"Я ще не можу адаптуватися до думки, що я нарешті вдома..." Історія нашого земляка, якого звільнили з полону.

Щоразу, коли проходить обмін полоненими, я уважно переглядаю списки, сподіваючись знайти знайоме прізвище... І мене не полишає думка: "Які почуття охоплюють тих, у кого в полоні син, чоловік, батько чи брат?.. Якою надією живуть ті, у кого близькі вважаються зниклими безвісти?.."

6 травня двоє мешканців Кобеляцької громади повернулися з полону. Хоча вони ще проходять процес реабілітації, мені вдалося поспілкуватися з Ярославом Олійником. Це ще раз підтвердило, наскільки малий світ: у 2015 році я була на сході України з волонтерами, де зустрічалася з Михайлом Олійником, батьком Ярослава. У 2018 році я писала про Юрія Олійника, дядька Ярослава, який загинув під час виконання бойового завдання на Світлодарській дузі...

До речі, Михайло і Юрій виросли в багатодітній родині: мали ще двох братів. У Михайла теж багатодітна сім'я: з дружиною Мариною виховують чотирьох синів. Один з них - Ярослав.

- Народився я в Семенівському районі, але був ще дошкільного віку, коли родина переїхала в Іванівку, на батьківщину батька. Маю двох старших і молодшого братів. Як і більшість хлопців, захоплювався футболом, рибалкою. Любив та й люблю збирати гриби. Навчанням особливо не переймався. У молодших класах подобалися уроки малювання, в старших - української мови й літератури, музики, фізкультури.

Після завершення навчання в Іванівській школі, Іван вступив до Кобеляцького професійного аграрного ліцею, де отримав спеціальності тракториста-машиніста та слюсаря. Проте, перш ніж він зміг розпочати кар'єру за обраною спеціальністю, настав час для проходження військової служби.

З дитинства я готувався до цього моменту, вважаючи, що кожен чоловік зобов'язаний пройти армійську службу. Без жодних сумнівів вирушив виконувати свій військовий обов'язок. Служив у Національній гвардії і жодного разу не жалкував про свій вибір.

Після служби в армії я ненадовго попрацював у рідному селі, а потім разом з дівчиною, яка стала моєю майбутньою дружиною, вирішили вирушити до Польщі.

Після деякого часу ми повернулися, адже в Альони настала пора захисту диплома, а я отримав роботу в ТОВ "Зоря". Після цього ми знову вирушили на заробітки.

Мали на увазі організувати третю подорож, проте обставини кардинально змінилися: Росія почала повномасштабну агресію проти України, і 13 березня 2022 року Ярослав Олійник був призваний до армії. Протягом року разом із побратимами він забезпечував охорону стратегічно важливих об'єктів та чергував на блокпостах.

Після завершення навчання у Великій Британії, він був направлений до бойового підрозділу. Його служба розпочалася в Харківському регіоні, де він брав участь в оборонних операціях в Оріховому та Роботиному, що в Запорізькій області. 10 вересня 2023 року він потрапив до російського полону.

- Нас утримували в Горлівці, Донеччина, - продовжує згадувати Ярослав. - Колись Україна закрила цю колонію через неналежні умови, а коли на цій тимчасово окупованій території виникла так звана ДНР, там почали тримати полонених. Спогади жахливі — і про побут, і про їжу, і про фізичні знущання. Особливо жорстокими були охоронці, які не були росіянами, а місцевими жителями з Донеччини, що виросли на українських землях. Вони особливо любили знущатися над чоловіками похилого віку, віком 50-60 років, як фізично, так і морально.

Ситуація погіршилася ще більше, коли на підсилення охорони прибули спецназівці. Здавалося, що вони постійно перебували в стані неадекватності. Хоча їжу й надавали, порції були гарячими, а час на прийом їжі настільки обмеженим, що було неможливо щось нормально з'їсти. Коли ж з'являлися інспектори, ситуація кардинально змінювалася: порції ставали більшими, а час на їжу — без обмежень. Взимку, особливо на другому поверсі, температура була жахливо низькою — не більше 10 градусів, тому спали в бушлатах.

20 червня 2024 року Ярослав Олійник був переведений до колонії в місті Торез, а 12 грудня його направили до Росії.

- У дорозі були п'ять діб. Кінцева зупинка - Бійськ Алтайського краю. Тут у СІЗО утримували по камерах по 2-6-10 чоловік. Коли виводили з камер, очі зав'язували або одягали на голови мішки, забороняли дивитися угору. Півроку не бачили ні неба, ні денного світла... Зате були "прийомка", допити, влаштовували перевірки, застосовували шокер. Після таких допитів бувало, що ледь заповзали в камеру. З їжею по-різному було: то хліба не вистачить, то порцій...Звісно, ділилися, підтримували один одного.

Перед новим роком трьох полонених з камери забрали на допит і назад вони не повернулися. Інформації не було, розпитувати в охоронників не хотілося. Було два припущення: або перевели в іншу камеру, або потрапили на обмін (доходили такі чутки, хоча за попереднім місцем утримання нам казали, що Україна не хоче нас міняти).

Одного ранку в'язні помітили, що в обстановці панує якась активність. Після сніданку до їхньої камери зайшли, оголосили три прізвища і дали наказ зібрати свої речі. Серед цих прізвищ опинився і Ярослав.

Що саме відбувається - ще не було зрозуміло. Ніч вони провели в іншому місці, а вранці знову почали викликати по одному. "Чи не хочете залишитися в Росії?" - запитували кожного, але цього разу, на відміну від попередніх випадків, не реагували на відповідь: "Ні".

У серці спалахнула іскра надії. А коли ввечері відправили на санітарно-гігієнічні процедури, вона ще більше зміцніла...

Нам дали ароматне мило, і ми ледве не спокусилися його скуштувати, оскільки воно викликало безліч приємних спогадів. Слухаючи цю історію, не можна стримати сліз. Коли нам допомогли переодягнутися і повернули частину наших речей, навіть інші ув'язнені, які також перебували в СІЗО, почали запитувати: "Вас відпускають?"

Шлях додому виявився досить затяжним: нас доставили в аеропорт на автозаках з пересадками, а літак кілька разів приземлявся (де саме – залишалося загадкою, адже очі були закриті). Він забирав українських полонених з різних місць. Коли, нарешті, доїхали до Чернігівщини на автобусах, ми помітили росіян, які поверталися в рамках обміну. Вони виглядали значно краще.

Ярослав відчував нетерпіння почути голос близьких, щоб поділитися щасливою новиною: "Я в Україні!". Він взяв телефон і набрав номер дружини.

- Але сюрпризу не вийшло: і Альона, і батьки вже знали, що я внесений у списки на обмін.

Через кілька днів відбулася коротка зустріч із родичами. Наразі Ярослав перебуває на реабілітації і поступово відновлює свої сили.

- Тиждень літав десь у хмарах, погано спав... Ще не можу звикнути, що я вдома. По-іншому став розставляти акценти, цінувати життя, будувати плани...

Бажаю тобі успіху, земляче!