернівців, і інформація до нас доходила рідко. Крім того, я брав участь у кількох футбольних турнірах. У такому віці всі прагнуть лише забивати голи, а от повертатися в захист ніхто не бажає. Мені доводилося грати як в захисті, так і в нападі, постійно бігаючи по полю з м'ячем. Це мене не радувало, оскільки я вважаю, що команда повинна діяти як єдине ціле. Виходило так, що я працював за всіх, і це викликало у мене образу.

Крім того, футбол – це бізнес. На поле виходили лише ті, хто мав ресурси. У мене ж таких можливостей не було. Навіть на бутси не вистачало грошей. Тому довелося попрощатися з футболом. Я вчасно усвідомив, що на професійну кар'єру мені не варто сподіватися. Чув, як інші хлопці потрапляли до Київського спортивного інтернату: один віддавав свиню, інший продавав дві корови. Потрібно було вирощувати тварин, щоб у твоєї дитини була хоч якась можливість потрапити в поле зору тренерів.

Натомість легка атлетика - індивідуальний вид спорту. Тим паче, мені це вдавалося - перемагав старших на рік-два суперників.

Але сподіваюся, ви все ще любите футбол?

Не можу назвати себе затятим прихильником, але на матчі збірної України намагаюся ходити регулярно. Особливо люблю спостерігати за фіналами Ліги чемпіонів. Коли на полі зустрічаються такі команди, як Реал або Барселона, це завжди приваблює увагу. Сам я не граю у футбол вже кілька років через проблеми з коліном. Хоча бігати ще можу, грати у футбол для мене стало небезпечно. Тому переважно проводимо час, граючи у баскетбол та волейбол (усміхається).

Іван Гешко та Руслан Ротань / Facebook

- У "нульових" ви перебували на піку, як і наша футбольна збірна, котра їздила на єдиний у своїй історії Кубок світу-2006. З кимось із зірок цієї команди були знайомі особисто?

- Ні, не пригадую. Знаю, що Сергій Лебідь (рекордсмен України і 9-разовий чемпіон Європи з кросу, - Спорт 24) був із Андрієм Шевченком, коли той грав у Мілані. Сам же Сергій виступав за спортивний клуб, який базувався неподалік. А так, зазвичай, відомого футболіста десь зустріти - проблематично. Вони 365 днів на зборах і на матчах. Важко уявити тодішніх Шевченка чи Реброва, які ходять, гуляють по Хрещатику. Це з розряду фантастики.

У 1994 році на великі екрани вийшла культова голлівудська стрічка "Форест Гамп". Коли ви востаннє переглядали цей фільм, і чи стало він для вас джерелом натхнення для занять бігом?

- А це про що, нагадайте? Не траплявся мені цей фільм. До 2000 року у нас не було телевізора. Зате випускався журнал "Легка атлетика" - тренер давав мені почитати. Там були дуже пізнавальні статті про наших знаменитостей - Куца, Аржанова, Борзова...

Перше досягнення, яке вразило вас настільки, що ви відчули, як закрутилося у вас в голові, і зрозуміли, що немає нічого, що не під силу досягти?

- Чемпіонат області, квітень місяць. Я тоді навчався в одинадцятому класі. Пам'ятаю, приїхали хлопці з Чернівців, які бігли майже "по майстру". Старші за мене. Біжу за ними, 1500 метрів. За 300 метрів починаю їх обходити. Тренер мені кричить: "Куди так виходиш швидко?!" А я як дав, як пішов у відрив - і виграв!

Ми спочатку думали, що це просто випадковість. Але вже наступного дня мені знову вдалося виграти! Вони ж брали участь у чемпіонатах України і мали досить сильну команду. Я навіть боявся на них дивитися — вони пробігали дистанцію за 3.47, в той час як мій результат становив 4.02. Після цих перемог я справді відчув, що немає нічого нездійсненного. Я почав вірити в свої можливості.

"Спільно мешкав з кенійцями в одній оселі."

Сідней-2000 стала вашою першою Олімпіадою. Які моменти залишилися у пам’яті найбільше?

- Потрапив туди несподівано для всіх, бо не розглядався міністерством навіть серед кандидатів на Олімпійські ігри. Але на останньому відборі виконую норматив і отримую щасливий квиток. Перші враження були колосальними. Континент - наче інша планета. Тепло, зовсім інша флора та фауна. Родичі мого знайомого із Кіцмані мешкали в Сіднеї. Я побачив, як люди там живуть, які будинки. Усе було, наче в казці. Потрапили в рай.

Саме собою, вразило відкриття Олімпійських ігор. Я туди першим приїхав і останнім поїхав - перебував в Австралії більше місяця. Біжиш на 100-тисячному стадіоні - це надихає. Побачив своїх конкурентів - зокрема, Хішама Ель-Герружа. Бубку теж вперше побачив - він ще тоді стрибав. Жанну Пінтусевич-Блок, Інесу Кравець. А чого варті Майкл Джонсон і Хайле Гебрселассіє! Коли я повернувся додому, почав тренуватися ще наполегливіше.

Через чотири роки ви досягли найвищої мети на олімпійському п'єдесталі, зайнявши п'яте місце в Афінах. Що стало перешкодою на цьому шляху?

Це частина спорту. Можливо, я занадто рано почав фінішувати, і це виявилося помилковим кроком. Але, розумієте, це двосічний меч. У 2003 році в Парижі, коли я зайняв третє місце, багато хто говорив: "Якби ти був ближче, то на фініші обійшов би всіх". Але коли через рік я знову опинився ближче, сил мені не вистачило, і мене обійшли. От така в мене доля. Мабуть, не судилося. Ель-Герруж став олімпійським чемпіоном лише з третьої спроби. А п’яте місце на Олімпійських іграх я вважаю також досить значним досягненням. Нині нормативи для участі в Іграх, а також на чемпіонати світу і Європи настільки високі, що ви навіть не уявляєте.

Навіть без олімпійського золота, за вами закріпилася репутація "Білої грози Африки". Інтригуюче, чи відчували ви повагу чи, можливо, страх з боку ефіопів та кенійців?

- А ми з ними були друзями. Трапився такий період, що я з кенійцями навіть жив в одній квартирі. Менеджер був італійцем, тож між стартами, щоб не витрачати багато часу на поїздки в Україну, організував для мене помешкання в Італії.

У 2017 році я мав честь очолити делегацію на чемпіонаті світу з легкої атлетики серед юніорів. Саме там Ярослава Магучіх здобула свою першу світову титул. Подія проходила в Найробі, столиці Кенії. Було цікаво спостерігати за життям моїх колишніх суперників, з якими я раніше змагався. Це місто розташоване на висоті понад 1600 метрів над рівнем моря, а Кенія виявилася досить великою країною з населенням близько 70 мільйонів осіб. На змаганнях я зустрів Вільфреда Бунгея, олімпійського чемпіона Пекіна-2008. Ми добре знайомі, адже разом брали участь у багатьох турнірах.

Коли я вигравав - вони мене вітали. Коли вони перемагали - вітав я. Ніколи не відчувалося якоїсь неприязні. Кенійці - приємні, хороші люди. Бернард Лагат - кенієць, який потім переїхав у США, вітав мене з Днем народження. "О-о, стронг Іван, великий Іван!" Люблять посміятися, поговорити. Прикольні хлопці, з якими було весело.

- У гості не плануєте їх запросити? Показати наші традиції, повезти в село...

– Так, вони у мене були (усміхається). Раніше, майже 18 років тому, я організовував "Буковинську милю". Але через пандемію, а потім війну, ми змушені були призупинити змагання. Кенійці приїжджали до нас на ці події і жили в Кіцмані, а також у селі. "Полента! Полента! Кукурудза!" – дивувалися, що у нас вона також росте. "А де ти бігаєш?" – питали вони. Я відповідав: "Тут, бігаю тут."

"Мене ще під час кар'єри попереджали прямо в очі: "Тільки результати почнуть падати - ти станеш нікому не потрібним"

Окрім природних здібностей, фізичних даних та безперервної самовдосконалення, який тактичний аспект ви тримали в секреті?

- Не можу сказати, що в мене була особлива легкість і талант до бігу. Видатних швидкісних даних у мене не було. Брав наполегливістю, працьовитістю, вірою у свого тренера, впертістю. Сказав тренер - отже треба зробити. Поважна причина пропустити тренування лише одна - це коли ти помер. Весілля, якісь хрестини, дні народження - усі знали, що я прийду тільки тоді, коли завершу тренування. Якась надзвичайна ситуація - це не обговорюється, звичайно. Але в інших випадках у мене був єдиний пріоритет. Плюс - дотримання жорсткого режиму, правильне харчування, відновлення.

Серед усіх учасників забігу я здавався дещо важчим. Мій зріст становить 183 сантиметри, а вага — 71 кілограм, тоді як мої опоненти з таким самим зростом важили лише 60-62 кілограми. Я спеціалізуюсь на силовому бігу, що вимагає великих зусиль. Саме завдяки наполегливій праці мені вдалося досягти такого рівня результатів.

Одного разу ви згадали, що тричі обійшли нашу планету...

Протягом 25 років я вів щоденники. На сьогоднішній день я, напевно, вже пробіг чотири або п’ять марафонів, адже не припиняю займатися бігом і регулярно тренуюсь. Я кілька разів долав дистанцію у 42 кілометри. Тож, якщо зібрати всі ці дані разом, вийде вражаюча цифра. Коли знайду час і натхнення, обов'язково все підрахую детальніше.

- Коли відчули, що пора закінчувати з професійним спортом? Чи стало це для вас драмою?

- Дійсно, досить-таки складний період. Будемо говорити відверто: поки ти спортсмен і показуєш результат - ти потрібен. Тільки результат починає падати, на тобі ставлять хрест. Я це також відчув на собі. У 2012-му опинився на роздоріжжі. Важливо було не спитися і не загубитися, тож пробував себе в нових сферах. Біг остаточно не завершував, старався готуватись. Ось так бігаю і треную досі - іноді навіть двічі на день. Тримаю себе в хорошій формі, плюс - ділюся досвідом з юними спортсменами.

На сьогоднішній день Національний олімпійський комітет пропонує більше програм, які сприяють підтримці атлетів у процесі адаптації після завершення їхньої спортивної кар'єри. У мою епоху ситуація виглядала зовсім інакше. Під час моєї активної кар'єри мені прямо казали: "Як тільки твої результати почнуть знижуватися, ти станеш нікому не потрібним". Це була гірка реальність. На той момент я вже мав сім'ю і двох дітей, тому перехід до нового способу життя дався мені трохи легше.

Іван Гешко разом із дружиною Олесею на Facebook.

Чи змогла ваша професійна діяльність забезпечити вам відчуття фінансової стабільності?

Схоже, що так. В цей момент немає сенсу скаржитися. Маю сім'ю, чотирьох дітей та власний дім — поступово справляємося. Якщо вдалося створити комфортне місце для життя, це вже велике досягнення. А далі все йде своїм ходом.

У газетах згадували, що ви збудували цей будинок за своїм власним дизайном. Просто сіли, намалювали ескізи — і вперед?

Ні-ні, я не займався малюванням. Прийшли фахівці - тут доопрацювали, там завершили. Архітектор відвідав нас, ми все узгодили. Через два роки ми успішно здали будинок в експлуатацію. Ось так і сталося (усміхається). Я дуже задоволений. Зараз стільки труднощів, блекаути, а в мене все автономно, будинок утеплений, температура в кімнатах може знизитися лише на два градуси. Є камін на дровах. Я не користуюсь жодними генераторами чи екофлоу - температура стабільно тримається на 20 градусах. Утеплено пінопластом, вікна з потрійними шибками. В ті часи мені Бог дав мудрість.

"Хотілося б виховати олімпійського чемпіона"

- Влітку 2007-го ви справили "секретне весілля". Боялися, що набіжать папараці?

Ситуація була така, що в той рік, напередодні Святого вечора, я втратив батька. Тому ми вирішили не влаштовувати пишне весілля. Після тренування просто пішли до РАЦСу, щоб офіційно зареєструвати шлюб. Але під кінець року у нас з'явився перший син, і тоді вже ми влаштували святкові хрестини.

Ваша дружина Олеся подарувала вам цілих чотирьох синочків. Чи відчуваєте ви себе щасливим батьком?

Так, я справді відчуваю велике щастя. На сьогодні двоє моїх синів вже активно займаються моєю справою і є членами національної збірної. Вони здобували медалі на чемпіонатах України, ставали чемпіонами та призерами. Старший син, ще будучи юніором, виграв українську першість серед молоді у Львові, пробігши дистанцію за 3.51, що близько до моїх власних результатів. Ми вже п’ятий-шостий рік тренуємося щодня. А ось молодший, якому 11 років, поступово також підтягнеться. Рухаємося вперед!

Ви вважаєте, що вони здатні перевершити свого батька?

Покажіть мені хоч одну людину, яка могла б стверджувати це з упевненістю. Є безліч чинників, а єдиної системи оцінки не існує. На чемпіонат України приїжджає від 700 до 800 юнаків, але це не гарантує, що хоча б один чи два з них стануть чемпіонами світу. У великій мірі все залежить від тренувального процесу. Я зустрічав багато сильніших хлопців, ніж я сам, але не всі з них змогли витримати шлях до спорту вищих досягнень. Не кожен має підтримку сім'ї. Часто чуємо: "Навіщо ти бігаєш? Краще займися чимось кориснішим". Сам до 24 років був лише середньостатистичним спортсменом, бігаючи на дистанції 3.37-3.38 – це не було нічим особливим. Потребувалося 11-12 років, щоб досягти високого рівня.

Ви почали свою політичну діяльність ще в 2000-х. Чи відчуваєте ви якісь жалощі щодо того досвіду?

Абсолютно не шкодую про свій шлях. Я мав честь бути депутатом Чернівецької міської ради, Кіцманської міської ради, а також обласної ради, і цей досвід і досі є мені в нагоді у професійній діяльності. Наразі я займаю посаду начальника управління молоді та спорту Чернівецької обласної військової адміністрації. У мене була можливість виїхати за кордон і жити спокійно, не залежачи від інших. Але я обрав залишитися вдома, на Буковині, щоб продовжувати працювати на благо свого регіону та всієї країни.

- У 2019-му ви навіть у Верховну Раду могли потрапити, чи не так?

Так, мали різні пропозиції. Однак згодом вибір зник (Усміхається).

Одного разу ви знайшли потерпілого собаку в лісі. Існують історії про те, як ви мандрували Кіцманем верхи на коні. Наразі ви піклуєтеся про безпритульного кота. Чи завжди у вашому серці живе любов до тварин?

У самий Святвечір, 24 грудня, ми сіли вечеряти за столом, коли раптом почули дивне дряпання у дверях. Відчинивши їх, ми знайшли рудого кота, якого діти охрестили "Рижиком". Я швидко виклав його фото в соцмережах, сподіваючись, що хтось його впізнає. Але досі жодна людина не відгукнулася. Можливо, його підкинули, знаючи, що у нас він матиме хороший дім. Наш провулок настільки закритий, що кіт навряд чи міг заблукати сам. Рижик виглядає як кімнатна порода, а не вуличний кіт.

Пам'ятаю, як колись я врятував алабая, який блукав біля кладовища. Він прожив у нас ще 5-6 років, і я справді люблю тварин. Навіть у гаражі, де тепло, я прихистив дванадцять котів з сусідства – вони часто заходять, особливо зараз, коли на вулиці мороз.

- Кажуть, хто любить тварин, у того добре серце...

Звісно. Дякую, дякую!

Сім'я у вас є, діти ростуть, ви досягли успіхів у спорті та спробували свої сили в політичній сфері. Які ще нездійснені мрії спонукають вас до нових звершень?

Продовжую свою діяльність як тренер і маю на меті виховати олімпійського чемпіона чи призера. У майбутньому акцентуватиму на цьому увагу. Я вже маю досвід, необхідний для досягнення високих результатів. Конкуренція на середніх дистанціях зростає, і якщо раніше лише двоє-троє атлетів демонстрували видатні результати, то тепер на фініші може бути одночасно до дванадцяти спортсменів, які показують близькі часи.

Проте нині найважливіше - це завершити війну нашою перемогою. Це моя головна мрія. А все інше вже прийде згодом.

Додаткові інтерв'ю автора доступні на Спорт 24.

"У ангарі висить баранець, з якого краплі крові збираються у миску": як голкіпер-рекордсмен уникнув російської окупації.

"Злочинний світ завжди манив боксерів. Юнаки були без захисту та вразливі": легендарний Джуман розповідає про драматичні події у Львові, поєдинок з російським спортсменом, обман і величезні фінансові інтереси.