Я був першим у колоні і натрапив на міну: морський піхотинець розповідає про контрнаступ, чотири ампутації та футбол на інвалідних милицях.

"Під час гри у футбол ми настільки погружаємося у процес, що забуваємо про наші втрати і те, чого нам не вистачає. Це неймовірно", - ділиться 27-річний захисник України з Львівщини Микола Гатала. Він приєднався до оборони країни у перші дні повномасштабної війни. Як частина бригади морської піхоти, Микола брав участь у боях за Авдіївку та Херсонщину, а також у контрнаступі ЗСУ на Запорізькому фронті. Але одного дня його героїчний шлях був перерваний ворожою протипіхотною міною. Після серйозного поранення та чотирьох реампутацій, він знайшов нове натхнення в ампфутболі, а його команда стала для нього другою родиною. Свою історію ветеран поділився з "Телеграфом".

З 2017 по 2018 рік Микола Гатала проходив строкову службу в ЗСУ. Повернувшись до цивільного життя, чоловік працював на будівництві.

Напередодні "великої" війни друзі Миколи, які служили в Збройних силах України, застерігали його про те, що російські війська зосереджуються на кордонах України не лише для проведення навчань. І сам Микола відчував, що насувається щось тривожне, і 24 лютого 2022 року його страхи справдились.

Того ранку я їхав до Львова в маршрутці, почувши, як мій організм бореться зі сном. Коли відкрив очі, мене вразила атмосфера напруги навколо: люди виглядали стривоженими, паніка охопила всіх. Вони намагалися зателефонувати, але всі мережі були перевантажені. Я навіть не зміг зайти в інтернет, аби дізнатися останні новини. І лише згодом я усвідомив, що насправді відбувається, - згадує чоловік.

Микола повернувся додому, і всього через кілька днів вирушив до військкомату в компанії своїх друзів та однокласників.

- Читаючи ті всі новини, я розумів, що не можу так от просто сидіти. Потрібно було щось робити, тому я і пішов, - запевнив захисник.

Чоловіка направили з військового комісаріату на навчальний полігон, а потім вирушив на південь.

- Вже в перший тиждень служби нам зруйнували дві казарми. Відбувалися обстріли. Можна стверджувати, що я тоді дивом залишився живим, хоча ще жодного дня не був на передовій, - згадує військовослужбовець.

Микола вступив до 36-ї бригади морської піхоти, де брав участь в обороні Херсонщини та Донеччини, а також долучився до контрнаступу на території Запорізької області.

Спочатку, в Херсонській області, ворог вторгся без належної логістики та ресурсів, навіть без забезпечення їжею. Буряти, які вийшли зі своїх лісів, несподівано опинилися у цивілізованому середовищі. Натомість на Авдіївському напрямку противник представив серйозні бойові підрозділи. Вони не йшли на штурм відкрито через поле. Ми були готові до всіх можливих ситуацій — наша розвідка працювала ефективно, - зазначив ветеран.

Чоловік активно брав участь у бойових операціях до 28 червня 2023 року – дня, коли під час одного з атак на ворожі укріплення Микола зазнав поранення.

- Ми зайшли в посадку. Ворог ніби вже відступив, і ми зачищали позиції. Я йшов першим і так вийшло, що наступив на протипіхотну міну та підірвався, - каже ветеран.

Захисник самотужки наклав собі турнікет і відповз до побратимів, які швидко витягли Миколу у більш безпечне місце до іншої посадки.

- Хлопці натрапили на плащ-палатку, зламали кілька гілок і зібрали з цього ноші, щоб винести мене до машини, - ділиться військовий.

Після надання первинної медичної допомоги в стабілізаційному пункті, Миколу відправляють до Запоріжжя, де лікарі поставили його перед складним рішенням.

- Гомілкова кістка у мене була роздроблена, адже я наступив п'ятою на міну. Були пошкоджені м'язові тканини від порохових газів. То ж лікар-хірург мене запитав, чи я даю згоду на ампутацію? А які в мене є варіанти? Він сказав, що стан ноги поганий, кістки немає. Можна поставити металеві пластини, але немає гарантій, що я зможу на тому всьому ходити, - каже боєць.

Врешті-решт, чоловік дав згоду на ампутацію, але це було лише одним з багатьох випробувань, які підготувала для нього військова доля. Через інфекцію кістки в ушкодженій нозі лікарі змушені були виконати реампутацію ще чотири рази.

Микола зізнається, що дуже переймався тим, як звістку про поранення сприймуть батьки вдома, то ж зважився все розповісти їм тільки через тиждень після отримання травми.

- Я сам почав усвідомлювати реальність коли після операції вже став ходити на милицях. Я зрозумів, що це тепер мій спосіб пересування і не відомо на який час. Я тоді і уявлення не мав що таке бути з протезом. Було важко. Був смуток і усвідомлення, що це вже все... Та я намагався цього не показувати. У мене навпаки одразу була думка, що я мушу стати чим швидше на ноги і повернутися на службу. Це була моя перша мотивація, - зазначає ветеран.

Отже, чоловік з нетерпінням очікував на свій протез і безперервно запитував свого реабілітолога, коли нарешті він зможе зателефонувати в протезний центр для зняття мірок.

Коли протезист передав мені протез, я миттєво його одягнув і вирушив вперед. Лікарі спостерігали за мною з подивом, наче не могли повірити, що це можливо. Але для мене перші кроки виявилися досить легкими, і я думав, що все це зовсім просто. Проте це було лише на початку. З кожним днем, з появою навантажень, ходити ставало все важче: моя кукса змінювала форму, а десь з’являлися натирання. Так тривало протягом перших двох місяців. Хоча було і не надто комфортно, я все ж намагався постійно ходити, - ділиться своїм досвідом боєць.

Зрештою, рішучість Миколи щодо відновлення виявилася настільки великою, що він зумів навчитися бігати на своєму протезі, незважаючи на те, що його штучна кінцівка не була призначена для спорту.

Одного разу до реабілітаційного центру, де лікувався ветеран, завітали головний тренер і капітан команди з ампфутболу "Pokrova Lviv AMP". Ця команда є першою в Україні, яка складається з гравців з ампутаціями.

Вони запросили мене на тренування, щоб я міг спробувати свої сили. Під час реабілітації я активно шукав фізичні навантаження. Хоча реабілітологи надавали мені вправи, я відчував, що цього недостатньо, і прагнув більше. Це стало для мене новим досвідом, тому було цікаво спробувати. На другому тренуванні я вже був частиною команди. Я спробував, і мені це дуже сподобалося, - поділився військовий.

"Роман" ветерана з футболом триває і донині, а кожне тренування - подія, на яку з нетерпінням чекає чоловік. Хоча як зізнається сам Микола, до поранення він взагалі особливо не цікавився цим видом спорту.

Спочатку, звичайно, було нелегко. Я все життя був правшею, а тепер залишилася тільки ліва нога після втрати правої. Перенавчитися, щоб вміти нормально бити м'яч лівою, виявилося справжнім викликом. Але футбол став для мене важливою частиною реабілітації. Коли виписують з реабілітаційного центру, ти стаєш вільним у своїх діях. Спорт надає психологічну підтримку і відчуття, що ти не самотній. Мої нові друзі – це люди з подібними історіями. Ми спілкуємося, обмінюємося порадами і підбадьорюємо один одного, що надихає. Це як друга родина, – зазначив ветеран.

Чоловік переконаний у перемозі України, адже вірить у своїх товаришів та у народ.

- Ми захищаємо свої інтереси. Ми вдома і прагнемо жити в мирі. А що ж рухає ворогом? Гроші? - підсумував Микола Гатала.