Як київське "Динамо" досягло своєї першої європейської футбольної вершини

Пів століття тому динамівці столиці України з розгромним рахунком виграли Кубок володарів кубків країн Європи

Ця подія в українському спорті залишила незабутні спогади. Вона відбулася 14 травня 1975 року в швейцарському місті Базель, де футболісти київського "Динамо" в фіналі Кубка володарів кубків УЄФА без проблем обіграли угорський "Ференцварош", який тоді був одним з найсильніших клубів на європейській арені. Хоча в той час існувало й більш престижне змагання — Кубок європейських чемпіонів (з 1992 року відомий як Ліга чемпіонів), де мюнхенська "Баварія" домінувала, вигравши турнір тричі, "Динамо" також впевнено здолало її в матчі за Суперкубок Європи через кілька місяців після перемоги над "Ференцварошем". Але це вже інша глава. Зараз ми зосередимося на тому, як київські футболісти досягли своєї першої вершині в європейському футболі.

Шлях до успіху в Базелі тривав цілих десять років.

Розпочнемо з того, що Кубок європейських чемпіонів був заснований у 1955 році, тоді як Кубок володарів кубків з'явився на п'ять років пізніше. Проте радянське спортивне керівництво довгий час не дозволяло переможцям союзного чемпіонату та Кубку брати участь у цих змаганнях. Наші клубні команди, коли виїжджали за кордон, здебільшого грали лише товариські матчі, часто зустрічаючись із не надто сильними суперниками. Але в 1965 році ситуація змінилася: переможцю Кубку СРСР нарешті дозволили взяти участь у Кубку володарів кубків УЄФА. Оскільки переможцем на той момент стало київське "Динамо", саме цьому клубу випала честь прокласти шлях до європейського клубного футболу.

Дебют команди відбувся 2 вересня 1965 року на стадіоні північноірландського клубу "Колрейн". Кияни здобули вражаючу перемогу з рахунком 6:1, при цьому Біба та Серебреников відзначилися двома голами кожен, а також забили Базилевич і Хмельницький. У повторному матчі, що проходив у Києві, динамівці знову домінували, вигравши 4:0. Норвезький клуб "Русенборг" також не зміг встояти перед українською командою, яка здобула перемоги як вдома, так і на виїзді (4:1 і 2:0). Проте у чвертьфіналі, що проходив у середині січня, "Динамо" не змогло подолати шотландський "Селтік", програвши за сумою двох зустрічей - 0:3 та 1:1.

Досі пам'ятна для прихильників "Динамо" футбольна осінь 1967 року: кияни вдруге поспіль виграли союзний чемпіонат і блискуче стартували в Кубку європейських чемпіонів. Причому вже в першому раунді змагань їм дістався той самий "Селтік". Шотландці вважалися явними фаворитами, адже за кілька місяців до цього перемогли в Кубку європейських чемпіонів. Але їх, як і всю футбольну Європу, чекав сюрприз. Причім уже в першому матчі в Глазго. На його третій хвилині динамівці забили перший гол (Анатолій Пузач). Анатолій Бишовець рахунок подвоїв. Шотландці змогли того вечора відквитати лише один м'яч. Повторна гра в Києві спричинила неймовірний ажіотаж. Кажу про це не з чужих слів. На той час мені, першокурсникові факультету журналістики Київського університету, вдалося купити квиток на цю гру, для цього довелося провести вечір і безсонну ніч біля кас оновленого тоді, з добудовою другого ярусу, Республіканського стадіону. Реваншуватися чемпіонам Європи не вдалося: матч у столиці України завершився внічию (гол із подачі Пузача забив Бишовець). На жаль, розвинути цей очевидний успіх динамівці не змогли: у наступному раунді вони поступилися польському "Гурніку": поразка в Києві 1:2 і нічия в Забже 1:1.

У ті роки київські команди продовжували свої виступи в європейських клубних турнірах, хоча й без значних досягнень. Винятком став сезон 1972-1973, коли їм вдалося дістатися до чвертьфіналу Кубка європейських чемпіонів. На цьому етапі вони вибили австрійського чемпіона "Сваровські Ваккер" та польський "Гурнік" із Забже, з яким були знайомі з минулих зустрічей. Проте в боротьбі за місце серед восьми найкращих команд Європи їм довелося зіткнутися з легендарним "Реалом". У першому матчі вдома вони зіграли внічию 0:0, а в Мадриді зазнали поразки з рахунком 0:3.

Восени 1973 року відбулася драматична історія у фіналі Кубка СРСР, в якому зустрілися київське "Динамо" та єреванський "Арарат". У вирішальні миті матчу, коли кияни вели 1:0 і мали явну перевагу, головний тренер "Динамо" Олександр Севидов, на думку експертів, зробив поспішний крок, вирішивши замінити ключових гравців – Олега Блохіна та Леоніда Буряка. За хвилину до фінального свистка "Арарат" зрівняв рахунок, а в додатковий час забив вирішальний гол. Таким чином, виграний фінал виявився безнадійно втрачений через помилку тренера. Наступного дня відбулося засідання Спорткомітету України, на якому Олександра Севидова усунули з посади, використавши традиційну формулювання тих часів: "за послаблення виховної роботи". Його місце зайняв рідний киянин і вихованець "Динамо" Валерій Лобановський, який тоді тренував "Дніпро". Ось як згодом про ці події згадував сам Лобановський:

У жовтні мене викликали до Києва. Я сподівався, що це звичайна нарада, яка триватиме лише день-два. Мав намір прогулятися рідним осіннім містом, за яким дуже сумував, хоч і відвідував його нечасто. Проте прогулянка не відбулася. "Ми уважно спостерігаємо за вашою діяльністю в Дніпропетровську і пропонуємо вам стати головним тренером київського "Динамо", - ошелешили мене. - Подумайте над цим. З "Дніпром" ми всі питання вирішимо". Я зателефонував Базилевичу і повідомив: "Петрович, схоже, з’явилася можливість працювати разом". "Розумію, - з притаманним йому гумором зауважив він, - тебе виганяють з "Дніпра", а ти просишся в "Шахтар", який вище за таблицею". - "Якби це було так, то мені не до сміху було б. Мова йде про київське "Динамо"". - "???". - "Саме так, мені щойно це повідомили", - сказав я. "Відмовлятися не варто", - відповів Базилевич.

Через десять років Валерій Лобановський повернувся до київського "Динамо", зайнявши важливу позицію керівника команди. Він висунув умову, що разом з ним працюватиме й Базилевич, а також залучатиме до наукового супроводу Анатолія Зеленцова. Анатолій, колишній стрибун із жердиною, займався дослідженнями оптимальних навантажень для спортсменів у Київському інституті фізкультури. Він створив науково обґрунтовані програми тренувань, які допомагали підтримувати необхідний рівень навантажень під час підготовки та змагань.

"Інтелектуальний трикутник": Лобановський - Базилевич - Зеленцов склався на межі шістдесятих-сімдесятих років. Доля невмолимо вела всіх трьох до спільної роботи в одному місті, одному колективі. У 1971 році, із третьої спроби, дніпропетровський "Дніпро" завойовує право грати у вищій лізі й уже в першому сезоні, в 1972-му, посідає у ній високе шосте місце (до речі, від київського "Динамо", другого призера чемпіонату, дніпропетровці відстали тоді тільки на одне очко). У 1973 році до вищої ліги повертається керований Базилевичем донецький "Шахтар".

Результати об'єднання зусиль гравців київського "Динамо" відомі широкій аудиторії. Команда здобула Кубок СРСР, а згодом і золоті медалі 1974 року. Наступним став 1975 рік, який увійшов в історію колективу як один з найуспішніших, а яскравим моментом цього року стала перемога в Базелі.

У фіналі в Базелі гравці Динамо виступали без жодних замін.

У сезоні 1974-1975 років стартували змагання за Кубок УЄФА, в яких узяли участь тридцять дві команди — володарі національних кубків. Серед них були такі видатні клуби європейського футболу, як "Реал" з Мадрида, "Ліверпуль" з Англії, португальська "Бенфіка", голландський "Ейндховен", французьке "Монако" та італійська "Болонья". Команда з Києва розпочала свій шлях до фіналу з двох перемог над болгарським клубом ЦСКА "Септемврійско знаме", обігравши їх з однаковим рахунком 1:0. У чвертьфіналі динамівці також здолали сильний німецький клуб "Айнтрахт" з Франкфурта, вигравши 3:2 на виїзді та 2:1 вдома. Весною наступного року їхній успішний шлях триває: у чвертьфіналі вони перемагають турецький "Бурсаспор" з рахунком 1:0 на виїзді та 2:0 вдома. На жаль, у другому півфінальному матчі проти "Ейндховена" кияни зазнають поразки 1:2, хоча раніше на домашньому стадіоні здобули впевнену перемогу 3:0.

Ось і настав вирішальний матч з угорським клубом "Ференцварош". Перед цим відбулася гра союзної першості в Єревані проти "Арарату", після якої кілька гравців "Динамо", зокрема Блохін, Мунтян і Онищенко, отримали травми. І все ж, дивно, але саме ці футболісти проявили найбільшу активність на полі в Базелі.

Тренерський тандем Лобановський - Базилевич виставив на гру такий склад: Євген Рудаков, Володимир Трошкін, Віктор Матвієнко, Стефан Решко, Михайло Фоменко, Володимир Мунтян, Анатолій Коньков, Леонід Буряк, Віктор Колотов, Володимир Онищенко, Олег Блохін. І жодного з них упродовж усього матчу тренери не замінили. Для чого міняти, якщо гра відбувалася під диктовку киян, за їхньої явної переваги? Уже на вісімнадцятій хвилині вони повели в рахунку: Онищенко здійснив швидкий прохід по лівому флангу, зіграв у пас із Блохіним і, обійшовши двох угорських захисників, з гострого кута забив гол. Наприкінці першого тайму Володимир уразив ворота "Ференцвароша" удруге, цього разу з правого флангу, з-за меж штрафного майданчика. А третій гол став результатом сольного проходу Блохіна, який технічно обіграв захисника й воротаря, пробивши в порожні ворота.

Ми називаємо авторів забитих м'ячів, але, звісно, переможний рахунок забезпечила вся команда. Як скаже згодом в інтерв'ю динамівському сайтові учасник цієї гри Леонід Буряк, угорці були дуже технічними, досить майстерними, але їм не вистачало бійцівських якостей, коли вони потрапляли під сильні команди, які перебували в хороших фізичних кондиціях. Київське "Динамо" їх просто "перемололо", перебігало, не залишивши жодних шансів.

- Навіть не можу згадати, - зауважив Леонід, - які моменти були у "Ференцвароша" за всю гру... Тоді в "Динамо" завжди була установка тільки на перемогу. Водночас перед кожною єврокубковою грою Лобановський нагнітав і казав, що нам протистоїть суперкоманда, буде складно, і потрібно зібратися. Звичайно, перед матчем із "Ференцварошем" відчувалася деяка нервова напруга, адже це був наш перший єврокубковий фінал.

Але в той час у Європі не було команди, сильнішої за "Динамо". Це була команда з приголомшливими виконавцями, у ній поєднувалися молодість, досвід і впевненість. Можу сказати, що ми навіть вели себе трохи на межі футбольної самовпевненості. Перемоги в домашніх іграх у Радянському Союзі взагалі не обговорювалися, сперечалися тільки, з яким рахунком усе закінчиться.

Перемога киян стала знаковою подією, справжнім тріумфом. Ще в базельському готелі, де зупинилася команда, для гравців організували урочистий прийом представники УЄФА. Кожен з них отримав по півтори тисячі доларів — це була неабияка сума для тих часів, хоча нині вона виглядає досить скромно. Повернення до Києва стало незабутнім. Пілоти літака спеціально виконали два кола перед посадкою, щоб футболісти та їхні тренери мали можливість побачити тисячі вболівальників, які зібралися в Борисполі, щоб зустріти команду. Для динамівців це свято стало не лише моментом слави, але й визнанням їх статусу національних героїв.

Хто є автором концепції тотального футболу?

Справді: у ті роки, особливо ж у 1975-му, "Динамо" з берегів Дніпра увірвалося в європейську і світову футбольну еліту. Перед ними не встояли не тільки суперники в Кубку володарів кубків, а й, як уже мовилося на початку, мюнхенська "Баварія", що вигравала Кубок європейських чемпіонів три сезони підряд (у 1974, 1975, 1976 роках) і в якій тоді було зібрано сузір'я яскравих футбольних зірок на чолі з Францом Беккенбауером. А ще були голландські віртуози з їхньою грою в тотальний футбол.

Чи практикували київські динамівці подібний стиль гри? Колись у мене відбулася тривала бесіда з Олегом Базилевичем, і ми не обійшли це питання. Тоді, у 2002 році, ми зустрілися в його кабінеті на стадіоні "Динамо", коли він саме починав виконувати обов'язки начальника команди. Проте наша розмова охопила значно більше, ніж його нові функції. Я поцікавився про корені та авторство тотального футболу, і згадав, що в 70-х роках існувала думка, яку підхопила і популяризувала московська преса, що Лобановський та Базилевич не винайшли нічого нового, а лише повторили підходи голландської збірної та провідних клубів цієї країни. Відомо, що голландці на чолі з Круїфом вражали світ своєю грою, що нагадувала мушкетерську: один за всіх і всі за одного, всі в захисті та всі в атаці (за винятком, звісно, воротаря).

- Тотальний футбол, застосування пресингу, - відповів мені Олег Петрович, - це не винахід конкретного тренера: Міхелса, Ковача, Лобановського, чи когось іншого, а результат колективних пошуків, інтегральних процесів у всьому світовому футболі. Більш інтенсивно цей процес розвивався за кордоном; між країнами Заходу не було залізної завіси, а йшов нормальний обмін найкращими набутками в усьому, зокрема й у футболі. А ми для того, щоб побачити, як грають провідні команди Голландії, Німеччини, Іспанії, Італії, інших країн, посилали операторів у Закарпаття, де вони записували матчі єврокубків, які транслювало угорське телебачення. Із цих відеозаписів було видно, що найсильніші команди Європи, той самий голландський "Аякс", чи іспанська "Барселона", чи німецька "Баварія" грають у футбол, до якого й ми прагнемо.

Залишалося лише реалізувати наші амбіції в грі, розробити та впровадити інноваційні методи підготовки футболістів. Просто побачити щось цікаве і сліпо його повторювати – це не дасть бажаних результатів. Деякі з наших попередників теж намагалися грати в стиль, схожий на тотальний футбол. Однак тоді їхні можливості були значно обмежені. Тому я не вважаю, що тотальний футбол є виключно голландським винаходом. Це, скоріше, спільна інновація європейського футболу, яка згодом стала всесвітнім явищем.

Згадайте аргентинську збірну сімдесятих років. Вона виграла в 1978 році чемпіонат світу не тільки тому, що Аргентина була його господаркою, а передусім через те, що Менотті, головний тренер аргентинців, перед чемпіонатом зробив довге, повчальне для себе турне по Європі (зігравши, зокрема, у Києві із збірною СРСР), уважно засвоївши найновіший європейський досвід, також досвід тотально пресингового футболу. Без цього збірна Аргентини навряд чи перемогла б у фіналі чудову голландську команду. Аргентина грала у тотальний футбол і взяла гору над голландцями завдяки їхній же "зброї".

Під час бесіди з Олегом Петровичем я не зміг стриматися і запитав його, чому у 1976 році спортивні керівники в Москві вирішили розірвати перспективний дует тренерів Лобановського та Базилевича. Причиною для таких "організаційних висновків" став, як відомо, так званий провал збірної Радянського Союзу, до складу якої входили гравці київського Динамо, на Олімпійських іграх у Монреалі. Хоча це не можна було назвати провалом, адже команда, яку очолювали Лобановський і Базилевич, здобула бронзові медалі на цій Олімпіаді. В той час, як інші отримували премії за такі досягнення, їх же звинуватили у всіх можливих гріхах.

- Це непросте питання, - зазначив мій співрозмовник. - Передусім, з погляду його осмислення. Якщо бути відвертим, багато моментів нашої реакції на виступ у Монреалі залишаються для мене загадкою. Я досі не можу збагнути, чому наша команда виявилася такою непотрібною, особливо для керівників спортивно-футбольної галузі. Що таке команда? Тоді вона була просто спортивним підрозділом у величезному війську радянських спортсменів. І раптом ця рота опинилася немов на безлюдному острові. Ніхто не звертав на неї уваги, ніхто не цікавився її долею, ніхто не втручався в її справи. Ми залишилися без контролю та підтримки. У інші часи за збірною пильно стежили численні інстанції та посадовці: і Спорткомітет, і сектор спорту ЦК КПРС, і навіть секретарі ЦК, а тут, перед Монреалем, чомусь вона опинилась без уваги та допомоги. І ось ми з Лобановським сидимо і намагаємося зрозуміти, що ж сталося, чим ми могли розчарувати?

Ми не знайшли відповідей на це питання. Це викликало гіркоту і смуток, адже рівень кваліфікації тренерів команди не викликав жодних сумнівів, а гравці були на високому рівні, серед найкращих у Європі – сьогодні за них платили б десятки мільйонів доларів. Наразі в Україні немає таких виконавців. Наприклад, Андрій Шевченко одразу ж став об’єктом зацікавлення, коли його вартість перевищила двадцять мільйонів доларів. А чим гірші від Шевченка були такі легенди, як Блохін, Онищенко та інші? І ось команда, а також київське "Динамо" і олімпійська збірна СРСР, створена на його основі, отримала ставлення як до звичайної організаційної одиниці, позбавленої належної підтримки.

Чи не могли союзні партійні та спортивні керівники не проявляти інтересу до надання підтримки, а також до підвищення авторитету тренерів і гравців "Динамо"?

Не бажаю вигадувати чи спекулювати на цю тему. Знову ж таки, я все ще не можу збагнути, чому навколо нас існує такий безвітряний простір.

- Ви тоді виявились ледь не крайнім, вам довелося піти з "Динамо".

Мені дали зрозуміти, що моя присутність більше не є необхідною, і що для поліпшення ситуації буде доцільно, якщо я сам напишу заяву про звільнення. Я не мав вибору... Так завершився наш дует із Лобановським. У той момент я вважав, і досі переконаний, що розривати наш союз було помилкою: це був унікальний етап, який варто було б продовжити, щоб побачити, які результати він ще принесе. У спорті, зокрема у футболі, завжди є труднощі, поразки та спади – ми здобули лише олімпійську бронзу, а на чемпіонаті Європи не змогли вийти з групи... Проте без невдач неможливі й успіхи, адже саме вони ведуть до перемог. Таке вже спортивне життя.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

... Я пригадав розмову з Олегом Базилевичем і вирішив закінчити нею цей блог про перше підкорення європейської клубної вершини київським "Динамо", щоб, так би мовити, з перших уст оцінити це досягнення в контексті розвитку тогочасного світового футболу й місця в ньому команди зі столиці України. А ще для того, щоб, віддаючи належне київським першопрохідцям-новаторам: і тренерам, і футболістам, нагадати, в яких непростих умовах, у доланні владної вузьколобості й упередженості, а то й прихованого протистояння випало їм здійснювати сходження на цю вершину.

На завершення не можу втриматися від того, щоб не поділитися ще одним уривком з нашої розмови з Олегом Петровичем. Він згадав, як у 1975 році Міжнародна асоціація спортивних журналістів (АІПС) визнала київське "Динамо" найкращою командою у світі не лише в футболі, а й у всіх видах спорту. Цікаво, що гравці "Динамо" дізналися про це визнання абсолютно випадково — інформація про те, що їх команда стала найсильнішою, з’явилася на останній сторінці загальносоюзного видання "Советского спорта".

"Якби московська команда отримала таку нагороду, усі б почули про це на весь Союз, - зазначив я."

- Безумовно, - підтвердив мої слова Олег Базилевич. - Ми вже звикли до незграбних спроб знецінити, применшити або навіть принизити наші успіхи. Проте я вважаю, що це дійсно велике і заслужене досягнення для команди "Динамо" та всіх, хто її підтримував. Вперше серед команд Східної Європи виграти Кубок кубків і Суперкубок Європи - це справжній тріумф.