"Він зберіг шматок хліба і не вживав його сам — поділився з товаришами по камері". На пам'ять про загиблого в полоні Олександра Грицюка.
Зображення: з родинного архіву Олександра Грицюка. Завжди навчав посміхатися.
"Стрункий. Привабливий. Чемний" – саме таким Оксана уявила свого майбутнього чоловіка 25 років тому. Лише через місяць після їхньої першої зустрічі Олександр зробив їй пропозицію.
Зараз вона згадує, як її чоловік зазвичай був у піднесеному настрої і завжди вмів підняти їй настрій. "Я працюю в магазині, і інколи трапляється, що хтось псує настрій на роботі. Але коли я повертаюся додому, Саша починає смішити мене, і я відразу ж відчуваю, як настрій покращується. Він практично завжди усміхався".
Зображення: з особистого архіву Олександра та його дружини Оксани.
Олександр виховував свого сина у відповідному дусі. Антон згадує, як батько навчав його: "Коли стикаєшся з труднощами, не показуй цього -- усміхайся і вирішуй свої проблеми". Тато, за словами Антона, завжди був веселим і життєрадісним. Тепер Антон старається дотримуватися цих мудрих порад батька. Він знаходить розраду в своїх дітях і щиро радіє кожному обміну полоненими. Щодня молиться за швидке повернення тих, хто досі перебуває в російських в’язницях, бо розуміє, як їм важко. Проте, зізнається, що в його душі завжди залишиться незагойна рана.
Олександр Грицюк любив свою професію. Працював в Україні та за кордоном.
"Все, що стосується дому та його околиць, -- результат праці Саші. Він сам виконав ремонт, уклав бруківку та створив альтанку," -- ділиться Оксана.
Ти ніколи не чув від батька слів "я не можу". Замість цього, на будь-яке твоє прохання він завжди відповідав: "Я це зроблю". І справді, завжди виконував.
Антон теж будівельник. "У мене була мрія: як виросту, стану таким, як тато". Тепер разом з дружиною та дітьми живе в батьківському домі. Оксані там поки важко -- кожен спогад проймає болем.
"Все в домі – це праця мого батька, тому я намагаюся підтримувати порядок у всьому, як він робив це за свого життя," – ділиться Антон.
Саша, згадує його дружина, завжди охоче готовий був прийти на допомогу – навіть якщо доводилось відкладати власні справи, він ніколи не відмовляв іншим. Його доброта і готовність до жертви залишилися незмінними, навіть у жахливих умовах полону — так передали дружині його товариші по камері.
Зображення: надане дружиною Олександра разом із родиною.
Спочатку Олександр перебував у Оленівській колонії, що розташована в Донеччині. Після його звільнення, його співкамерник Михайло Калашник поділився з Оксаною спогадами: "Ми спали на холодній підлозі, а іноді по кілька днів не мали що їсти. Саша заховав у своєму бушлаті маленький шматочок хліба. Коли він згадав про нього, дістав і, замість того, щоб з'їсти сам, щедро розділив між нами. Усі отримали по крихті... Він віддав останній шматочок хліба..."
Дружина Олександра відзначає риболовлю та перегляд футбольних матчів як його улюблені захоплення. Поряд із їхнім житлом розташоване футбольне поле, куди Олександр часто навідується, щоб насолодитися іграми.
"Я перебував у тому ж секторі в'язниці, де утримували В'ячеслава Чорновола."
Грицюки — це велика та злагоджена родина. Олександр завжди радо запрошував рідних до себе, організовуючи святкові зібрання за великим столом. Тепер ж родина збирається, щоб відзначити роковини Олександра. Часом вони приходять, щоб підтримати Матвійка.
Не залишив після себе слідів.
"Все, Оксано, я йду", - почувши ці слова по телефону на початку березня 2022 року, дружина відчула, як серце змертвіло. Вона саме прямувала на роботу і не бажала відпускати Олександра, проте, за її словами, утримати його було просто неможливо.
"Хто, якщо не я? Якщо я не вирушу сьогодні, то завтра вони прийдуть до вас з насильством," — він усвідомлював, заради кого йде на ризик, тому впевнено став добровольцем.
Сину, який на той момент перебував за межами країни, зателефонував прямо з навчань у Черкаській області: "Я тебе дуже люблю. Не турбуйся — я повернуся. Все буде гаразд".
27 березня Олександр вже перебував на сході.
Фото: надане дружиною Олександр під час служби.
Перед третім бойовим завданням він зателефонував дружині. Висловив своє вибачення. Це сталося вперше за весь час їхнього спільного життя.
— Сашо, що ти таке кажеш? — вона була вражена почутим.
— Оксано, все можливо. Можливо, я більше не повернуся. Пробач, якщо колись я тебе образив, — тоді чоловік виглядав зовсім інакше.
Зараз жінка згадує: у голосі чоловіка вона помітила страх, хоча він завжди виявлявся сміливим.
9 квітня о 18:30 подружжя востаннє спілкувалося. Через півгодини Оксана знову зателефонувала чоловікові: дзвінок проходив, але Олександр не брав трубку. Вночі ситуація повторилась. 10 квітня вранці телефон уже не реагував - був поза зоною.
Захоплений
"Чому ти не повідомляєш, що Саша більше не з нами?" – Оксані зателефонували знайомі в неділю, 17 квітня.
"Я знала, що він вирушив на фронт. Я його чекала. І тут раптом телефонний дзвінок з незрозумілими запитаннями. Звідки у них інформація про його загибель? Хтось комусь щось сказав", -- розповіла жінка, ледь дотерпівши до понеділка, коли поспішила до військкомату. Там їй зателефонували в частину і запевнили Оксану: з її чоловіком усе гаразд. Обіцяли зателефонувати ввечері, щоб розповісти більше. Вона повірила, сподіваючись на краще. Але всидіти на місці не могла, тому почала шукати інформацію в інтернеті. І раптом отримала повідомлення – відео з підписом "Це не ваш чоловік?".
Я була вражена. На відео я побачила свого пораненого чоловіка серед групи побратимів — приблизно десятьох чоловіків. Вони потрапили в полон. У Саші була перебинтована голова. Раніше Оксана не знала про існування російських телеграм-каналів, де публікують матеріали з полоненими. Через місяць, у травні, я сама натрапила на відео на рашистських сайтах, на якому йому перев'язують голову. Він стояв спиною, не повертаючись, але я одразу впізнала його за статурою — це був мій чоловік.
Після того понеділкового повідомлення Оксана не могла спати спокійно вночі — ввечері вона уважно вивчала російські сайти.
"Мені потрібно було відшукати хоча б якусь зв’язок. Ще хоча б одне відео."
Фото: Скриншот з відеo Олександру перемотують голову
Антон, отримавши дзвінок з новиною "твоєму батькові більше немає місця серед живих", вирішив повернутися в Україну.
Невдовзі Оксана Грицюк отримала два повідомлення від військової частини. У першому з них повідомлялося, що Олександр Грицюк зник безвісти. У другому ж йшлося про те, що її чоловік був захоплений в полон під час виконання бойового завдання в околицях Новобахмутівки.
У вересні Міжнародний Комітет Червоного Хреста підтвердив, що Олександр перебуває в полоні. Незабаром після цього прийшов лист, написаний його рукою, але не його словами: "Привіт, моя дорога дружино. Я знаходжусь на території Російської Федерації. Тут мене годують, одягають і взувають. Умови утримання задовільні. Чекаю на обмін і сподіваюсь на швидке повернення додому".
Олександр не володів російською мовою. Його співкамерники повідомили дружині, що за це його, "бандерівця", піддавали побоям. Пізніше Оксана дізналася, що схожі листи отримали й родичі інших ув'язнених з того ж СІЗО.
Фото: надане дружиною Сповіщення від МКЧХ "Я не знала, де він, до лютого 2023-го"
16 лютого з російського полону звільнили одного цивільного та сто військових. Один з них -- Владислав Арнаут. У вересні 2022 року його підселили в камеру, де був Олександр. Невдовзі чоловіки зрозуміли, що мають спільних знайомих. У Золочеві, що на Харківщині, живе Олександрова рідня. Владислав звідти родом. Родина Олександра -- друзі Владислава. Тож звільнившись, він розшукав дружину Олександра.
"Розповів, що годують більш-менш, не так б'ють, як раніше, -- вижити можна. Я трохи заспокоїлась, бо нарешті знала, де він -- у місті Вязьма Смоленської області", -- каже дружина.
Згодом Владислав зізнається Оксані і попросить у неї вибачення — не зміг відразу розповісти всю правду. "Оксано, вибач мене. Це був справжній кошмар".
Увесь час перебування чоловіка в полоні Оксана писала, дзвонила, їздила в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Намагалася дізнатись якомога більше про чоловіка. Намагалася повернути його.
За закритими дверима. Як рідні українських цивільних, що стали жертвами російської агресії, ведуть боротьбу за їхнє повернення додому.
Наприкінці грудня 2023-го, перед Новим роком, Оксані зателефонував представник уповноваженого з питань поводження з військовополоненими Дмитра Лубінця: є можливість передати Олександрові лист і речі. Запитав розмір одягу та взуття -- посилку сформують самі, від дружини лише лист і фотографії.
"Я швидко написала. Відправила "Новою поштою"... -- плаче. -- Я не знала, що він уже неживий".
Оксана надіслала чоловікові п'ять листів, які були передані разом влітку 2023 року. У одному з них вона поділилася радісною новиною про те, що Олександр став дідусем.
"Сказав: хлопці, у мене з'явився внук. Того дня ми всі поділилися їжею з ним. Вийшла така маленька каструлька", - поділився з Оксаною звільнений закарпатець Едуард Сова. Він був разом з Олександром у одній камері влітку 2023 року. Знову трохи заспокоїв жінку, сказавши, що тепер уже не так жорстоко, і вижити стало можливо.
Після цього відбулася зустріч у Zoom з громадською організацією "Полігон 56". Голову організації, Олену Добичу, обміняли в січні.
Вона розповіла, що у Вязьмі існує колонія, з якої немає повернення. Там жорстоко поводяться з молодими людьми. Багато з них страждають від туберкульозу, а їхні ноги гниють. В той момент я справді злякалася. Адже раніше я не відчувала постійного страху за його життя. Я турбувалася, але була впевнена, що він сильний і здатний витримати. А тепер страх охопив мене.
Оксана подзвонила братові чоловіка, Віктору. Він теж був певний: "Саша витерпить. Не переживай".
Загиблий може бути перетворений на "померлий" або "втрачене життя".
Антон і Олександр з'явилися на світ у січні: у сина день народження 23 числа, а у батька — 28. Проте, замість радості, хлопець відчував тривогу. Він узгодив з дружиною Анею відзначити їхні дні народження між цими двома датами, щоб поговорити про батька. Але вранці 23 січня 2024 року мама зателефонувала синові не з привітаннями.
Оксані подзвонила слідча. Вона поцікавилася, чи є у її чоловіка татуювання. Після фрази "вам необхідно приїхати в Київ для впізнання" лінія обірвалася. Оксана не бажала це чути. Не хотіла в це вірити. Коли слідча знову зателефонувала, Оксана передала її контакти брату свого чоловіка.
"Оксано, слідча позбулася тату. Це Саша", -- повідомив Вітя.
Жінка глянула й закрила рота, щоб не кричати на людях: "Це було дуже страшно".
Изображение: предоставлено автором.
Олександр мав татуювання лева на передпліччі й напис The best. Малим Антон запитував тата, чому саме ця тварина. "Бо я лев", -- відповідав той. Тоді син і собі таке тату хотів. Тепер за ним упізнали батька.
24 січня рідні приїхали на впізнання. Тіло Олександра, за словами патологоанатома, важило не більш ніж 50 кілограмів. До полону чоловік мав 110. Упізнати Олександра було нелегко.
"Це був літній чоловік. Шкіра натягнута на кістки. Голова темно-синя, а ніс злегка зігнутий вбік," — згадує його дружина.
Син відкриває правду: жахлива сцена для близьких.
"На його тілі татуювання, але обличчя... Це дідуся вже 90 років, а насправді йому було лише 47. Як можна було так жорстоко мучити людину?"
"Як зазначив лікар, організм почав процес самопоглинання. Це те, з чим стикаються всі, хто повертається з полону," – говорить дружина "азовця".
"Свято" в катівні
"Саші більше немає. Його принесли мертвим", -- знову зателефонувала Оксана до Едуарда. Тоді він відкрив їй правду. Його тероризували. Знущалися фізично. Примушували стояти по 16 годин з піднятими або зігнутими руками. Іноді по кілька днів не давали їжі, а якщо й годували, то це була тільки вода на капустяному листі.
Олександр особливо страждав, як зазначив Едуард. Він був родом із західної частини країни. Люди часто говорили: "Ти - бандеровець. Тебе слід вбити і розрізати на шматки". Причиною цьому була його нерозуміння російської мови. Едуард згадує: "Саша не бажав відповідати. Він мовчав, і за це його жорстоко били". І через татуювання також отримував удари.
Зображення: дружина Оксана встановила прапорець в пам'ять про мученика, який загинув на Майдані в Києві.
Коли Саша повертався додому, він ледве пересувався, приповзав, оскільки не мав сил ступати. Витягуючи листи від дружини з-під матраца, він обіймав їх, і це давало йому сили. Але згодом ці листи забрали.
На одне з свят бранців спитали, чи бажають вони святкову трапезу. В кашу, яку їм подали, додали шерсть собак, яких натравлювали на них.
Оксана збирала інформацію про полон і загибель свого чоловіка, розшукуючи шматочки правди.
Вдалося знайти звільненого військовополоненого Євгенія Сироєшкіна, який поділився, що Олександра піддали побоям та відправили в штрафний ізолятор.
Пізніше, з розповідей ще одного звільненого з полону, дружина Саші дізнається, що його відправили до карцеру після того, як йому серйозно пошкодили нирки. Олександр втратив здатність пересуватися.
Інший звільнений з полону військовий Олексій Крецу казав: чув, як увечері напередодні смерті станом Саші цікавилася медсестра.
Оксана передає інформацію від Олексія: "Там є камери. Здається, зафіксували, що він не дихає. Один з в'язнів, які відповідають за догляд за полоненими, відкрив двері і сказав: 'Я боюся входити. Він мертвий'".
Повідомили, що він пішов з життя в медичному закладі.
Російські джерела вказали, що Олександр помер від пневмонії, тоді як наші судмедексперти встановили, що причиною його смерті став туберкульоз легень. За місцем настання смерті вказується Вяземська районна лікарня. Проте, звільнені співкамерники запевняли дружину, що Саша ніколи не страждав на туберкульоз. Вони також розповідали, що в'язні боялися звертатися до лікарів, адже навіть при скарзі на зубний біль, лікування могли провести без анестезії, вириваючи зуб на місці.
"А що з тілесними ушкодженнями? Він же весь у синцях: ніс повернений вбік, на вказівних пальцях немає нігтів, голова вся в синцях. А як щодо ваги?" -- Оксана була вражена висновками української експертизи, в якій не згадувалося ані про сліди катувань, ані про полон. Вона зазначила, що не єдина з такими переживаннями. Жінки, які втратили своїх чоловіків у полоні, стикаються з такими ж проблемами.
Пізніше, за наполяганням дружини, до документів було внесено уточнення – полон. Олександра відвезли на похорон, видали свідоцтво про смерть, у якому як причину вказали туберкульоз. Наразі родина разом із журналістами та адвокатами домагається змін. Військова частина втретє перегляне акт службового розслідування, цього разу їм готовий допомогти Координаційний штаб.
Зображення: надане дружиною Олександра, він отримав посмертну нагороду "За незламність". Contra spem spero.
Антон одружився з Анею, дівчиною, про яку він розповідав батькові у новорічну ніч. Він вважає, що вона стала його найголовнішою підтримкою. Його радує думка, що батько встиг дізнатися про народження онука, який є продовженням сімейної традиції. Матвійко нагадує дідуся Олександра — обидва люблять сміятися. Оксана зазначає, що онук такий же міцний, як дідусь, і завжди відкритий до спілкування. Антон відзначає, що, коли порівнює дитячі фотографії Матвія з татом, не може не помітити, як схожі вони між собою. А ще, виявляється, у хлопчика така ж хода, як у дідуся.
Нещодавно в подружжя народилась дівчинка. Вирішили назвати Сашею.
Антон відвідує місце останнього спочинку батька, розглядаючи фотографії на алеї Слави Ківерцівського кладовища. У його думках виникає бажання: "Якби тільки тато повернувся, я був би найщасливішою людиною на світі. Нам стільки всього потрібно встигнути зробити разом".
Зображення: надане дружиною Антона, де він разом із матір'ю стоїть біля могили батька на Алеї Слави в Ківерцях.
Оксана найбільшу підтримку й розуміння знайшла в рідних і дружинах загиблих і полонених.
"Вони знають мене, як і я їх. Так ми й підкріплюємо одна одну."
Відвідує могилу свого чоловіка. Принесе нові квіти. Ділиться новинами про життя. І, незважаючи на все, продовжує чекати.
"Після кожного обміну переглядаю списки, виходжу на звільнених, допитуюсь. Я чекаю. Не можу змиритись з його втратою. Може, помилка? Розумію, то він... Але чекаю".
Вона зізнається, що досі не в змозі змиритися з втратою. "Я стільки разів уявляла, як ми зустрінемося після обміну полоненими: побачу його і одразу кинуся в обійми. Я підготувала стільки страв у морозильнику: котлети, голубці, сало — все те, що любив Саша. Я навіть купила йому новий одяг...".
Оксана впевнена в одному: жоден інший чоловік не зможе зайняти особливе місце Сашка у її серці, адже таких, як він, більше немає. "Я назавжди буду його любити".
Зображення: надане дружиною Оксаною під час акції на підтримку військовополонених.
Мати Олександра досі не отримала звістки про загибель сина — її лякає ця думка. Сліпа 86-річна жінка уважно стежить за новинами та щоразу повторює: "Чула, що війна завершується, чому ж Саша не повертається в відпустку?"
Цю статтю підготувала студентка Українського католицького університету Богдана Садомська у партнерстві з платформою пам'яті "Меморіал". Ця історія є другою в циклі публікацій, присвячених українським захисникам, чиє життя трагічно завершилося в полоні ворога. Перша публікація була про морського піхотинця Євгенія Гладія. Всі матеріали цього циклу можна знайти на сайті Меморіалу.
