Андрій Тіток, "Суспільне Чернігів": Я відчуваю гордість за нашу команду, яка об'єднана спільними цінностями.
"Детектор медіа" поспілкувався з шеф-редактором північно-східного хабу та "Суспільне Чернігів" Андрієм Тітком про роботу під час блокади Чернігова, зйомки документального фільму "Битва за Чернігів", про задум проєкту "Чернігівське князівство. 1000 років".
Андрій Тіток на телебаченні працює 12 років. Починав із роботи на Чернігівській обласній державній телерадіокомпанії, а у 2017 році долучився до реформи Суспільного мовлення. Він починав із позиції лінійного продюсера, зараз є шеф-редактором північно-східного хабу та "Суспільне Чернігів".
Команда чернігівської філії спочатку використовувала касетні камери та дротові мікрофони, проте, як зазначає Андрій Тітко, їхня основна мета залишається незмінною: "Суспільне повинно завжди залишатися професійним". У бесіді він підкреслює, що найважливішими є люди, які працюють на "Суспільне Чернігів", завдяки яким вдалося досягти нинішніх успіхів. Нещодавно кількість підписників усіх соціальних мереж філії перевищила мільйон. Документальний проект "Битва за Чернігів" не лише здобув мільйони переглядів на YouTube, але й отримав кілька професійних нагород.
Андрію, поділіться, будь ласка, історією вашого старту на Суспільному. Як усе починалося?
Ця розповідь почалася в часи, коли ще не існувало Суспільного мовлення, а діяли тільки обласні державні телерадіокомпанії. Це було в 2012 році, коли я навчався на історичному факультеті Чернігівського педагогічного університету. Моя мета полягала в тому, щоб стати істориком, але після п'яти років навчання та отримання "червоного" диплому я усвідомив, що не прагну до наукової кар’єри. Вже до п'ятого курсу моє бажання почало зникати, і я зрозумів, що потрібно шукати іншу роботу. Моя мама почула по радіо оголошення про набір дикторів, і коли я прийшов туди, з'ясувалося, що насправді шукали журналістів. Ось так і розпочалася моя кар'єра в ОДТРК.
З 2012 року я розпочав свою кар'єру як радіокореспондент, працюючи фрилансером для різноманітних медіа-ресурсів — веб-сайтів, газет і телеканалів. За ці 12 років я мав можливість спробувати себе в багатьох аспектах журналістики. У 2017 році, коли Суспільне оголосило конкурси на вакансії менеджерів і продюсерів, я приєднався до нової команди, яка займалася розвитком Суспільного мовлення на Чернігівщині. Моя кар'єра там розпочалася з посади лінійного продюсера, яку тоді також називали продюсером новин.
Ми прийшли разом працювати з Вадимом Соколюком (менеджер), Артемом Шелковим (продюсер), Аллою Скорик (шеф-редакторка). І почали разом перетворювати державне на Суспільне. Був великий багаж в обласної телерадіокомпанії "Сівер-центр", хороша історія, але нам належало зробити дуже багато для того, щоб реформувати це все в Суспільне мовлення відповідно до тих завдань, тих викликів, які перед нами ставили. І мені здається, що ми змогли. Якщо брати соцмережі, то станом на 2018 рік в ютубі в нас було десь 1200 підписників, а зараз -- близько 400 тисяч. Нещодавно ми перетнули позначку в мільйон підписників в усіх наших соцмережах. Для порівняння, населення Чернігівської області -- менш ніж мільйон. Тобто наших підписників більше, ніж людей у регіоні. Для нас це показник довіри.
Усе починалося важко. Були геть низькі зарплати до того, як почалося реформування. Ми до 2020 року, соромно про це говорити, знімали на касети. У нас, звісно, були цифрові камери, але ми знімали сюжети також і на касети. Перший стандарт журналістики -- це оперативність, і нам потрібно було з касетними камерами оперативно знімати сюжети. Який це має вигляд? Приїжджає кореспондент зі зйомки, кидає касету на оцифрування, вона оцифровується в режимі реального часу, тобто, якщо записано 45 хвилин, то 45 хвилин вона цифрується, а паралельно кореспондент якось розписує матеріал. Таким чином ми працювали, і звичайно, що і якість була відповідна. Серед усіх чернігівських телеканалів ми були в найгірших умовах і єдині працювали тоді на касетах. Окрім касет, у нас були дротові мікрофони. Але навіть такі умови не завадили нам показати доволі швидкі результати. І це для мене доказ того, що люди найважливіші. Я на усіх тренінгах і лекціях навожу цей приклад як показник того, що головнішою є команда, ніж уся техніка, яка є. Люди дуже багато працювали, у нас були великі зміни, люди розуміли місію -- Суспільне має бути завжди професійним.
Яким чином змінилася діяльність після 24 лютого 2022 року?
-- Буде неправдою, якщо я скажу, що ми знали, що буде повномасштабне вторгнення і ми якось встигли підготуватися. Ми думали, що якось минеться. Напередодні ми з дружиною говорили про це, що буде якесь загострення на Донбасі. Коли вона мене розбудила о п'ятій ранку і сказала, що щось почалося, я відповів, що це на Донбасі. І ліг спати. Через п'ять хвилин прокинувся і набрав голову ОДА, спитав, що відбувається. Він сказав, що вже є "прильоти" по наших прикордонних заставах. З цього моменту почався наш марафон, який триває досі. Особливо активно він тривав у перші місяці російського вторгнення.
Ще 23 лютого ми писали на дошці абсолютно мирні теми, приміром, планували знімати про ціни на картоплю. Починали збирати матеріали про те, що волонтери готуються допомагати армії, купують турнікети, про курси національної оборони в Чернігові. Потім у квітні, коли ми зібралися більш-менш повним складом безпосередньо на філії, подивилися на ту дошку й просто засміялися. Про що ми думали 23 лютого?
24 лютого я встиг заправити машину десь о шостій ранку, приїхав на філію, сюди почали сходитися наші співробітники. Ми записали випуск новин і видали його о дев'ятій ранку. Почали збирати інформацію про те що і де відбувається. У такому режимі ми пропрацювали перші декілька днів. Коли вже об'єктивно стало небезпечно тут залишатися, бо були прильоти по центру міста, ми розосередилися. Частина команди, яка виїхала, працювала на диджитал, а залишалися працювати на місці кореспонденти й оператори: Аліна Клименко, Олександр Котенко (він зараз в ЗСУ), Тетяна Крижева, Микола Іванчик (теж зараз у ЗСУ), Олександр Поліщук. Ми видавали сюжети, кооперувалися в цьому плані з міським телеканалом "Новий Чернігів". Ми робили сюжети про життя в блокадному Чернігові. Випуски радіоновин ми також записували, потім зрозуміли, що це було дуже актуально для людей, які сиділи в підвалах.
Під час блокади ми, на мою думку, максимально ефективно виконали свою роботу. Нам вдалося показати життя Чернігова та області в усіх його складнощах, наскільки це було можливо в таких умовах. Іноді ми отримували виняткову інформацію та унікальні кадри. Наприклад, Аліна Клименко зафіксувала момент розстрілу черги за хлібом. Вона була єдиною журналісткою в Чернігові, яка, ризикуючи власним життям, зняла це, адже в той час людей з мобільними телефонами сприймали як потенційних диверсантів. Однак Аліна, не зважаючи на ризик (схоже, вона навіть забула своє посвідчення), знімала ці страшні миті. Вона виконала свою місію, знявши відео, яке потім транслювали в багатьох країнах світу, і яке стало свідченням жорстоких дій росіян. Так ми працювали протягом 38 днів блокади Чернігова.
Для нас були повною несподіванкою і початок вторгнення, і те, що росіяни відступають. У перші дні після цього ми почали їздити знімати наслідки воєнних злочинів росіян. Зняли купу унікальних відео. Зокрема, Саша Котенко зняв історію про розстріл росіянами трьох братів, один із яких дивом вижив. Я особисто їздив у Ягідне, знімав наслідки російської катівні, Аліна Клименко знімала про окупацію Городні. Ми розуміємо, що контент, донесення інформації аудиторії важливіші за те, на якій позиції ти перебуваєш. Шеф-редактор може піти зняти сюжет, працівник диджиталу може сісти в радіостудію. Так у нас і відбувалася ця робота, ми розуміли, що нам тут і зараз це потрібно фіксувати. Перші пару місяців ми працювали в такому темпі, не вилазили зі зйомок.
-- "Останні три місяці життя присвятив цій роботі. Багато не писатиму, бо дуже поганий інтернет. Більше напишу згодом. Дивіться поки першу частину. Попереду ще дві", -- написали ви на своїй фейсбук-сторінці 24 листопада 2022 року, презентуючи документальний фільм "Битва за Чернігів". Лише перша серія стрічки зібрала 1,9 млн переглядів, потрапила в тренди ютубу. Розкажіть, із чого все почалося, що було найскладнішим?
Це надзвичайно захоплююча історія. Тут можна провести паралелі з фільмом "Чернігівське князівство" — ми наразі працюємо над третьою частиною, яка висвітлює події, коли Чернігів був захоплений монголами. Інформації про ці події надзвичайно мало, і вона здебільшого походить з літопису, що був створений у Новгороді. Російська блокада Чернігова на той час була такою ж маловідомою, як і події 1239 року. Звісно, я спрощую ситуацію, але багато людей не усвідомлювали, де розташувалися росіяни, чи намагалися вони проникнути в Чернігів, і що саме їх цікавило у цьому місті. Це питання залишалося без відповіді як для місцевих мешканців, так і для журналістів, навіть військові не завжди мали чітке уявлення. Враховуючи все це, ми вирішили підготувати сюжет про оборону Чернігова до Дня Незалежності.
Я зв'язався з пресофіцерами ОК "Північ" та знайомими військовими, щоб почати знімальний процес. Приблизно на п'ятому герої стало зрозуміло, що це не просто сюжет, а справжній великий репортаж. А коли дійшли до десятого героя, виникла ідея зробити повноцінний фільм. Кількість героїв зросла до 40, і ми усвідомили, що це обернеться трьома серіями. Основна концепція сюжету належала Аллі Скорик, і під час обговорення стало очевидно, що ми знаходимося на шляху до фільму. Наша мета полягала у тому, щоб показати, як військові захищають Чернігів. Я свідомо вирішив не включати політиків чи представників влади у фільм, адже хотіли зосередитися саме на військових, які найбільше страждали і несли на своїх плечах цей важкий тягар. Нам було важливо висвітлити, яку ціну заплатили добровольці та кадрові військові, які 24 лютого встали на захист України і урятували Чернігів від катастрофи.
Під час роботи над фільмом ми усвідомили, що навіть ідея здачі Чернігова не виникала. Незважаючи на всі труднощі та чисельну перевагу противника, оборона Чернігова була організована настільки ефективно, що Україна змогла втримати це місто. Ми завершили першу серію і розпочали роботу над другою.
Андрій Тіток надав інтерв'ю для стрічки "Битва за Чернігів", спілкуючись з Героєм України та командувачем Оперативного командування "Північ" Віктором Ніколюком.
Перед виходом першої частини, можливо, не всі військові, наші герої, були впевнені в успіху проєкту, і не всі в команді уявляли, що він здобуде таку популярність. Ми усвідомлювали, що на нас будуть звертати увагу, але не могли передбачити, наскільки цей проєкт стане значущим. Я тоді завершив сценарій другої серії, а разом з оператором дописували деякі кадри, і раптом почали отримувати запити з усіх підрозділів Сил оборони: «Розкажіть цю історію, покажіть ще цю». Інтерес до нашої роботи стрімко зростав. Під час роботи над сценарієм до нас додалося безліч нових сюжетних ліній, хоча ми вже сподівалися, що все закінчено.
Насправді це була дуже важка робота в фізичному плані. О 9-й ранку у нас запланована зйомка, домовилися розповісти про оборону на північно-західних рубежах Чернігова, приїжджаємо туди, знімаємо -- а це серпень, спека плюс 30. Потім нам підкидають героїв, які на північному сході, ми їдемо туди через усе місто, записуємо історію. У процесі розмови виявляється, що була цікава деталь в іншій локації з цими ж героями, ми їх веземо туди. Ми їздили тоді з пресофіцеркою ОК "Північ", вона ввечері звернула увагу, що ми навіть нічого не їли й не пили цілий день. Такі от були зйомки. Монтажі могли тривати весь день. З моральної точки зору також було важко заглиблюватися в деякі історії. Але ми це робили, бо любимо свою роботу, й не хотіли підводити глядачів. У нас кожна серія мала виходити через два тижні.
Село Шестовиця, розташоване неподалік Чернігова, відзначилося своїм поверненням під контроль України в квітні 2022 року, одразу після деокупації.
Єдине, що за ці два з половиною роки після виходу фільму з'явилося ще більше фактів про оборону Чернігова. Ми заявляли, що це найбільш повна історія оборони Чернігова, розказана військовими. Проте, напевно, вже ні. Це була найбільш повна історія саме на той момент. Але, чесно, ми дуже пишаємося цією роботою, тому що вона була зроблена з великою любов'ю.
На YouTube три епізоди загалом зібрали 4,5 мільйона переглядів. Єдине, що викликало труднощі, це атака з боку противника на нашу третю серію. Вони помітили російського пілота Красноярцева, якого збили над Черніговом; його поранення було очевидним, кров з'явилась на пов'язці. Ця серія була заблокована, хоча мала потенціал перевершити першу і другу.
Ми також пропонуємо англомовну версію фільму, яка вже зібрала понад мільйон переглядів усіх трьох частин.
На вершині у Новоселівці під час зйомок фільму "Битва за Чернігів" Андрій Тіток зафіксував момент, коли воїни вшанували пам'ять своїх загиблих товаришів.
Цей документальний фільм отримав безліч престижних нагород. Яка з них, на вашу думку, є найбільш значущою?
-- Усі нагороди цінні. Дві нагороди "Суспільний код" дуже цінні, тому що це визнання колег, із якими ти працюєш в одній компанії. Премія Франка -- важлива державна нагорода. Для мене особисто "Честь професії" -- найважливіше, тому що вона вважається найважливішою професійною нагородою у сфері журналістики. Усі нагороди для нас важливі, бо це визнання певної роботи, яку ти робиш, робиш із великою любов'ю і віддачею.
Дві нагороди "Суспільний код", які отримала команда "Суспільне Чернігів"
Нагорода "Честь професії" за документальний фільм "Битва за Чернігів"
Ще один документальний проект, який здобув неймовірну популярність, це "#Лютий #Опір #Прилуки" з 2,1 мільйонами переглядів. Цікаво, що він був знятий за допомогою мобільного телефону. Цю роботу підготувала ваша гіперлокальна кореспондентка Надія Мартишко. Чи могли ви передбачити таку величезну аудиторію?
На мою думку, нам справді пощастило з Надією. Я пам'ятаю, як стартувала наша гіперлокальна мережа, і нам довелося вирушати на пошуки кореспондентів у різних містах. Це охоплювало десять міст і містечок у Чернігівській області. Я взяв участь в половині таких поїздок. Протягом тижня ми об'їздили всю область, плануючи відвідати по два міста в день. У Прилуках на зустрічі зібралося чимало людей. Спілкуючись з Надією, я одразу зрозумів, що вона – наша людина: вона поділяє наші цінності, має любов до своєї роботи і прагнення працювати.
Надія в Прилуках працювала ще з однією гіперлокальною кореспонденткою, вони працювали весь час, поки тривала російська агресія на Чернігівщині. Зняла багато сюжетів після деокупації про те, що відбувалося на окупованих територіях. Там були страшні місця, де росіяни дуже сильно лютували. Паралельно з тим, як я знімав "Битву за Чернігів", Надія почала спілкуватися з військовими, тема оборони Прилук була дуже цікава. Вона зібрала матеріал на декілька сюжетів про оборону Прилук. Я кажу: "Надя, а давай фільм робити!". Вона написала сценарій, почали працювати, була довга історія з назвою -- не могли придумати. Цю назву "#Лютий #Опір #Прилуки", якщо не помиляюсь, придумала Алла Скорик.
Надя – справжня молодчинка, адже в умовах, в яких їй довелося працювати над цим фільмом, багато журналістів вважали б це неможливим. Напевно, ми б зрозуміли, якби хтось із журналістів запитав: "Ви дійсно плануєте знімати фільм на айфон?". Проте вона вирішила прийняти цей виклик. Якщо звернути увагу на кількість переглядів та ресурси, які були залучені – зарплата режисера монтажу, Надії та оператора, а також ще одна поїздка нашого оператора в Ніжин для запису командира розвідувального батальйону – ці витрати виглядають дуже скромно. Для мене це ще один доказ того, що коли працюєш з любов'ю та відданістю, результат завжди вражає. "#Лютий #Опір #Прилуки" – це яскравий приклад того, що для створення значущої та якісної роботи, яку переглядатимуть учні в школах та яка залишить слід в часі, не обов'язково мати великий бюджет і сучасну техніку. Ми зняли цей фільм на два айфони, і відсутність професійного обладнання не завадила авторам реалізувати проект про оборону Прилук.
Ми не могли уявити, що "Битва за Чернігів" та фільм "#Лютий #Опір #Прилуки" отримають таку велику кількість переглядів. Я сподівався на приблизно 100 тисяч переглядів. Можливо, ми були більш оптимістичними щодо "#Лютого #Опору #Прилуки" після успіху "Битви за Чернігів", адже тоді ми зрозуміли, що створено певний тренд. Але такої високої конверсії витрачених ресурсів у перегляди ми, чесно кажучи, не очікували.
-- У квітні 2023 року виходить фільм "Славутич -- це Україна". "26 березня 2022 року мене до кому в горлі пройняв героїзм та рішучість місцевих, які голіруч вигнали окупантів з міста. Вийшло розповісти трохи більше і про життя в ізоляції, і про українських військових, які не мали шансів у боях проти танків", -- пишете ви на своїй фейсбук-сторінці. Розкажіть про роботу над цією стрічкою. Що надихнуло на її створення?
Я пам’ятаю той день, хоча й не уявляв, що згодом створю фільм про це. 26 березня 2022 року – я спостерігаю, як Facebook заповнюється повідомленнями про те, як мешканці Славутича, не маючи зброї, зупиняють російські танки, кидаються на ворожих солдатів, вигукуючи: "Додому, додому". Тоді вже панував песимізм щодо оборони Чернігова, але ця історія надзвичайно мене надихнула. У мене виникла ідея, що про це потрібно розповісти. Задум про створення фільму про Славутич прийшов до мене, коли ми завершували роботу над стрічкою "Битва за Чернігів".
Мені важливо було розказати не тільки про цей мітинг, а й про контекст міста. Більшість населення міста -- це етнічні росіяни або колись переїхали з російських міст (за переписом 2001 року росіян у місті було 30,01%, а у 1989-му -- 45,8% -- "ДМ"). Етнічні росіяни прийшли виганяти росіян, які прийшли захоплювати їхнє місто. Дуже хотілося саме так цю історію розказати, показати цю трагедію, цю драму, цей героїзм. Хотілося показати героїзм військових, місцеву тероборону, які вийшли зупиняти росіян, розуміючи, що в них немає жодного шансу. У них було по 60 патронів до автомата, пара РПГ -- а на них наступали танки, броньована техніка. Це були абсолютно героїчні люди, які йшли на хитрість, намагались обманути росіян, виставляли загородження з дерев'яних мін, які вони напиляли з місцевих сосен. Це неймовірна натхненна історія. Мені хотілося показати її саме такою, розібравшись в усіх контекстах історії цього міста.
Ми цей фільм починали знімати з Колею Іванчиком, потім до нас приєднався оператор Олексій Жернов. У нас було 5 чи 6 поїздок, і я бачив по хлопцях, як вони з кожною поїздкою все більше надихалися цією історією. Ми з режисером монтажу Дімою Сахоном вважаємо, що "Славутич -- це Україна" набагато краще зроблений, ніж "Битва за Чернігів". Ми в цьому переконані, хай він не здобув стільки нагород, стільки визнання, але це найкраща наша робота на тему російського вторгнення. На презентації фільму в Славутичі бачив, як люди плакали. У ці моменти, хоч я не вважаю себе сентиментальною людиною, ком до горла підступав. Тоді я зрозумів, що нам вдалося виконати найголовнішу місію -- показати славутиччанам, які вони круті. А коли фільм почав набирати більше переглядів -- ми показали Україні та світу, які у нас круті люди у Славутичі. До повномасштабного вторгнення його записували у "ватне" місто, а це виявилося неправдою.
-- "Про загиблих, винних та відповідальних. Найважча робота в житті", -- так ви написали про проєкт-розслідування "Трагедія в Драмі". Що було найскладнішим?
Складність полягає в тому, що за всі 34 роки мого життя я провів у Чернігові, і для нас центр міста завжди був чимось святим. Це місце асоціюється з теплом, добротою та позитивними спогадами, де завжди можна побачити людей, які прогулюються. Це простір для відпочинку і щасливих моментів. Проте 19 серпня 2023 року я став свідком жахливої картини: море горя, крові та сліз. Місто стало сірим і безжиттєвим. Наслідки удару були відчутні: бетонні уламки, а пил заповнював площу.
Це була субота, день відпочинку, і ми з колегою повинні були коментувати футбольний матч, що проходив всього в кілометрі від нашого місця призначення. Раптом прозвучала повітряна тривога, і ми подумали: "Ось і все, матч, напевно, скасують", адже у нас були плани на решту дня. Лише через сім хвилин стався "прильот". Ми були в розгубленості, не розуміючи, що трапилося, і інстинктивно вирушили в центр міста, де нас зустріла жахлива картина. Це була найскладніша робота в моєму житті, оскільки я став свідком всього з перших хвилин. Люди з відірваними кінцівками, поранені діти, мертві тіла, що лежали просто на вулиці. Мене охопили сильні емоції. Я працював на автопілоті, намагаючись зосередитися протягом усього дня, так само, як і моя команда, яка також прийшла на роботу в цей жахливий момент. Особливо важко було те, що спочатку я не знав, що сталося з нашою кореспонденткою та оператором, які в цей час перебували в драмтеатрі під час показу дронів. Вони встигли спуститися в укриття, але протягом перших 15-20 хвилин нам не вдавалося зв’язатися з ними. Їдучи центром, бачачи мертвих і поранених, я почав думати про найгірше. Коли вони нарешті вийшли на зв'язок, я трохи заспокоївся.
Момент, який мене вразив, стався, коли колеги, які були у відпустці, повернулися на роботу, щоб надати підтримку. Перші два дні ми працювали без перерви. У перший день, від самого ранку до вечора, ми збирали інформацію, розповіді людей і фіксували факти військових злочинів. Чотири групи активно працювали на площі в перші години після події, документуючи все, що могли, аби зафіксувати цю трагічну історію.
Завдяки цій фіксації у нас і вийшло зробити фільм. Перший час мені взагалі було важко про це думати, а потім зрозумів, що треба викласти це все. Хай це й звучить цинічно, але це не звичайна історія про "прильот", навіть якщо це центр міста. У цій історії багато суперечливих моментів, ми пригадуємо, як накинулися тоді зі звинуваченнями на адресу волонтерів і представників влади. В чомусь це було заслужено щодо місця обрання такого специфічного заходу, який може зацікавити росіян ударити по ньому. Моїм завданням було розібратись і розказати, чому це воєнний злочин. Ми розповідали, хто давав дозвіл на проведення заходу й намагалися проаналізувати, чи можливо було зробити все інакше.
Я почав задумуватися над створенням фільму приблизно через місяць після тієї трагічної події. Тоді я перебував на тренінгу в Києві і мав зустріч з Інною Білецькою, яка очолює департамент розслідувань Суспільного. Ми вирішили спільно працювати над цією історією. Мені було важливо з’ясувати, чи можна було уникнути цієї ситуації, чи може це вважатися воєнним злочином, детально розібравшись у всіх обставинах. Вони дійсно надали нам величезну підтримку, ставши нашими менторами та консультантами, що значно вплинуло на фінальний результат фільму.
Це найважча робота для мене. Найлегше для мене було дзвонити російським командирам, тому що у мене до них тільки презирство. Вигадати легенду та набрехати їм, що я якийсь російський журналіст, -- це не було проблемою. А спілкуватися з родичами загиблих -- було дуже важко. Особливо з тими, хто втратив своїх матерів, втратив своїх єдиних дітей. Це був найважчий момент.
-- Розкажіть ще про один фільм "Я тут закон. Катівня у Вишневому", який вийшов на ютуб-каналі "Суспільне Чернігів" у квітні 2024 року.
-- Цю історію зняла наша спеціальна кореспондентка Аліна Коржинська. У неї загострене відчуття справедливості, особливо щодо воєнних злочинів. Я розумію, що вона багато в чому себе пересилювала, працювала над собою, коли записувала історії тортур. Їй було дуже важко, але відчуття місії, що ми маємо про це розповісти, переважало. Коли Аліна береться за якусь історію, то докопується до всього, до чого тільки можна. Вона змогла знайти російського воєнного злочинця, наглядача, організатора катівень із прізвиськом Закон, вона змогла витягнути геть усю інформацію про нього. Я розумів, що їй морально було важко слухати про катування, однак коли ми змогли записати Закона, сказати йому, що він воєнний злочинець, розпитати в нього про все, -- це був насправді момент щастя. Ми дуже довго з ним ішли на контакт, тому що він дуже обережно до нас ставився. Нашою задачею було ввійти до нього в довіру і потім поставити ті питання, які ми хотіли поставити. Я вважаю, що нам це вдалося. Ми проводили презентацію фільму на терасі нашої філії влітку. Свідченням того, що нам вдалося, було те, що колишні жертви катівень у Вишневому, жертви Закона, почали розповідати ще багато чого, що було невідомо. Вони всі упізнали Закона -- й ми зрозуміли, що правильно визначили злочинця. За це Аліні дуже велика подяка, вона у справі пошуку русні на дуже високому рівні. Вона й зараз працює над пошуком російських воєнних злочинців.
Ваш новий фільм, що нещодавно побачив світ, називається "Чернігівське князівство. 1000 років". Яка ж була основна ідея, що спонукала вас до його створення?
Ідея для цієї розповіді належить Володимиру Пилипенку, кандидату історичних наук, який працює викладачем і веде у нас історичні програми. Він часто навідується до нас і пропонує різні концепції для зйомок. Під час одного з літніх спілкувань Володимир згадав, що цього року виповнюється тисяча років з часу заснування Чернігівського князівства. Ми усвідомили, що таку важливу дату не можна залишити без уваги, тому вирішили створити фільм. Ми розглядали два варіанти — бюджетний та більш витратний. Спробували подати заявку на грант для отримання фінансування. У нас була спільна ідея про те, що хочеться включити реконструкції з лицарями та битвами. Проте грошей ми не отримали, а з реконструкторами в Чернігові зараз складно, адже більшість хлопців пішли на фронт.
Ми усвідомили, що нам необхідно знайти спосіб відтворення подій тисячолітньої давності. Не хотілося просто садити людину в піджаку у студії для сухих нарацій. Тоді мені прийшла в голову ідея використання штучного інтелекту. Адже хто, як не він, може візуалізувати таку давню історію? Це був вдалий випадок: хоча ми не отримали фінансування, але розробили концепцію за допомогою штучного інтелекту. У цей момент до нашої команди приєднався Анатолій Сологуб, наш аніматор. Я переглянув його попередні проекти і зрозумів, що він зможе реалізувати нашу візуалізацію так, як ми цього хочемо. Його творчий підхід до роботи вразив мене, коли я побачив результати його зусиль. Проект виглядає дуже стильно, і це значною мірою заслуга Анатолія Сологуба. Також величезну роль відіграв Володимир Пилипенко, який підтримав ідею максимально спростити сприйняття історії для широкого загалу, адже концепція нашої роботи — це історія для всіх, яка буде цікавою навіть школярам. Оператори також вміло відобразили те, що потрібно зняти. Успішний проект створюється з таких пазлів, де кожен член команди розуміє свою роль і цілісність роботи.
Я прагнув уникнути двох крайнощів. По-перше, це ситуація, коли академічний історик сидить у студії і говорить складними термінами, зрозумілими лише вузькому колу фахівців. По-друге, це формат клікбейту, на кшталт "Це просто неймовірно! Ви не могли б уявити таке про історію Чернігова!" Перше зрозуміють лише спеціалісти, а друге, на мою думку, є проявом неповаги до глядачів та до самої історії. Адже наша історія настільки багатогранна та цікава, що не потребує таких перебільшень, як "неймовірна" чи "ви цього ще не бачили". Вона заслуговує на те, щоб про неї розповідали зрозуміло та доступно. Мені здається, ми досягли цього, адже люди на вулиці підходять і висловлюють вдячність.
Зйомки проєкту "Чернігівське князівство. 1000 років" у Седневі
Будь ласка, поділіться інформацією про місця, де ви представляли цей фільм.
Презентацію фільму вирішили провести в Спасо-Преображенському соборі, який є найстарішою збереженою архітектурною пам’яткою міста та ровесником Софії Київської. Багато сюжетних ліній нашого фільму тісно пов'язані з цим місцем, адже воно вже майже тисячу років є джерелом сили. Коли Наталя Реброва, директор заповідника "Чернігів стародавній", висловила ідею провести презентацію саме там, ми не мали жодних заперечень. Це не лише красивий майданчик, але й справжній символ. Собор уже понад рік звільнений від представників Московського патріархату, і ми прагнули запросити гостей, щоб вони побачили, як змінився собор за цей час. Ми хотіли, щоб ті, хто дивитиметься фільм у стінах цього собору, відчули особливу атмосферу. Учасники заходу відзначали, що це був незабутній досвід і дякували за можливість бути частиною чогось величного.
Я натрапив на російську пропаганду, де стверджували: "Суспільне перетворило древній собор Чернігова на кінотеатр. Вхід коштував 20 грн". Насправді ми не брали плату за вхід; люди відвідували захід за запрошеннями. Важливо зазначити, що Спас наразі функціонує як музей, а не як діючий храм. Хоча час від часу там проводять богослужіння, головна мета цього місця – бути музеєм. Ми демонстрували фільм про нашу історію, значна частина якої пов'язана саме зі Спасом.
Презентація "Князівства Чернігова" в Спасо-Преображенському храмі.
Андрію, ви ділилися історією початку вашої діяльності та технічними засобами, які використовували спочатку. Сьогодні "Суспільне Чернігів" займає лідируючі позиції серед регіональних медіа та має мільйон підписників у соціальних мережах. На вашу думку, що стало ключовим фактором для досягнення таких успіхів?
Це абсолютно командний процес. Незалежно від того, наскільки талановитий журналіст, без вправного оператора він не зможе створити якісну історію. І навіть якщо журналіст і оператор мають високі професійні навички, без талановитого монтажера все відзняте залишиться лише набором привабливих кадрів, а не єдиною розповіддю. А якщо додати до цього, що навіть найкращі журналіст, оператор і монтажер не зможуть обійтися без якісної роботи звукорежисера, адже поганий звук і озвучка завжди завадять сприйняттю. Так само важлива роль адміністративного персоналу, господарських служб та інженерів: без їхньої відповідальної роботи ми б не могли насолоджуватися комфортними умовами в сучасному офісі чи їздити на технічно справних автомобілях. Це історія професіоналізму, відданості справі і справжньої зацікавленості в ній. Вважаю, саме в цьому полягає наш успіх.
Під час блокади наші журналісти не зупинялися, виконуючи свої обов'язки навіть під обстрілами, а команди диджитал-маркетингу працювали безперервно. Коли виникає можливість зняти щось цікаве, між людьми виникає справжня боротьба за право бути на зйомці. Це стосується як Чернігова, так і наших відділень у Прилуках та Новгороді-Сіверському. Наша команда з Новгорода-Сіверського зафіксувала історію про закон щодо дров, яка стала відомою в Україні завдяки сюжету нашого кореспондента Олексія Коцебчука. Можемо з упевненістю сказати, що саме цей матеріал став причиною скасування скандального закону.
На сьогоднішній день посилання на "Суспільне Чернігів" можна знайти навіть у реєстрі судових рішень. Наприклад, у випадку перенесення судового засідання, у мотивувальній частині зазначено, що причина полягає в оголошеній повітряній тривозі: "Згідно з інформацією, розміщеною в телеграм-каналі 'Суспільне Чернігів', тривога була оголошена тоді-то". Це свідчить про те, що судді покладаються не на мапу повітряних тривог, а на "Суспільне Чернігів" як на авторитетне джерело інформації. Для мене це є свідченням довіри. Я постійно наголошую колегам, що, окрім створення історій, які резонують не лише в Чернігові, а й по всій Україні, важливо зберігати цю довіру людей, адже вона є найціннішим активом. Суспільному довіряють. Вважаю, що основною перемогою реформи Суспільного є те, що ми здобули цю довіру. Можливо, наші рейтинги не такі високі, як у великих комерційних каналах, і не завжди ми маємо високі перегляди, але абсолютна довіра глядачів, слухачів та читачів є безсумнівною. За це варто боротися і стояти на захисті, щоб ця довіра залишалася. Щоб нас і надалі цитували в судових реєстрах (з гумором), як надійне джерело інформації. Ця ситуація слугує маркером довіри до медіа. Існує багато таких маркерів. Наприклад, коли люди обговорюють щось між собою: "Так Суспільне ж написало, значить, це правда".
Що є вашим найбільшим досягненням у професійній діяльності?
Найбільша гордість для мене полягає в тому, що наше медіа має можливість діяти без обмежень та залежностей. Ця незалежність дозволяє реалізовувати свої ідеї без внутрішніх бар'єрів. Це величезна заслуга Суспільного, яке пройшло через реформування і визначило свою місію. Коли в голові панує свобода думок, процес роботи стає зовсім іншим, адже немає жодних перешкод. Я маю повну свободу у виборі діяльності, яка відповідає стандартам НСТУ та принципам журналістської етики. Це справжня причина для гордості за медіа, в якому я працюю.
