Призерка Олімпійських ігор Ліщинська заявила: "Росія постійно маніпулює спортом як політичною ареною для просування своїх ідеологій".
Ви виїхали після 24 лютого 2022 року, але згодом повернулися з-за кордону. Чому ви зробили вибір на користь України?
Я не можу без України, як би це не звучало. Мені було боляче виїжджати, але я була вимушена через те, що ми боялися окупації. Це такий тригер, бо я з Донецька і знала, що може бути. Думками я постійно була тут, переживала. Як наслідок, не змогла адаптуватися за кордоном, тому що для мене там затісно. Я дуже люблю те, чим займаюся, людей, які поряд, і бачу своє майбутнє, свої проєкти тут. Це мій свідомий вибір, і я дуже рада, що повернулася. Не дивлячись на шахеди кожної ночі або ракетні удари, ми тримаємось. Я люблю Україну, правда.
У ході цієї жахливої війни ми переживаємо величезні втрати серед наших спортивних майстрів та олімпійських чемпіонів. На сьогоднішній день вже близько п'ятисот видатних атлетів пішли з життя. Яким чином ви могли б донести до суспільства важливість цих втрат, які неможливо швидко компенсувати?
Це справді велика втрата, що ми позбулися таких видатних особистостей. В Україні вже відчувається прогалина у підготовці наступного покоління спортсменів. Часто діти не усвідомлюють, навіщо їм потрібен спорт. Адже кар'єра в цій сфері триває недовго, і щоб досягти високого рівня, з юного спортсмена до світового лідера потрібно витратити 10-15 років. Важливо вже зараз думати про те, як зацікавити дітей, демонструючи їм позитивні приклади, щоб сформувати нове покоління, яке займатиметься спортом спочатку для власного здоров'я, розвитку та соціалізації. Можливо, хтось із них стане зіркою, яка прославить нашу країну. Це довгострокова задача, і не слід очікувати миттєвих результатів.
Зображення: Громадська організація ОПОРА, Ірина Ліщинська під час розмови
Незважаючи на численні втрати серед військових, які мали стосунок до спорту, у цивільному житті існують приклади, що викликають інші емоції. Сергій Бубка, яким ми пишалися, згідно з інформацією з відкритих джерел, займається бізнесом на територіях, що знаходяться під окупацією, та співпрацює з Російською Федерацією, що свідчить про його прибуток у цій війні. Як ви оцінюєте своє та суспільне ставлення до цієї ситуації?
Це справді сумно. В Аспен Інституті ми дізналися, що відповідальне лідерство полягає в умінні брати на себе відповідальність, мати чітку позицію та захищати її, надихаючи інших. І тут ми стикаємося з прикладом видатного спортсмена, але незначної особистості. Війна виступає як своєрідний лакмусовий тест, який виявляє справжню сутність людей, зриваючи всі маски і відкриваючи правду. Мені неприємно усвідомлювати, що це мій співвітчизник. Коли гинули наші люди, зокрема спортсмени, й інші виходили на захист, зупиняючи танки голими руками, він просто зник у тіні, не висловивши жодної думки. Усі сподівалися на лідера, який би хоча б морально підтримав, але він обрав втечу та займався власними справами. Репутація формується роками, але може бути втраченя в один момент. Я розумію, що серед представників радянського покоління існує схильність до поклоніння владі. Проте молодші покоління зовсім інші: їм не потрібно нічого пояснювати, адже справи говорять самі за себе. Ярослава Магучіх зазначила, що для нас ця людина більше не існує, і я з нею згодна, адже репутаційний капітал може бути використаний на благо або ж у зовсім іншій меті.
Багато спортивних федерацій, зокрема організатори Олімпійських ігор, піднімають тему допуску російських і білоруських спортсменів до змагань. Спорт дійсно поза політикою чи є інші мотиви, щоб знову повертатись до цієї теми?
Я взагалі проти участі цих спортсменів. Я виступала на Олімпіаді у 2008 році, якраз тоді Росія напала на Грузію. На це ніяк не відреагували. Отже, агресор думає, що можна так і далі робити. Вже з того моменту потрібно було жорстко діяти, але маємо, що маємо. Потім були великі допінгові скандали в Сочі, що ще раз підтверджує той факт, що спорт для них -- частина політики. Росія завжди використовувала спорт як політичну платформу, де можна пропагандувати свої погляди й велич: велика країна, а в ній -- сильні спортсмени. Вони багато десятиріч спонсорують різні федерації, щоб мати такі важелі впливу. І втрачаючи сильну позицію, дуже чіпляються за спорт, бо для них це важливо.
Коли хтось стверджує, що спорт не має нічого спільного з політикою, це викликає усмішку. Люди часто не усвідомлюють, що навіть на змаганнях відбувається безліч зустрічей, презентацій і спілкувань. Якщо заглянути на VIP-трибуну під час Олімпійських ігор, можна побачити лідерів різних країн, які обмінюються думками та укладають угоди. На цьогорічній Олімпіаді в Парижі Український дім виконував не лише роль майданчику для зустрічей, а й слугував інформаційним центром, де політики, шановані представники та спортсмени могли популярно розповісти про Україну.
Багато спортсменів мають специфічний військовий статус: вони можуть бути або призвані до служби, або ж служити в армії. Якою мірою спорт у Росії переплетений не лише з геополітичними питаннями, а й з історією національної оборони?
Більшість спортсменів, особливо сильних, належать до різних структур, наприклад, Міністерства оборони. І коли після змагань відбуваються урочисті приймання, вони отримують певні звання як відзнаку. Тут поєднується велич і спортивна, і військова -- спортсмени залучені до цієї системи. Їх використовують як завгодно, щоб доносити те, що потрібно країні. Так було ще з часів Радянського Союзу.
Під час Олімпійських ігор в українських медіа був поширений заголовок, який дублював російські, про те, що Україна отримала найменшу кількість медалей за всю історію незалежності. Хоч їх було найменше, але найбільше -- саме золотих і срібних за певний період часу. Якість не постраждала?
Війна внесла свій негативний вклад, проте ця історія має глибші корені, що тягнуться через багато років. Якщо розглядати Росію з її 144 мільйонами населення, стає очевидним, що конкуренція завжди існувала, адже в спортивну підготовку інвестували величезні суми. Після розпаду Радянського Союзу ми відвідували тренувальні збори і ставали свідками того, як серйозно підходили до цього процесу, залучаючи наукові команди й забезпечуючи всебічну підтримку. Основною метою було здобуття медалей будь-якою ціною.
У нас не вистачає достатньої кількості молоді, щоб підсилити спортивні ряди. Цю проблему слід було вирішувати ще в 2000-х, і тоді ми б не стикалися з таким гострим дефіцитом сьогодні. Це результат систематичної політики нашої держави, яка не надавала достатньої уваги спорту. Щоб змінити цю ситуацію і виростити більше талантів, потрібно діяти. По-перше, через війну ми втратили значну кількість людей, і з цим нічого не вдієш. По-друге, у нас практично немає тренувальних баз, що негативно вплине на розвиток спорту в майбутньому. Наслідки таких дій відчуватимемо ще довгі роки.
Фото: Громадська мережа ОПОРА Українська легкоатлетка Ірина Ліщинська
Деякі атлети мали можливість тренуватися за межами України ще до 2022 року, залишаючи при цьому свої українські паспорти та представляючи нашу країну. Які є можливості для подальшої підтримки цього процесу? Чи варто нам задуматися про те, що, якщо не вкладемо ресурси в розвиток спорту, можемо втратити голос наших чемпіонів на міжнародній арені?
Необхідно зберігати те, що маємо, та активно працювати над новими досягненнями. Використання закордонних локацій для тренувань є чудовою ідеєю. Для багатьох видів спорту, особливо тих, що вимагають витривалості, підготовка в горах є незамінною. На жаль, у нас немає таких умов, тому спортсмени змушені виїжджати за кордон для тренувань. Вони повертаються, щоб змагатися і представляти нашу країну, отже, варто інвестувати в цю можливість. Під час відпочинку в спокійних місцях спортсмени можуть ефективно тренуватися, адже в умовах постійного стресу, які ми маємо тут, важко досягти результатів. Я не закликаю створювати ідеальні умови, але якщо є можливість організувати тренування за кордоном, слід це робити. Психологічний аспект підготовки так само важливий, як і фізичний. Якщо спортсмен постійно відчуває виснаження, йому буде важко якісно тренуватися, а потім змагатися з найсильнішими суперниками.
Необхідно зосередитися на відновленні та всебічній підтримці спортивних об'єктів в Україні, які будуть доступні як для професійних спортсменів, так і для звичайних громадян. Спорт виступає універсальним засобом для зняття стресу та підтримки психічного здоров'я. Сьогодні багато людей повертаються до фізичної активності, щоб подолати напруження в житті. Для спортсменів це не лише захоплення, а й робота, що накладає певну відповідальність. Тому деякі з них вирушають на західні терени країни. Наприклад, у Львові є безліч спортивних об'єктів, які підходять для тренувань, або ж виїжджають за кордон, шукаючи кращі умови для вдосконалення своїх навичок. Це явище існувало завжди.
До початку великої війни популярним стало заняття бігом. Тепер ви навчаєте аматорів, вкладаючи свій час у їх розвиток, аби працювати з різними людьми. Чи помічаєте ви відновлення психічного здоров'я через заняття спортом?
Психологія для мене була важлива ще з великого спорту, адже в нас не було можливості найняти психолога. Взагалі не було такої ніші, щоб можна було звернутися за порадою, тому ми самі якось все це проходили. Великий спорт -- це, перш за все, психологія: за всіх рівних умов виграє той, хто більш психологічно налаштований і витриманий. Має бути достатньо таких якостей, щоб домінувати й вигравати медалі. Цей досвід я пронесла крізь своє життя. Я працюю з людьми та отримую велике задоволення від цього.
З 2014 року, коли я залишила Донецьк і переїхала до Києва, я помітила, що в столиці з'явився великий інтерес до зборів у клубах та організації змагань. Це стало поворотним моментом: війна на Донбасі та анексія Криму змусили багатьох шукати способи впоратися з психологічним тиском, знаходячи час для роздумів і самопізнання. Я вважаю, що моя місія полягає в тому, щоб підтримувати людей у їхніх потребах, адже неможливо допомогти тому, хто не готовий прийняти допомогу. Коли прогуляєшся містом, бачиш безліч бігунів і людей, які активно займаються спортом — це надзвичайно приємно, адже ще десять років тому ситуація була зовсім іншою. Якщо проаналізувати дані Run Ukraine та інших організацій, то до пандемії ми спостерігали рекордну кількість змагань і учасників. Наприклад, на одному з марафонів зібралися 17 000 учасників! Ця тенденція безперервно зростала, хоча під час коронавірусу всі були вимушені призупинити активності. Сьогодні, незважаючи на війну, ми бачимо, що все більше людей беруться за спорт, навіть ті, хто колись стверджував, що ненавидять біг.
Це момент, щоб знайти себе. Не обов'язково займатися тільки бігом: хтось віддає перевагу велоспорту, інші насолоджуються плаванням, а деяким до вподоби йога. Всім відомо, що фізичне перезавантаження є необхідним. Це як психологічна гігієна, що дозволяє очистити розум і впорядкувати думки. Ми багато працюємо інтелектуально, постійно аналізуємо, а наш мозок активний навіть під час сну. Люди, які приходять на тренування, змінюються до невпізнання — до і після занять вони стають зовсім іншими особистостями.
Зображення: Громадська мережа ОПОРА Ірина Ліщинська та Ольга Айвазовська в процесі бесіди.
Ми говоримо про те, що всі вигоріли, ментальне здоров'я українців у ямі. Як тренери налаштовують спортсменів, щоб на силі волі зробити ривок і отримати великий результат?
Має бути внутрішня мотивація, бо ніяка зовнішня не спрацює, -- розуміння, для чого ти це робиш. Якщо є опори внутрішні, цю спортивну злість чи агресію можна направити в дію. Коли ми не просто замикаємось з думками про те, як страшно, а намагаємося рутиною і роботою щось змінити. Коли ми щось робимо, ми змінюємось все одно. Коли щось більше чи якісніше можеш зробити, це дає дуже сильну мотивацію і віру. Ще варто сфокусуватися, а не розпорошуватися всюди, обрати певні напрямки й налаштуватися на них. Для мене завжди було так: не те, що я хочу медаль, а чим сильніше я стану і кращий результат покажу, то зможу завоювати будь-що. Я працювала і цей процес давав мені силу, віру і мотивацію, що я можу це зробити
Кажуть, що спортсмени насправді борються не з суперниками, а з власними обмеженнями. Аналогічно, люди, які прагнуть досягти своїх цілей завдяки силі волі, повинні вести боротьбу з самим собою, не оцінюючи себе в порівнянні з іншими, адже кожен з нас унікальний, і кожен має свій власний шлях і процес. Крок за кроком усередині нас зростає сила, впевненість, а іноді й гнів, який служить двигуном. Цей розвиток відбувається поступово – маленькі кроки, які врешті-решт ведуть до значних змін.
Зображення: Громадська організація ОПОРА, Ірина Ліщинська
Які масштаби наслідків війни з перспектив ментального здоров'я і наскільки важливо, щоб відновленням займалися фахівці в темі психології?
Це питання є надзвичайно важливим і чутливим, оскільки ми досі не маємо системи ліцензування у цій сфері. Я сподіваюсь, що законопроєкт 9433, який наразі перебуває на стадії другого читання, буде прийнятий. У ньому передбачено внесення змін, які стосуються науково обґрунтованих методів. На сьогоднішній день психологами можуть вважатися будь-які особи, які пройшли курси або прочитали кілька книг. Однак психіка – це серйозна відповідальність, яка безпосередньо впливає на життя людини. Тому необхідно привести законодавство у відповідність, щоб запровадити ліцензування. Це дозволить нам бути впевненими, що перед нами спеціаліст, який пройшов відповідну підготовку, отримав академічну освіту та постійно вдосконалюється у своїй професії, стежачи за новинами у своїй області.
Наразі багато людей стикаються з необхідністю отримати допомогу. Проте, на жаль, все ще існує певна стигматизація: якщо ти йдеш до психіатра, то вважаєшся ненормальним. Працювати з психотерапевтом важливо, перш за все, для стабілізації у стресових ситуаціях. Проблеми та стреси, особливо пов'язані з невизначеністю, неможливо уникнути, але ми можемо змінити своє ставлення до них. Для цього необхідні кваліфіковані фахівці, ефективне законодавство та відповідальність за тих, кого ми допускаємо до практики. Важливо впроваджувати психоедукацію, щоб пояснити людям, чим відрізняються психологи, психотерапевти та психіатри, хто має право виписувати ліки та з якими проблемами куди звертатися. На жаль, у нас ці поняття часто переплітаються. Проте, варто відзначити, що існує багато талановитих спеціалістів, робота в цій сфері триває, і є відповідні асоціації. Необхідно створити умови для ефективної роботи: вчитися у кращих, переймати їхній досвід, запроваджувати ліцензування та сертифікацію. Це дозволить людям, які звертаються до фахівців, бачити їхній досвід та освіту, що сприятиме довірі. Заохочуючи здоровий спосіб життя, фізичні навантаження та спорт, ви також можете зіткнутися з перешкодами з боку місцевих органів влади у реалізації цих ініціатив.
Здається, що біг -- це просто, адже потрібно просто вийти з дому і бігти. Водночас потрібна якісна інфраструктура. У Києві з цим проблеми?
Отже, для столиці це є серйозною проблемою. У нас є НСК "Олімпійський", який, будучи стратегічним об'єктом, завжди залишається закритим. Це створює враження мертвої зони. Навколо є багато приміщень, які могли б стати домівкою для різних спортивних клубів та магазинів з продажу спортивних товарів. Це могло б стати спортивним хабом, де панує активне життя, проте наразі там нічого не відбувається. Таке бачення і така політика. Я займалася організацією юнацького чемпіонату світу у 2013 році та виконувала обов'язки директора в Донецьку. Під моїм керівництвом були три об'єкти, і все, що на них здійснювалося, повинно було відповідати міжнародним стандартам. Цей досвід допомагає мені зараз організовувати різні змагання, які мають рейтинг. Для проведення рейтингових змагань, споруда має бути сертифікована. На жаль, у нас є НСК "Олімпійський", де відсутнє належне обладнання. Після реконструкції легка атлетика фактично зникла. Існував стадіон "Атлет", який використовувався як розминкове поле, але за правилами не можна розминатися на тому ж стадіоні, де проходять основні змагання. Тобто спортсмени розминаються на одному об'єкті, а потім їх транспортують на основний стадіон для участі у змаганнях. Там вже є розмітка, однакове покриття – все відповідає вимогам. Далі ці результати фіксуються в рейтингу, де спортсмени займають відповідні місця.
Що ми бачимо за останній час? Стадіон "Атлет", який знаходиться на Печерську, в центрі міста, -- це закрита зона, де безпечно, тихо, спокійно. Поруч з територією стадіону виростають дві новобудови. Ми знаємо, що це місце продали й там знову буде забудова. Ще коли Андрій Павелко був президентом УАФ, він хотів забрати його. Кожен раз, коли заходять футболісти або тенісисти, або ще хтось, легка атлетика вмирає і доступ на стадіон для всіх зачинений. Як закритий клуб, куди ніхто не може потрапити.
Стадіон "Атлет" закрили на реконструкцію ще до початку війни, щоб оновити покриття та модернізувати легкоатлетичні споруди. Натомість, в центрі стадіону з'явилися тенісні корти. Досвід підказує: якщо корти встановлюють перед зимою, це означає, що планують накрити їх куполом. А якщо з'явиться купол, корти залишаться тут назавжди. Поряд розташована багатоповерхівка, де живуть заможні люди, які, ймовірно, захочуть грати в теніс. Як це часто буває у нас: спочатку забирають, а потім узаконюють — і стадіон втрачається. Це питання для мене особисто важливе, адже втрата "Атлета" означатиме, що на НСК більше не буде змагань: жодних кубків Європи, не кажучи вже про чемпіонати. Це вже вдруге, коли ми збираємо підписи тисячами та організовуємо акції, щоб зберегти цю споруду. Коли я розповідаю іноземним друзям про ситуацію з кортами, вони спочатку не можуть повірити, що це серйозно. Для мене це дуже болісно, адже я треную людей, а в Києві не вистачає стадіонів для цього. Щодо манежів взагалі мовчу: всього два на весь Київ (один з яких нещодавно реконструювали) на лівому березі — і все. Взимку немає де тренуватися. Я розумію, що запит існує. Щодня батьки телефонують і запитують: "Як записати дитину на секцію?" Діти дивляться Олімпіаду, захоплюються нашою Магучіх та іншими спортсменами і прагнуть стати такими ж. Але де знайти споруди з належним обладнанням, де можна тренуватися безпечно? Це велика проблема.
Ми наразі проводимо тренування на Русанівці, серед багатоповерхових будинків. Спочатку перехожі спостерігають за нашими заняттями, а згодом приєднуються до нас, починаючи розминку і займаючись поряд. Чим більше ми створюємо комфортних і безпечних умов для тренувань, тим більше людей буде долучатися до активностей. Саме тому ми об'єдналися з усією біговою спільнотою, яка на сьогодні є дуже активною. Бігати можуть всі: від міністрів до домогосподарок.
Зображення: ФЛАУ Стадіон "Атлет"
Яким чином завершилася ця історія зі стадіоном "Атлет"?
Завдяки ініціативі міністра спорту була вжита необхідна реакція: корти були демонтовані, а небезпечні ділянки на полі обмежені, щоб запобігти травмам. Мешканці, які живуть неподалік, мають можливість приходити сюди на пробіжки. Федерація легкої атлетики пообіцяла встановити нове синтетичне покриття замість старого асфальту – цю роботу готові виконати її партнери. Наразі НСК "Олімпійський" відкривається лише під час концертів або футбольних матчів раз на два роки. Проте необхідно зробити його доступним для всіх, щоб він став центром спорту та місцем для фізичного і психологічного відновлення в Києві.
Підготовка до написання курсової роботи привела мене до ознайомлення з різними дослідженнями. Всесвітня організація охорони здоров'я класифікує малорухливий спосіб життя як глобальну проблему. Нещодавнє дослідження, проведене в Англії, показало, що активніше заняття спортом дозволяє державі заощаджувати до 100 мільйонів фунтів на рік у сфері охорони здоров'я. Завдяки цьому зменшується потреба в медичних і психологічних послугах, що робить інвестиції в спорт вигідними. Серед рекомендацій, які вони пропонують, є ідея забезпечення безкоштовного доступу до спортивних закладів для населення. Потрібно працювати над тим, щоб максимально можлива кількість людей могла користуватися цими можливостями. Якщо ми прагнемо, щоб наше населення було здоровим, хтось повинен взяти на себе цю відповідальність. Наразі НСК "Олімпійський" залишається зачиненим.
Чи це рішення прийнято керівництвом НСК, Міністерством чи міською владою?
НСК у структурі Міністерства. Це - державна власність, тобто це їхня відповідальність. Місто може якимось чином впливати. І я впевнена, що можна знайти інструменти завжди, як це зробити. Зараз багато іноземних фондів, структур, які хочуть допомагати -- не просто приходити обіймати посаду і папірці перекладати, а мати сміливість залишити після себе те, що допомагатиме і дітям, і дорослим. Усі, хто хоче допомагати українцям ментально вистояти війну, мають не лише інвестувати в медицину або психологічну допомогу, а і певним чином превентивно сприяти тому, щоб люди могли уникнути психологічної травми, займаючись спортом.
Як результат війни наша держава матиме велику кількість людей з інвалідністю, зокрема рухового опорного апарату. Як би ви оцінили ситуацію?
Це наша нова дійсність: внаслідок війни кількість людей з інвалідністю зросла, тому важливо формувати наше сьогодення і майбутнє з акцентом на інклюзію. Як це було в Радянському Союзі: людина з інвалідністю зазвичай залишалася вдома, не мала можливості спілкуватися та пересуватися. Але тепер ми змінилися. Спорт є надзвичайно важливим засобом соціалізації, який допомагає людям жити повноцінно.
Паралімпіада є важливим ресурсом для людей з інвалідністю, адже вона надає можливість активно брати участь у житті, проявляти свої здібності та жити на максимум. Напевно, завдяки цьому, паралімпійський спорт у нас розвивається, незважаючи на труднощі. Інфраструктура для занять спортом залишається недостатньою, проте існують такі ініціативи, як Ігри Нескорених, до підготовки яких активно долучилися мої колеги, що займаються реабілітацією та підтримкою військових, які, перебуваючи у тилу, прагнуть залишатися активними та здоровими. Тому необхідно створювати відповідні спортивні споруди та планувати доступні маршрути, щоб забезпечити можливості для реалізації потенціалу наших людей і дозволити їм жити повноцінно.
Фото: Ольга Кутишенко
Як би ви описали Київ, розглядаючи його через призму урбаністики та спортивних можливостей, акцентуючи увагу не лише на велодоріжках, а й на загальному стані інфраструктури?
Якщо я вирішу сісти на велосипед, то не ризикнула б виїхати на вулиці міста. Як водій, я спостерігаю, як небезпечно поводяться на дорогах, і це насправді лякає. Хоча існують окремі велодоріжки, вони не є частиною єдиної транспортної системи. Проте є й позитивні зміни. Ми домоглися створення рекреаційної зони на Трухановому острові, де раніше траплялися смертельні випадки через швидкісні автомобілі, які мчали до 200 км/год. Тепер це місце стало безпечним для бігу, їзди на велосипедах та катання на роликах — справжня знахідка для активного відпочинку. Чим більше таких безпечних зон, тим більше людей захочуть займатися спортом і насолоджуватися свіжим повітрям.
Я розмірковую, чому в нашій країні відсутня чітка візія та місія щодо нашого майбутнього, наших цінностей. Який у нас є глобальний план? Ці питання рано чи пізно вимагатимуть відповіді, а наразі ми, здається, просто існуємо, не замислюючись про те, що чекає нас завтра.
