Від Волендама до Генуї: команди-ліфти у європейському футболі
Блогер Sport.ua Олексій Рижков поділився думками про титулованих спортсменів з нижчих дивізіонів.
75-річчя португальського футбольного клубу "Пасуш", яке відзначають 5 квітня, наче, й не якась визначна дата в історії популярної гри, однак привід поговорити про клуби, які найчастіше вигравали чемпіонати в других за снагою дивізіонах у помітних на європейській футбольній мапі країнах. Деінде, як приміром, в Англії, немає явних грандів другоряддя (акторів другого плану, якщо хочете), а от де-не-де такі вискакайла наявні. Отже, хто є хто на євроринку команд-ліфтів?
"Волендам" (Нідерланди) - команда, яка здобула титул переможця Ерстедивізі у такі роки: 1959, 1961, 1967, 1970, 1987 та 2008.
"Ген-ен-вер-клуб" – так називають "Волендам" у Нідерландах, що означає "клуб, який постійно піднімається та опускається". І справді, команда шість разів вигравала Ерстедивізі, а загалом здобула десяток підвищень у класі. "Інші помаранчеві" (прізвисько, яке накладає певну відповідальність!) вперше стали чемпіонами Ерстедивізі в сезоні 1958/59, коли випередили "Леуварден" (теперішній "Камбур") на чотири очки. Проте у вищому дивізіоні "Волендам" протримався лише один сезон. Наступне підвищення не змусило себе чекати: у сезоні 1960/61 команда знову зайняла перше місце у другій лізі, вигравши запеклу боротьбу з конкурентами (на два очки відстав "Фолевейкерс", на три – КФЦ, а на п’ять – "Вітесс" з Арнема). Цього разу волендамці залишилися в елітному дивізіоні на три сезони. Найяскравішою зіркою команди став уродженець Волендама, ванклабмен Дік Тол, який став найкращим бомбардиром Ередивізі, забивши 27 голів. Третє підвищення у класі знову відбулося з першого місця, але сезон 1966/67 став останнім для Тола: 33-річний форвард завершив кар'єру. На жаль, його життя обірвалося трагічно: він помер у 39 років після невдалої операції. У 2023 році, на честь 50-річчя від дня смерті клубного героя, перед входом на стадіон "Крас", де "Волендам" проводить свої домашні матчі, відкрили пам'ятник Толу.
1970-ті роки стали важливим етапом для клубу, адже вони принесли новий титул чемпіона, перший контракт з іноземним гравцем — португальцем Вальтером Феррейрою, відкриття нового стадіону та реорганізацію клубу. Наприкінці 1980-х років "Волендам" знову здобув мале "золото" під керівництвом Яна Браувера. Цей успіх залишався найбільшим у кар'єрі тренера протягом тривалого часу, поки в 2006 році він не виграв чемпіонат і Кубок Анголи зі своєю командою. Історики "Волендама" вважають, що цей тріумф Браувера ознаменував початок "золотих років" для "інших помаранчевих", адже вони протягом 11 сезонів незмінно виступали в Ередивізі.
По тому був виліт, а в сезоні-2007/08 під орудою Стенлі Менцо команда знову виграла мале "золото". Та нового запалу вистачило ненадовго. Надалі було 13 років без еліти. Лише на початку 2020-х клуб-ліфт піднявся нагору, однак водночас першим в Ерстедивізі не став. Торік - новий виліт. Проте нині "Волендам" упевнено веде перед в Ерстедивізі, й мало сумнівів у тому, що він учергове виграє цей дивізіон і вкотре підвищиться в класі, засвідчивши свою репутацію.
2. "Гавр" (Франція). Чемпіон Ліги 2: 1938, 1959, 1985, 1991, 2008, 2023.
Клуб з Нормандії має глибоке коріння, яке налічує понад сто років. У порівнянні з іншими французькими командами, він провів найбільше часу у другому дивізіоні — цілих 46 сезонів! Проте, на відміну від "Волендама", клуб також може похвалитися здобутками у вищій лізі своєї країни, зокрема, він одного разу завоював бронзові медалі. Вболівальники, які вважають себе «синами Оксфорда та Кембріджа» (на честь англійських засновників клубу), виконують свій гімн французькою мовою під мелодію "God Save the King".
Вигравати 2-й дивізіон "Гавр" почав ще напередодні Другої світової війни (та звитяга стала результатом зміни керівництва клубу й переходу на професійні рейки), а останнє на сьогодні мале чемпіонство датоване 2023 р. До слова тоді "Гавр" виграв боротьбу в таких знаних клубів, як "Мец", "Бордо", "Бастія", а славнозвісні "Сент-Етьен" і "Сошо" так і не спромоглися боротьбу нав'язати. Секрет тогосезонного успіху нормандського колективу, вочевидь, полягав у надійній обороні: в чемпіонаті "Гавром" пропущено пересічно 0,5 гола за гру. Найближчий до "Гавра" за цим показником "Бордо" пропустив на 9 голів більше. А от за кількістю забитих чемпіон дивізіону посів лише 9-те місце - рідкісний випадок.
Хоча "Гавр" не може похвалитися титулом, його колекція все ж містить унікальний дубль. У сезоні 1958/59 команда з Нормандії не лише стала переможцем Ліги 2, випередивши "Стад Франсез" на три очки, але й завоювала національний кубок. У фіналі, який відбувся після нічийного результату 2:2 в першій грі, "Гавр" здолав "Сошо" з рахунком 3:0. У той час місто з населенням 145 тисяч святкувало цей тріумф цілий тиждень!
Прикметно, що в сезоні-2007/08 кращим бомбардиром Ліги 2 став тодішній форвард "Гавра" Гійом Оаро з 27-ма голами. В ХХІ ст. жоден з гравців жодного з клубів Ліги 2 такої кількістю забитих м'ячів упродовж сезону в тому дивізіоні похизуватися не може!
Сучасний "Гавр" займає останні позиції у Лізі 1, і перспектива повернення до другого дивізіону виглядає цілком ймовірною. Проте, подібний підсумок не стане несподіванкою, адже за рівнем своїх гравців та фінансовими можливостями команда з Нормандії цілком відповідає тому місцю, яке вона займає на даний момент.
Безумовно, цей клуб вирізняється на фоні інших "ліфтів". "Грифони" здобували титул чемпіона Серії А дев'ять разів, що більше, ніж у Серії В. Крім того, у їхньому активі є також одне чемпіонство в Серії С!
Дев’яносто років тому "Дженоа" розпочала свій славний шлях у другому за рангом дивізіоні італійського футболу. У напруженій боротьбі вона змогла вирватися вперед, здобувши 3 очки переваги над "Новарою", хоча в особистих зустрічах так і не змогла її обіграти. Крім того, команда випередила "Пізу" та "Катанію" на 5 очок. Цікаво, що упродовж сезону клуб очолювали два різні наставники: більшу частину дистанції "грифони" проходили під керівництвом Вітторіо Фароппи, а решту – під пильним наглядом Ренцо де Веккі. Ренцо вважається новатором в історії італійського футболу, адже кардинально змінив уявлення про роль захисника, який здатен виконувати довгі передачі, точно бити по воротах і бути надійною опорою для команди в цілому. Цю філософію він активно впроваджував у своїх вихованців.
Другий тріумф у Серії В відзначився напруженим суперництвом з "Катанією". Ще одним вагомим противником "дженоані" став "Леньяно", який також відстає від "грифонів" на три очки. Цікаво, що в домашньому матчі "Леньяно" завдав поразки лігурійцям з вражаючим рахунком 4:0. Але це лише деталі...
У сезоні 1961/62 "Дженоа" вражаюче домінувала в серії В, залишивши своїх суперників позаду на 11 очок. Серед команд, які прагнули досягти високих результатів у другому за рівнем італійському дивізіоні, були такі клуби, як "Наполі" та "Лаціо". Варто відзначити, що в атаці виділявся дует Гастона Біна та Едді Фірмані, які разом забили 37 голів, що перевищує загальну кількість голів команд-аутсайдерів чемпіонату. У той же час інші гравці "Дженоа" в сумі змогли забити лише 27 голів.
У 1970-ті до малого чемпіонства "Дженоа" приводили тренери Артуро Сільвестрі та Луїджі Сімоні. У другому разі боротьба була вкрай запеклою, адже три перші команди, зрештою, фінішували з однаковою кількістю набраних очок. Та й посеред таблиці щільність була унікальною: 9-те місце розділили одразу 6 колективів, а від переможця вони відстали лише на 7 очок.
Останнє на сьогоднішній день чемпіонство "Дженоа" відбулося в сезоні 1988/89. Тоді відзначалася надзвичайно запекла боротьба, і "Барі" набрав таку ж кількість очок, як і переможець. Головною фігурою цього генуезького тріумфу став Франко Скольо. Через кілька років після цього Скольо трагічно загинув під час прямого ефіру, ведучи суперечку з президентом "Дженоа" Енріко Преціозі.
Теперішня "Дженоа", в якій знайшов себе Руслан Малиновський, схоже, впевнено почувається в серії А, й, принаймні, найближчим часом не збільшить кількість своїх тріумфів у серії В. У популярному нині фільмі "Мій карпатський дідусь" режисера Зази Буадзе герой на ім'я Мікеле - хлопчисько-італієць, але син української матері - навіть у найтрагічніші моменти свого життя пошептом промовляє кричалки на честь свого улюбленого "Дженоа". Що ж, під орудою Патріка Вієйра россо-блу нині демонструють цілком привабливу гру, й на любов своїх прихильників заслуговують.
4. "Мурсія". Чемпіон другого дивізіону: 1940, 1955, 1963, 1973, 1980, 1983, 1986, 2003.
Мурсія, місто-побратим Тернополя, яке часто називають "фруктовим садом Європи", не відоме своїми досягненнями у футболі. Проте місцевий клуб, на стадіоні якого збірна України подарувала нам надію на позитивний підсумок двоматчевого протистояння з бельгійцями, неодноразово здобував перемоги у Сегунді. Історія клубу бере свій початок ще з суворих 1940-х, коли в змаганні брали участь близько сорока команд, включно з "Танжером" — клубом з анексованого марокканського міста. У плей-оф "перці" набрали однакову кількість очок з "Ла-Коруньєю" та "Кадісом", але в особистих зустрічах продемонстрували кращі результати, що дозволило їм зайняти перше місце.
Цікаво, що "перці" демонстрували неймовірну силу в сезонах, що закінчувалися на трійку. Останній раз вони здобули перемогу у Сегунді в сезоні 2002/03, коли мурсійська команда впевнено випередила своїх основних суперників: "Сарагосу", "Альбасете", "Леванте" та "Лас-Пальмас". Цей успіх багато в чому був зумовлений міцною обороною та видатною грою німецького голкіпера Андреаса Райнке, який народився в польському Кракові. У тому сезоні він отримав Трофей Самори, оскільки в середньому пропускав лише 0,53 гола за матч.
Нинішня "Мурсія" іде 2-ю в одній із груп 3-го за снагою дивізіону іспанського футболу, а сумарна вартість гравців команди не дотягує і до 6 млн євро. Хоча велике місто (7-ме за чисельністю населення в країні) заслуговує на куди кращу футбольну реальність.
5. "Пасуш" (Португалія). Переможець Сегунда-Ліги: 1991, 2000, 2005, 2019
"Пасуш" розпочав створення своєї тріумфальної історії в Сегунда-Лізі від моменту її заснування, що сталося внаслідок реформування структури португальського футболу на початку 1990-х років. У той час "Пасуш" зміг вирватися вперед на 5 очок від свого найближчого конкурента - "Ешторіла". Інші команди при цьому перебували в тісному змаганні, опинившись ледь не в зоні вильоту.
Друге мале чемпіонство далося складніше, адже "Бейра-Мар" - конкурент "Пасуша" - набрав однакову з переможцем кількість очок, а за різницею м'ячів "бобри" випередили опонентів лише на один м'яч.
У сезоні 2004/05 "Пасуш" домінував у Сегунда-Лізі, випередивши свого найближчого суперника, "Навал", на 7 очок, а команду, яка йшла за межами зони підвищення, на цілих 18 очок! Важливою постаттю для трьох перших перемог "бобрів" у Сегунді-Лізі став Жозе Мота. У початку 1990-х він виступав за "Пасуш" на позиції правого захисника, а в 2000 і 2005 роках, вже у ролі тренера, допоміг своїй команді здобути мале "золото".
У сезоні 2018/19 виникла схожа обставина: "Фамалікан" відставав на 5 очок, а команда, яка була найближче до зони, що не передбачає підвищення, - на цілих 20 очок!
Сьогоднішній "Пасуш" вже другий сезон поспіль проводить в другому за рангом португальському дивізіоні і поки що не може похвалитися високими позиціями. Насправді, не видно жодних перспектив повернення у боротьбу за підвищення. "Бобри" мають один з найдешевших складів у лізі. Лише кілька років тому, на початку 2010-х, "пасеншеш" здобували медалі у Прімейрі. Тепер навіть найвідданіші фанати з угруповання Ultras Yellow Boys, яке існує з 1996 року, не сміють мріяти про таке. На 75-річний ювілей свого клубу їхнім головним бажанням стало збереження місця у другому дивізіоні.
Історичний момент: Валерій Лобановський та Євген Лемешко здобували перемоги на турнірах 1-ї ліги. Зазвичай, другий за рангом дивізіон служить чудовою платформою для молодих гравців, які проходять випробування під наглядом досвідчених футболістів. Ці ветерани, хоч і не ставали зірками на рівні вищих ліг, проте здобули міцний досвід у нижчих щаблях і не визнають компромісів. Серед переможців можна побачити широкий спектр команд: від історичних гігантів до скромних провінційних клубів, від представників великих портових міст до тих, хто володіє стадіонами на сім тисяч місць. Проте, ці команди не здаються після першої ж невдачі, а продовжують невтомно підніматися, спускаючись і знову повертаючись нагору. На жаль, провести паралелі з українським футболом у цьому аспекті досить складно. Наші команди-ліфти не встигають сформуватися через часті зміни настрою власників, які швидко втрачають інтерес після вильоту. Проте, якщо говорити про сучасну українську 1-шу лігу, то можна помітити значну кількість амбітних клубів. Чи є це позитивним знаком? Так, але справжнім стимулом для розвитку вітчизняного футболу стане, безумовно, завершення війни на справедливих умовах для України та покарання злочинців згідно з чинним законодавством. Це дозволить говорити про стабільну кількість команд у 1-й лізі та можливості для власників клубів розширити горизонти планування, а в ідеалі - про прагнення до 18 команд у найвищій лізі нашого футболу.
