"Я щиро вдячна Богу за 33 роки, проведені в парі зі своїм чоловіком."

Герой України Сергій Котенко ще з 1990-х років передбачав можливість конфлікту з Росією.

Літо 1988-го. Я навчалася в Одесі, закінчила перший курс. Приїхала на канікули до Гайсина. В магазині купила торт. Іду додому. А Сергій повертався з друзями з річки. "О, дівчинка". Не звертаю уваги, йду далі. Пізніше перетнулися на танцях. Майбутній чоловік був із товаришем, якого я знала. Вони запропонували провести мене додому. Сергій відтер знайомого і сказав: "Ні, Ігорю, ти йдеш додому, я її проведу".

Зустрічалися 10 днів і роз'їхалися на навчання. Сергій почав писати мені листи. Щодня. У них неодмінно був якийсь кумедний штрих. І романтика, куди без неї: "Сумую за тобою". Відповідала, але не на кожен.

У жовтні я приїхала додому. Він також відпросився. А потім я поїхала до Кам'янця-Подільського, де вчився Сергій. Уже хотілося бачити людину, ще більше дізнатися про нього. На початку лютого 1989-го - саме на зимову сесію - зробив мені пропозицію. У Сергія був принцип: "Якщо людина хоче робити, вона робить, а не шукає собі виправдання".

Сказав впевнено: "Я тебе нікому не віддам. Ми будемо разом назавжди". Усе було чітко сплановано. Червень - сесійний період. У травні не вийде - будемо в невизначеності. Квітень - час посту. У березні він зайнятий розмінуванням у Білорусі. Єдиний вдалий день - 25 лютого. Через три тижні після пропозиції ми офіційно стали подружжям.

На святкуванні 25-річчя їхнього шлюбу Сергій опинився на Майдані під час Революції гідності. Він телефонує і запитує: "Чим займаєшся?" - "Сиджу на святі, смакую холодець." - "Чий це захід?" - "Наше - сьогодні відзначаємо 25 років разом."

Після одруження ми поїхали у Вологодську область - селище Мирне на межі Карелії й Архангельської області. Чоловіка туди направили. Там була катастрофа. Тайга. Дерев'яний будинок, як у Баби-Яги. Добре, що Радянський Союз розпався. Сергій написав рапорт про переведення в Україну. Тричі відмовляли. Пропонували залишитися в Росії, вступати у військову академію в Москві. Категорично відмовився.

Спочатку нам надали переїзд до Одеси. У нас було двоє маленьких синів. Я не закінчив навчання. Орендувати квартиру - це дуже витратно. Ми вирішили попросити про допомогу, щоб повернутися до Гайсина. Сергій погодився на зниження посади, щоб здійснити нашу мрію повернення в рідне містечко.

Армія на той час не була необхідна державі, і це глибоко торкало Сергія. Він усвідомлював справжні наміри нашого сусіда зі сходу і розумів, що нас чекає війна. Коли Росія анексувала Крим, чимало його однокурсників залишилися на тій стороні, серед них і хресний батько нашого сина Ростислава. Сергій запитав його: "Віталію, що відбувається? Як ви можете захопити Крим?" Віталій відповів: "Треба було виконувати наказ". Після цього Сергій ще кілька разів намагався підтримати зв'язок, але зрештою припинив спілкування. Коли Сергій загинув, Віталій намагався зв'язатися зі мною та Ростиславом, але про жодні контакти не могло бути й мови. Що можна обговорювати з людиною, яка стверджувала, що архіви КДБ відкрилися і "виявилося", що найбільше зрадників під час Другої світової війни було серед українців?

Їхній цинізм вражає. На річницю смерті Сергія українці, які колись навчалися разом із ним у Кам'янці-Подільському, але згодом зрадили свою країну та оселилися в Москві, зібралися, щоб "вшанувати пам'ять доброї людини".

Коли в Києві стартувала Революція гідності, чоловік вирушив до столиці. Він дотримувався принципу: потрібно все спостерігати на власні очі. Прийшов до Будинку профспілок і сів на сходах. У нього не було багато речей, але незабаром підійшли хлопці з Рівного, які запропонували каремат і їжу. Він не міг не відзначити, які чудові люди його оточували.

Сергій організував навколо себе людей, вступили у 27 сотню. Стояв в оточенні, не пускав солдатів "Беркута" до протестувальників. Один силовик ударив чоботом чоловікового сусіда по коліну так, що тріснула чашечка. Сергій не стримався: схопив нападника за комір, зняв бронежилет, наколінник. 2015-го це екіпірування він забрав на війну. Після смерті чоловіка я отримала ці речі й передала бійцям.

У квітні 2014 року Сергій став головою Гайсинської районної державної адміністрації. Перш ніж прийняти рішення, він розмірковував: "Чи варто це мені?". Він усвідомлював, що багато людей прагнутимуть стати його друзями. Однак одного дня йому подзвонили і назвали два прізвища потенційних кандидатів на цю посаду, запитуючи, кого б він рекомендував. Почувши ці імена, Сергій відповів: "Я сам візьмуся за цю справу. Я не стояв на Майдані для того, щоб когось з них допустити до влади".

Я ніколи раніше не займався такою діяльністю, тому відразу ж зібрав команду радників, кожен з яких мав спеціалізацію в різних сферах. Не міг терпіти, коли люди намагалися перекласти відповідальність на інших. Щотижня у вівторок я організовував зустрічі з працівниками, де розподіляв завдання. Вимагав їх виконання, а не перенесення обов'язків на чужі плечі.

2 травня 2014 року Гайсинщина понесла першу втрату у війні – 20-річного Петра Коваленка, який на той час був головою районної адміністрації. Він перебував на дачі, коли отримав телефонний дзвінок від військкома, який запитав: "Що робити?" Сергій надав конкретні інструкції, а потім сказав: "Вирушаємо додому". Це був тяжкий момент для нього. Коли почалися втрати, він відвідував родини загиблих, щоб особисто висловити співчуття: "Вибачте, як голова райдержадміністрації..." Повертаючись додому, він часто плакав, зачиняючись у своїй кімнаті.

Ростислав вирушив до Маріуполя в ролі добровольця у вересні 2014 року. Він поділився зі мною словами: "Не плач, не відмовляйся, ми повинні його підтримати". А Сергій, тим часом, відправився на фронт у квітні 2015 року.

У вересні 2015 року чоловіка з Широколанівського полігону направили до Попасної, де він перебував протягом року та двох місяців. На основі Мінських угод нам було заборонено відкривати вогонь. Сергій відчував занепокоєння, адже вірив, що росіяни сприймають лише силу.

Червень 2016 року. У Києві наш син Ростислав проходив лікування. В госпіталі ми зустріли хірурга, який служив у Попасній. Він запитав: "Куди ви відвозите хворих?" - "У Попасну". - "Але ж там лише сепаратисти". - "Ні, для мене там усі свої". Сергій щедро ділився з місцевими жителями хлібом та вугіллям. Вони зрозуміли, що українці – це люди, які готові допомагати, а не фашисти, про яких постійно говорила російська телевізія. І вони віддячили йому щирою вдячністю.

У 2020 році Сергій зіткнувся з серйозною проблемою — у нього розвинулася гангрена жовчного міхура під час навчального процесу на Яворівському полігоні. Прибули американські інструктори, і Сергій навіть приготував для них борщ з варениками. В той момент він зізнався: "Мене турбує живіт". Я відповіла: "Сергію, мабуть, це підшлункова". Я швидко знайшла лікаря на місці, сподіваючись, що це панкреатит. Поставили крапельницю, але температура почала підвищуватися, що виключило можливість панкреатиту. Біль був настільки нестерпним, що Сергій не міг навіть розмовляти зі мною. Я зрозуміла, що ситуація критична. "Будь ласка, викличте швидку", - благала я. Водій службового автомобіля намагався об'їхати затори. Лікарі швидко визначили проблему: гангрена. Провели термінову операцію. "Пане полковнику, - запитали його, - як ви могли терпіти цей біль? Ви, напевно, народилися в сорочці".

25 грудня 2021-го вперше за час служби він приїхав на Новий рік додому. Планували 1 січня поїхати в Одесу до дітей. Опівночі, коли президент оголосив про підвищення зарплати поліцейським та надзвичайникам, Сергій підняв келих і сказав: "А в солдата зарплата 10 тисяч". Розумів, що за такі гроші люди з його батальйону контракту не продовжуватимуть.

10 січня 2022-го він поїхав на полігон Широкий Лан. 4 лютого ввечері ми довго говорили по телефону. Сергій до найменших подробиць цікавився моїм життям. Поклала слухавку, а за якийсь час вирішила набрати чоловіка знову. Десята вечора. Чую, він у дорозі. "Куди ти їдеш?" - запитую. "Додому", - відповідь. "Щось сталося?" - цікавлюся. "Ні, все гаразд, просто хочу додому".

Приїхав о третій ночі 5 лютого. Підіймаюся о сьомій, готую коханому сніданок. Він завжди жартував: "Не можна так смачно готувати, бо я багато з'їм". Піднявся разом зі мною. Спав 4 години. "Полеж іще, відпочинь", - кажу. "Ні, я так хочу побути з тобою", - відповідає. Відчував, що буде велика війна. Весь час тоді були разом. Хіба потім захотів відвідати мою маму. Завжди просив її насипати нам їжі. Любив голубці, капусняк - в одну тарілку. Це об'єднує.

Коли вони вирушали, він зупинив автомобіль, вийшов і підійшов до тещі. "Чому ти знову повернувся?" - запитала мама. "Просто дуже хочу вас обійняти".

6 лютого він вирушив до Ширлану. Через кілька днів зателефонував мені і попросив, щоб діти підготували тривожні валізи.

24 лютого розпочалася масштабна війна. Я дзвонила чоловікові кожні тридцять хвилин. Коли мав можливість, відповідав. Він запевняв, що все буде гаразд, і ми обов'язково переможемо.

Сергій мав молодшого брата Олександра, який був на чотири роки молодший. Олександр завжди прагнув йти слідами старшого брата. У 2014-2015 роках він проходив службу в батальйоні "Айдар", де отримав поранення. Після цього, до початку великої війни, активно займався волонтерською діяльністю. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він, незважаючи на наявність стента в серці, вирішив підписати контракт із 9 батальйоном, командування якого перебував у руках його брата Сергія.

Олександр помер 7 березня, всього за два дні до свого брата. Сергій дзвонить і повідомляє: "Ти повинен розповісти мамі, дружині й організувати похорон". Це стало для мене справжнім шоком. Як я можу це зробити? Я ніколи раніше не займався похоронами. А потім він залишив пост у фейсбуці: "Прощавай, брате".

9 березня 2022 року. Вранці я поспілкувалася з ним. В обід, близько 15:00, я знову зателефонувала. Запитала: "Чим займаєшся?" Він відповів: "Обідаю". О 15:30 я зателефонувала Сергію, але він не відповів. Ми вирушили на прощання з братом - тіло Олександра тільки що привезли до Гайсина. І тут прийшов дзвінок від сина Ростислава: "Де ти? Коли повернешся додому, звони". Входжу в квартиру, не знімаючи взуття, та одразу набираю Ростика. Чую його голос: "Мамо, тата немає". У мене шок: "Ростиславе, це не може бути жартом".

Закрилася у нашій спальні і почала вити. Поряд знаходився Тарас - наш молодший син.

Тривалий час знаходилася під впливом заспокійливих засобів.

Чоловік любив дивитися футбол та біатлон. Уболівав за "Динамо", підтримував гайсинську футбольну команду ветеранів. Дуже любив, коли я сідала біля телевізора й коментувала матчі.

Любив співати і грати на гітарі. Якось я із синами та невістками дивилися в одній кімнаті серіал, а Сергій в іншій увімкнув якийсь концерт і почав підспівувати: "Ой, смереко, розкажи мені, смереко". Ми поставили кіно на паузу, відчинили двері в його кімнату й затягнули пісню разом.

Коли Сергій вирушив на фронт, я втішала себе думкою, що його підлеглі обов'язково стануть на захист свого керівника.

На кладовищі та Алеї Слави в Гайсині Сергій залишився для всіх. Для нашої родини він завжди поряд. Спочатку я жила лише надією, що він мені присниться. Кожної ночі він з'являвся мені у снах. Це тривало цілих три роки. Я звикла до цього. Перед третьою річницею він прийшов і сказав: "Я йду".

Я носила годинник, що син подарував Сергію на його п’ятдесятиріччя. Тепер він зупинився. У шафі залишилися як цивільні, так і військові речі чоловіка. Досі не можу прикріпити чорну стрічку до фотографії. Обручки не знімаю: не можу і не хочу цього робити.

Діти та внуки – це те, що дає мені сили. Ми з чоловіком повністю віддавалися їм. Відвідувати друзів нам не дуже подобалося. Коли отримували запрошення, завжди вигадували причини, щоб залишитися вдома. Адже для нас було важливо провести час разом із сім'єю.

Щоразу, коли звертаюся до Бога в молитві, я щиро вдячна за ті 33 роки, які провела поруч із чоловіком. У мене немає жодної незказаної думки, яку я не поділилася б із Сергієм.