Це було очікувано: колишня дружина Тимощука коментує затримку виплат аліментів, викрадення майна та таємну угоду зі збірною.

Не так давно Київська міська прокуратура офіційно оголосила про підозру колишньому футболісту збірної України Анатолію Тимощуку. Йому інкримінують пособництво державі-агресору: згідно з даними розслідування, він свідомо виставив свою футбольну футболку на аукціон, щоб зібрати кошти на підтримку російських військових.

На тлі цього ексдружина футболіста, Надія Навроцька, дала відверте інтерв'ю "Чемпіону", в якому вперше публічно прокоментувала черговий скандал навколо Тимощука, а також розповіла про їхні стосунки після розлучення.

Зокрема, Навроцька поділилася інформацією про:

Які емоції ви відчули, коли дізналися про підозру, висунуту Київською міською прокуратурою щодо вашого екс-чоловіка?

Ні в якому разі. Це викликало в мені певну усмішку. Це й не дивно, розумієте? Все було цілком зрозуміло. Принаймні, для мене. У діях прокуратури я не бачу нічого ані дивного, ані нелогічного. Очевидно, що вони затягують справу через велику кількість інших проблем. Це було цілком передбачувано, в загальному сенсі.

Чи розповідали їм про це? Або, можливо, вони натрапили на цю інформацію в мережі?

Я трохи розповіла їм, але вони ще не зовсім усвідомлюють усі ці юридичні тонкощі, що таке і як це працює. "Вже посадили у в'язницю?" — ось такі питання виникають у них. Пояснити це їм досить складно. Я намагалася дати їм інформацію, щоб вони були готові до можливих ситуацій. Вони приблизно розуміють, що відбувається. Реакція на підозри щодо батька була такою: "Ну, гаразд". Вони, здається, не бачили його з 2018 року, що є значною частиною їхнього життя. По суті, вони навіть не мали можливості його побачити.

Чи коли-небудь ваш екс-чоловік висловлював бажання побачити дітей? Можливо, він прагнув розібратися в ситуації, що виникла? Чи намагався він щось пояснити чи розповісти їм? Які були його слова і враження?

Ні, він не надає жодних пояснень. Іноді він телефонує — дуже рідко, іноді на домашній номер. Можливо, він вважає, що вони ще маленькі. Це лише моє особисте сприйняття, я не можу знати його думок. Але, варто зазначити, що його дзвінки завжди дуже короткі. Він, здається, просто телефонує для формальності, а діти, відповідаючи на дзвінки, зазвичай кажуть, що у них немає часу і що у них є свої власні інтереси. А про що ще можна говорити?

Щодо пояснень, то вони навіть таке не питають його, і він їм також не хоче нічого пояснювати. Але був такий момент, коли почалося повномасштабне вторгнення, то дітям було 12 років, і для них це було щось страшне. І вони питали його тоді, за можливостю: "А як так? А ти в Росії? Ти що, підтримуєш Росію?" А він лише то все заперечував. І я знаю, що в мене діти винахідливі, тому вони його змусили підтверджувати, доводити їм, тому вони його просили, щоб казав "Слава Україні", чи щось таке. Знаєте, щось по-дитячому. Тому, на тому і все завершилось.

Чи можете розповісти, чи Анатолій надає фінансову підтримку, можливо, надсилає кошти дітям? Він проявляє інтерес до їхнього життя та потреб?

Дивіться, він не може задовольнити їхні потреби, оскільки просто не знає, які вони. Спілкування зі мною відбувається виключно через адвокатів, і вони не виявляють інтересу до потреб дітей. Він не вникає в їхні справи і навіть не запитує їх. Його контакти з дітьми обмежуються лише телефонними дзвінками. За рішенням суду він має право дзвонити їм двічі на тиждень, але насправді телефонує лише раз на місяць, коли вони вдома, і я не завжди це бачу. З того, що я спостерігаю, виглядає так, ніби він сприймає їх більше як свою власність. Дзвонить і говорить: "Ви мої діти, я вас люблю". Але що це насправді означає? Для дітей це не має жодного значення. Вони навіть не вірять у це. Як вони мені кажуть, він просто говорить і нічого більше.

Я хочу зауважити, що в нього є рішення суду, скільки він має платити аліментів. Тому що там були всі потреби дітей, на той час, визначені зі всіма чеками, зі всіма доказами. І от він мав платити, це тимчасове рішення до великого суду. І він мав забезпечувати всі потреби дітей в цьому хоча б форматі. Він їх не забезпечував, він пів року не платив, потім десь платив половину того, що є за рішенням суду. Тому в нього зараз величезна заборгованість. На його аліменти, скажімо так, неможливо було ніколи розраховувати, бо він їх просто не платив. Тому що він не виконує рішення суду. От і все.

До речі, про судові розгляди. Чи ще тривають справи з вашим колишнім чоловіком? І якщо це не є великою таємницею, чи мова йде про нерухомість у Німеччині?

- Так, саме так. У нас в Україні вже завершилися судові всі ці баталії. Точніше, не завершилися, але я сподіваюся, нових не буде. Їх вже не може бути технічно. Але не лише нерухомість. Ми розподіляємо майно, тобто всі гроші, які були по всьому світу, вони заявлені в Німеччині. І будинок в Німеччині розподіляємо.

Давайте залишимо фінансові теми осторонь. Чи є у вас якісь спогади, або, можливо, кілька випадків, коли ваш колишній чоловік завдав вам неприємних відчуттів під час вашого спільного життя? А можливо, це сталося вже після розлучення?

- Не те щоб неприємно, але в нього були дивні моменти. Але це було рідко, от, і коли він отримував мою реакцію, то він відразу казав: "Ти неправильно зрозуміла, ти занадто реагуєш, ти занадто надаєш значення цьому". Це було дуже рідко, якісь дивні вислови. Наприклад, у в нас ще не було дітей, ми ще жили в Донецьку, і десь якась була розмова з друзями, хтось розлучався, і ми прийшли додому, і почали обговорювати цю ситуацію. У ході цього він каже: "Якби ми розлучалися і в нас були діти, то я б дітей в тебе забрав, бо в кого грошей більше, той і правий". Ось точно така фраза, так, я її повторюю, тому що вона мені відклалася в голові. І я така одразу: "Що?" І він вже повернувся до мого обличчя, розуміє, що він щось не те ляпнув, і такий одразу: "То ти не так зрозуміла, то я щось не те ляпнув". І все, і так на тому затихало.

Дійсно, найгірше в цій ситуації те, що він використовував дітей у своїх власних інтересах. Я вже не знаю, чим ще міг мені зашкодити. Втягувати дітей у ці всі конфлікти, у розлучення та судові справи — це просто жахливо. Діти страждали від цього всього. Чому він обрав таку тактику, мені невідомо, але, здається, йому було все одно, адже його мета полягала в тому, щоб завдати мені шкоди. Але чому слід було залучати дітей? Це справді дуже болісно.

- Для балансу історії, скажіть, чи було щось таке, коли дійсно Анатолій вас якось приємно вразив?

- В нашому шлюбі якось так було, що я була більше ініціатором. Я могла зробити йому якийсь сюрприз, зібрати людей, щоб він не знав, домовитися з усіма, це ж купа людей, щоб ніхто ніде не проговорився, а щоб зібрати, його привезти в якесь місце, день народження організувати. Тобто, в мене такі завжди були організаторські прояви. А він, щоб якось так приємно вражав... Він нічого такого поганого не робив насправді, тому це було все якось однотонно, нормально. Були нормальні, звичайні моменти в моєму житті, і це було окей. Якщо не відбувається неприємного, то це вже приємно.

Настав момент, коли ми придбали новий дім і вирушили до Петербурга через контракт із Зенітом. Це сталося в 2013 році. Нам потрібно було зробити ремонт, постійно їздити туди-сюди, і я ще мала на руках дітей, що додавало клопоту. Ми залишали орендовану квартиру, і мені довелося зібрати речі, упакувати рушники, постільну білизну на перший час та інші необхідності. Коли ми нарешті оселилися в новому будинку, Анатолій, зайнятий своїми тренуваннями та кар'єрою, поглянув на житло і заявив: "Цей дім замалий для нас. Можливо, варто продати його і переїхати в більший?" Для нього все завжди було так просто, як клацнути пальцями. А я стояла і думала, скільки ще роботи чекає на мене. Коли я пояснила йому, що "можливо, не зараз", він погодився. І для мене це стало полегшенням. Я була рада, що весь цей хаос не впав на мене знову і не забрав у мене рік життя.

Якщо чесно, особливих приємних сюрпризів у їхній родині не було. Здавалося, що традиції дарувати несподіванки не мали особливого значення. Мама та сестра завжди складали детальний список потреб, а на день народження дарували лише те, що вказано в ньому, без жодних сюрпризів. У мене ж є певні бажання робити щось приємне і цікаве, але в цьому випадку не можу його сильно звинувачувати. Кожен бачить ці "сюрпризи" по-своєму. Я не вважаю, що він винен у тому, що сюрпризів було обмаль, адже так склалося.

Якщо ми вже заговорили про родину Тимощука, то цікаво дізнатися, чи підтримують його батьки зв'язок з онуками? Чи є у них можливість спілкуватися та дізнаватися про їхнє життя?

Зовсім ні. Це дійсно дивна ситуація, оскільки раніше, коли вони відвідували нас, залишалися на тривалий час — навіть до пів року. Вони активно допомагали з дітьми, адже самотужки впоратися з ними було надзвичайно складно. З двома малюками це справжній виклик, і особливо, коли одна з донечок у віці 2,5 року потребувала кисневого балона. Постійно потрібно було слідкувати, щоб цей балон не впав і шланг не заважав. Тому залишити дитину без нагляду було неможливо — завжди потрібно бути на варті.

Батьки Анатолія могли залишатися у нас протягом кількох місяців, але варто було їм виїхати, як вони наче забували про своїх онуків. Їх абсолютно не цікавили діти, і жодного контакту зі мною в них не було. Вони були бабусею та дідусем лише тоді, коли перебували поруч, а щойно їх не стало, їхнє існування ставало для нас непомітним. Я не намагалася з цим боротися, але мене вразила інша деталь. Коли ми з Анатолієм почали процес розлучення, вони раптом почали телефонувати. Це стало для мене неабияким сюрпризом. Вони подзвонили кілька разів, і лише згодом я зрозуміла причину. Це була нетипова для них реакція. Виявилось, що в той момент вони подали до суду в Луцьку безглузду заяву, стверджуючи, що я не даю їм можливості бачити дітей, ніби вони приїжджали до нас, а я зникла з онуками. Це абсолютний абсурд. Анатолій, в принципі, єдина дитина в родині, і це їхні єдині онуки. Я не могла повірити в таку нісенітницю. Крім того, у них ще є онук і донька, тому ця ситуація виглядала просто комічно. Це, безумовно, ініціатива їхнього сина.

Звісно, ми згодом закрили цю справу в суді. Це було неможливо, оскільки в Україні діти не підлягають судовій юрисдикції. Всі питання, що стосуються дітей, а також відповідні судові рішення повинні вирішуватися за місцем їх проживання або перебування. Отже, суди в Луцьку не мали юрисдикції, проте якісь процеси там все ж починалися. Суддя навіть ухвалила рішення прийняти позов до розгляду, адже тато Толіка грав у футбол із головним суддею області, і, схоже, це якось "допомогло" вирішити ситуацію. Інакше я не можу зрозуміти, як це сталося.

Батьки Тимощука одного разу зателефонували, і я сказала їм: "Я зараз передаю дітей, але спершу скажіть, будь ласка, чи це ви написали". Я була в шоці від тієї неправди, яку вони розповідали. Мама почала панікувати і кричати, що стало справжньою істерикою. У той момент я передала слухавку няні, яка була з дітьми. Мене охопило почуття страху, адже вона була в такому стані. Це був останній дзвінок з їхнього боку. Напевно, згодом вона зрозуміла свою провину разом із батьком, і, мабуть, їй стало незручно дзвонити знову. Хоча доступ до спілкування завжди був відкритим. Вони знають, де ми живемо, могли б надіслати хоча б листівку або привітання для дітей. Моя мама завжди надсилала конвертики з Луцька на всі свята, і для дітей було цікаво їх відкривати та розглядати.

Батьки Толіка мали б можливість встановити зв'язок із дітьми, хоча б раз на раз давати їм зрозуміти, що в їхньому житті все ще є бабуся й дідусь. Але тепер їх немає. Ніби їх ніколи й не було. І, напевно, діти вже й забули про них. Звісно, цей зв'язок був втраченим.

Спілкування з сестрою Тимощука завжди було досить обмеженим, а з їхнім двоюрідним братом Мирославом воно й поготів не налагоджувалося. Він не проявляв ініціативи, а я не бажала нав'язуватися і навантажувати своїх дітей. Після того, як ми розділили наше майно в Україні, його сестра разом із батьком вчинили незаконний вчинок і просто вкрали у мене частину майна. Два роки потому ми змогли його повернути, але лише через суди. Важко повірити, що для деяких людей важливіші такі вчинки, ніж підтримка стосунків з дітьми та онуками. Чесно кажучи, це просто не вкладається в голову!

Опишіть, будь ласка, більш детально обставини, пов'язані з викраденням майна.

- Було рішення Верховного Суду про розподіл нашого майна в Україні, бо у нас було в розподілі нерухоме майно в Україні. І після рішення Верховного Суду, тато Тимощука їде в Естонію. Толік в Естонію теж приїжджає, робить генеральне доручення, і якимось чудовим чином йде до нотаріуса, яка має прізвище Кучма, якась молода дівчина-нотаріус в Києві, він йде до неї і від імені Тимощука, вже батько сам, підписує договір дарування для сестри, на ім'я Інни Дорошенко. І розумієте, насправді жоден нотаріус нормальний, свідомий, такого не зробить, тому що нотаріуси мають перевіряти всі рішення судів, які є по об'єкту.

Тепер задумайтеся над тим, як нотаріус Кучма могла не звернути уваги на єдиний судовий реєстр і не помітити рішення Верховного Суду. Проте, виявляється, це сталося: вона "не помітила" його, закривши очі. Мені важко повірити, що це могло статися без значної фінансової винагороди. Іншого пояснення у мене немає. В результаті, вона незаконно оформила майно на Інну Дорошенко, хоча воно належало мені згідно з рішенням Верховного Суду України. Зрештою, ми, звісно, це повернули. Але вони ще й накопичили якісь борги щодо цього майна. Хоча, в цілому, це вже не важливо. Також сестра Толіка брала участь у нашому процесі розподілу та розлучення разом з батьком, і ось так вони змогли провернути цю ситуацію.

Розкажіть, що сталося з вашою квартирою в Донецьку, яку ви мали з Тимощуком? Яка її подальша доля?

- Якої саме? У нас їх було багато. Якщо про ту, в якій ми жили, то вона була така невелика за площею. Для мого серця дорогоцінна. Ми ж там жили, я там жила, це перший об'єкт. Я була молода, робила ремонт, все таке. Яка доля? Ніяка. Наразі поки що стоїть. Вона в нас, до речі, не розподілялася, тому що вона на нас двох оформлена, і так вийшло, що не була в розподілі. Її можна буде ще при нагоді розподілити пізніше, але це вже такий технічний нюанс. А всі інші об'єкти були розподілені. Між мною і між Тимощуком. Мені дісталася там ще одна невеличка квартира. Йому дістались усі інші, бо він все хотів. Він хотів все хотів собі, собі і ще раз собі. Йому і дісталось те, що він хотів.

- Наші більш досліджені колеги пригадують, що під час ігрової кар'єри Анатолія ви фактично брали на себе функцію його менеджера. Скажіть, будь ласка, скільки років це тривало?

Важко визначити точний рік, але, здається, це було приблизно в 2002-2003, коли почалися перші спроби перепідписання контракту з Шахтарем. Крім того, в медіа з’являлися різні запитання від журналістів, на які Толік відповідав не найкращим чином. Я зрозуміла, що потрібно вжити заходів, адже такі запитання не повинні виникати. Мені здається, важливо, щоб хтось попередньо переглядав відповіді, оскільки журналісти могли неправильно інтерпретувати його слова, внаслідок чого створювалося враження, що Толік висловлювався необдумано. Читати ці відповіді було просто кумедно, адже вони не відповідали його справжнім думкам. Було багато подібних курйозних ситуацій. Цю ситуацію справді потрібно було вирішувати, і, звісно, перепідписання контрактів також. Тимощук висловлював бажання грати в європейському клубі, і це була його мрія, тому я вирішила допомогти йому в її здійсненні.

Перше перепідписання контракту було без мене. А потім я вже подивилася, була в шоці, і давай читати-перечитувати, що він там приніс. Я закликала його разом сісти і читати контракт, а він каже: "Ну то тобі треба, то й читай". Йому це нецікаво було читати, бо в нього не дуже з читанням. І я вже почала читати, почала вже розмовляти, почала, тобто, вникати у всі ці нюанси якось. І вже там все було, в принципі, нормально з контрактом з Шахтарем. Єдине, що він знову колись без мене пішов підписав. До нас також долучився менеджер Віталій Юрченко.

Одного разу стався досить неприємний інцидент. Після того, як Толік перепідписав контракт, він вирішив самостійно заїхати на базу, аби підписати якийсь, здавалося б, "несуттєвий додаток". Він навіть не зателефонував ні мені, ні Юрченку, просто без жодних вагань дав згоду на підписання цього документу. Виглядає так, що він підписав його наосліп, адже, чесно кажучи, він у нас зазвичай не читає. І от, коли він вже приніс додаток додому, щоб показати, виявилося, що все, над чим ми працювали, було знищене через цей "несуттєвий" документ. Згідно з ним, він може перейти в іншу команду лише за умови викупу за 20 мільйонів доларів. Після цього, звичайно, він отримав заслужену критику. Це стало великим розчаруванням для мене та Віталія. Він заявляв про певну мету, до якої ми рухалися, а тут - ніби підривна дія. Я не можу зрозуміти, що відбувається. Це дійсно велике розчарування. Я намагався пояснити йому, як він міг так вчинити, і що це взагалі таке.

Після цього він, звісно, не поставив жодного підпису. Навіть коли збірна України розподіляла таємні контракти, які забороняли фотографувати перед чемпіонатом світу. Він вже знав, що не можна нічого підписувати, перш ніж показати Наді. Проте він все одно робив фотографії і надсилав їх, і я вже тоді зауважувала, що не варто підписувати нічого, навіть якщо ти не потрапиш до складу на чемпіонат світу в Німеччині. Особливо, якщо мова йде про угоду з якоюсь офшорною компанією з Кіпру.

Незважаючи на обставини, я безперечно займалася просуванням його кар'єри та шукала команду для нього. Так само сталося і з Баварією, коли ми дізналися про їхню зацікавленість. Ми підтвердили цю інформацію через знайомих. Після цього я звернулася безпосередньо до Баварії, і разом із Віталієм Юрченком ми здійснили 5 чи 6 візитів до Баварії з Пітера, де вели переговори та зустрічалися з Улі Хьонесом. Ми вже мали досвід спілкування з Баварією, вели переговори та в результаті дійшли до підписання контракту, розумієте? Це сталося саме так.

Ви згадали про "таємні угоди" зі збірною України. Чи могли б ви поділитися конкретним прикладом, про що йдеться у цих контрактах?

Наскільки я пригадую, там було повно абсурду. Наприклад, кожен гравець національної збірної мав підписати угоду з кіпрською компанією, хоча це не стосувалося самої збірної. Вони, як представники команди, повинні були це зробити. Чемпіонат світу не відбудеться без цих підписів. І так, ти фактично віддаєш всі права на своє ім'я та образ. Тобто, ця компанія може тобі сказати: "Пострижися налисо, бо так потрібно". І ти змушений це виконати. Можливо, я була незадоволена деякими пунктами в угоді, і ми могли б їх обговорити. "Баба Яга проти". Це могло б бути прийнятно, якби угоду підписувала збірна України. Але ви ж розумієте, що тут мова йде про кіпрську компанію. Я зрозуміла, що хтось щось там мутить, я навіть не хочу вникати, хто займався цими питаннями, можливо, там були якісь офшори. Це все дуже цікаво, але ми не в дитячому садку, і подібні угоди не для нас.

Найабсурднішим у цій ситуації було те, що футболіст збірної України мав передати свої права якійсь компанії з Кіпру. Наскільки мені відомо, всі гравці підписали контракт, за винятком Шевченка, Тимощука, Гусіна та, можливо, ще кількох. Всього 3-4 гравці відмовились підписувати. Інші ж уклали угоду з цією компанією.

Я зараз не хочу наговорювати на всіх, але тоді ніхто то не читав. Мені здається, що і до цих пір так є. Ну, це тупість. Це безвідповідальність. Ти не можеш підписати, віддати свої права, на все, що належить там до тебе, як до гравця збірної України, якійсь там кіпрській компанії. Що це за брєдятіна взагалі?

Шахтар таких дебільних штук не робив. В Шахтарі там все, треба зауважити, чітко. Не зустрічала такого в Зєніті, звичайно. Хоча в Зєніті там ще було, там в них була така штука, знаєте, що там дуже великий контракт був. Ми все правимо, все одразу. Мені доводилось читати контракт мільйон разів, перечитувати з самого початку, тому що я зловила на фішку, що 13-й і 10-й умовний, які ви вже виправили, давно домовились, він чомусь виправляється назад, коли доходиш до 29 пункту. І вони казали, що то в них "щось у Ворді не сталося". Доходиш до останнього і треба всі правки попередньо знову дивіться. Розумієте? Тобто, це було до ночі. Це неймовірна була фізична для мене теж робота. Реально червоні очі.

Це була справжня підступність, адже ми, "дебіли", не змогли помітити зміненого пункту раніше і підписали документ без належної перевірки. Віталій і я уважно все читаємо, хоча Анатолій, як завжди, не любить читати і просто ставить свій підпис. Загалом, в інших клубах, таких як Шахтар, Баварія, Кайрат чи навіть Зеніт, не було якихось серйозних підступств, хіба що один раз у збірній.

- Давайте тепер поговоримо про стосунки з ексчоловіком, а саме про той самий момент, коли ви зрозуміли, що вони з назавжди втрачені? Чи, можливо, такого моменту взагалі не було?

Все відбувалося поступово. Настав момент, коли я почала відчувати страх. Знаєте, для мене страх – це те, що протистоїть любові. Коли ти починаєш боятися, це вже знак. Мене справді лякало, коли він дивився мені в очі своїм щирим поглядом і брехав. Це викликало у мене жах. Я ж знала, що ці очі говорять неправду, попри те, що стільки років вірила в інше. Він дійсно вміло грав свою роль.

Коли я усвідомила, що він постійно вводить мене в оману, я почала помічати певні деталі. Я зрозуміла, що він обманює навіть у тих ситуаціях, де це абсолютно недоцільно, ви ж розумієте? Це справді не має ніякого сенсу. Виходить, що це якась патологічна схильність до брехні, що триває безкінечно.

Одного ранку мені зателефонував і почав скаржитися на своє бідне життя, мовляв, не отримав сніданок. Я ж в той час була в Мюнхені з дітьми після поїздки з Пітера, а йому без нас було важко. Діма не прийшов, і той кухар, який зазвичай готував для нього, не спромігся приготувати їжу. Він розповідав, як йому довелося голодним їхати на тренування, а потім на базі їсти якісь несмачні, холодні макарони, які просто викликали огиду. Почувши його скарги, я відразу вирішила діяти. Я почала дзвонити усім і запитувати: "Як так сталося, що Тимощук залишився голодним? Це ж просто неприпустимо!"

Виявилось, що Толік сам не запросив кухаря і навіть повідомив, щоб той не приходив. Потім з'ясувалося, що водій відвіз Тимощука на тренування до нашого спільного знайомого, який працює в ресторані. Це сталося вранці, перед заняттям. Цей знайомий пригостив Тимощука смачними суші у своєму закладі! Наївшись, Тимощук вирушив на тренування, яке було неподалік від ресторану.

Насправді це отак було смішно, але тоді воно так лякало. А який сенс в цьому всьому, який сенс в цій брехні, знаєте? Я тоді почала усвідомлювати, що він бреше про все, от про все, буквально. Не кажучи вже про зради і потім брехню, хоча і це було. І оце так страшно, тому що ти усвідомлюєш, що жив з людиною, яка брехала все твоє життя, і ти не знаєш, де правда була.

Можливо, ви натрапляли на певні новини про "скандали" вашого екс-чоловіка в інформаційному просторі. Наприклад, нещодавно він потрапив у ситуацію, коли припаркувався в забороненій зоні у Санкт-Петербурзі та зняв номера з автомобіля, щоб відвідати ресторан і уникнути штрафу.

- Так, я бачила, бачила (сміється). Яка в мене реакція на таке? Ну, сміюся, звичайно. Це смішно. Мені вже навіть зараз смішно згадувати це.

Коли ви востаннє мали розмову з Тимощуком, і які враження вона залишила?

- Востаннє спілкувалася з ним, здається, ще у 2017 році. А може, й раніше - чи то 2017-й, чи 2018-й. Але точно пам'ятаю: це було тоді, коли контакт був безпосередній. Згодом, коли він приїжджав до дітей, то вже не спілкувався зі мною особисто - зустрічі з дітьми відбувалися через посередника.

Здається, остання наша "переписка" стосувалася його прохання надіслати мої координати. Він написав, і раптом захотів дізнатися, де я перебуваю. Причини при цьому не пояснив. Просто: "Координати, терміново". Я у відповідь: "В сенсі? Поясни, навіщо тобі це?" Розумієте, ми ж офіційно розлучилися ще в 2016 році. І тут раптом знову дзвінки, повідомлення, якісь емоції, дивні вимоги.

Я не могла зрозуміти, що відбувається. Його повідомлення були заплутаними, сповненими емоцій, без жодних чітких пояснень. Він просто наполягав на тому, щоб я терміново вказала своє місцезнаходження. Врешті-решт, це мене вивело з рівноваги. Я відповіла щось на зразок: "Ти що, збираєшся передати ці координати своїм ФСБшникам? Хочеш, щоб мене в Мюнхені хтось ліквідував?" Це була, звісно, іронія з мого боку. Напевно, саме в той момент я остаточно вирішила покласти край всьому. І відтоді я його заблокувала.

Хоча ми ще зустрічалися в житті. Він приїхав до суду, і в процесі засідання нас посадили в маленькій кімнаті для "домовленостей". Але там вже були присутні адвокати, тому я не мала можливості спілкуватися з ним особисто. Єдине, що він робив, це тихенько штовхав мене ногами під столом. Я не зверталася до нього безпосередньо і не вела з ним бесіду. Тож можна вважати це нашою останньою розмовою.

У нашій комунікації давно втрачено будь-який сенс. Здавалося б, прості питання, які б мали вирішуватися спільно обома батьками, особливо коли йдеться про дітей, виявилися нездійсненними для обговорення. Узгодити якісь моменти з ним було неможливо.

Наприклад, коли ми мали кудись летіти, він категорично відмовлявся надавати будь-які дозволи на виїзд дітей. Усе доводилося вирішувати через суд. Він сам ніколи таких дозволів не давав. Пам'ятаю одну конкретну ситуацію, коли ми мали летіти в Мюнхен, а напередодні в аеропорту трапилася якась терористична загроза чи щось подібне. Точно не пригадаю, але точно пам'ятаю, що тоді ми саме мали прилітати туди.

Я відразу надіслала йому повідомлення: мовляв, можливо, наш виліт затягнеться, або ситуація ще не буде вирішена. Я попросила його підтвердити, що він не проти, якщо ми з дітьми повернемося на день пізніше. Справа в тому, що у мене було рішення суду, в якому чітко зазначені дати, до яких я повинна повернутися з дітьми. Я просто прагнула уникнути будь-яких юридичних ускладнень. Але він, схоже, тільки цього й чекав — нагнітати ситуацію.

На моє прохання він відповів абсурдною фразою: "Я можу дати дозвіл тільки, якщо ти полетиш у Росію або Казахстан". Як це можна зрозуміти? Я планую подорож з дітьми до Мюнхена, а він говорить про Росію. У мене навіть немає місця для ночівлі там. Це була очевидна провокація, і не вперше. Він регулярно використовує всі можливості, щоб чинити на мене тиск – затягувати судові розгляди, звинувачувати мене, перетворюючи все на справжню трагедію.

Я розуміла: якщо не вилетимо того дня - нас можуть пересадити в інше місто, наприклад, у Франкфурт або Берлін. І тоді з дітьми було б складно добиратися. Це ж не самій - з дітьми важко: перельоти, пересадки, стрес. Але для нього це нічого не важило. Він просто виснажував мене психічно, змушував проходити через усі ці кола абсурду.

І в той момент я усвідомила: з ним неможливо знайти жодного розумного виходу. Він завжди висував якісь незрозумілі вимоги, неприйнятні умови та абсурдні варіанти. Коли ж він почав ще й наполягати на моїх особистих даних, я просто вирішила заблокувати його. Без жодних вагань. Адже далі продовжувати цю взаємодію не мало жодного сенсу.

Поділіться, будь ласка, чи спілкуєтеся ви з дітьми українською мовою, чи вже переходите на німецьку?

Мене часто запитують про це, і моя відповідь завжди проста: уявіть, що ви раптом починаєте спілкуватися зі своєю рідною матір’ю лише англійською, оскільки ви її добре опанували. Це виглядає штучно, неприродно і навіть трохи кумедно, чи не так? Аналогічна ситуація з дітьми – якщо ви з самого початку говорили з ними українською, то різкий перехід на іншу мову буде абсолютно неможливим. Це не викликатиме довіри і справлятиме враження намагання.

У повсякденному житті я, звісно, розмовляю з дітьми винятково українською. Більше того, прошу їх теж відповідати українською. Але буває, коли вони хочуть швидко щось сказати, то вставляють німецькі слова, вони ж у німецькому середовищі. Тоді я одразу кажу: "Скажи нормально, я ж не розумію. Можеш українською, будь ласка?" І ми повертаємось до нашої мови.

Я розумію, що діти, які ростуть поза межами України, можуть мати певні труднощі з розмовною українською мовою. Вони не відвідують українські навчальні заклади і не оточені україномовним середовищем, тому їхній словниковий запас часто обмежений. Мені б дуже хотілося, щоб вони вивчали українську мову не лише на побутовому рівні, але і грамотно. Проте шкільна система тут є досить складною: окрім німецької, діти також вивчають англійську, французьку, а одна з моїх дітей вже наступного року почне вивчати ще й іспанську. Це справді величезне навантаження!

Тому я кажу: добре, закінчимо цей навчальний рік, а тоді влітку підучимо українську граматику. Будемо потроху підтягувати знання. Адже мову легше вдосконалювати, коли ти нею вже говориш. Але важливо не лише говорити, треба вміти грамотно писати, формулювати думки. Це базова риса освіченої людини, особливо - українця.

Так, мої діти вже вільно спілкуються українською мовою. Проте мене все ще трохи турбує, що на їхній вік вони не мають такого ж глибокого словникового запасу, як їхні ровесники в Україні. Підліток у п'ятнадцять років, який навчається в звичайній українській школі, може висловлювати свої думки значно точніше та різноманітніше. Мені хочеться, щоб мої діти також досягли такого рівня володіння мовою. Сподіваюся, що з часом все вийде.

З моменту початку повномасштабної агресії в Україні до Німеччини приїхало понад мільйон українців. Чи, можливо, ви надавали підтримку своїм співвітчизникам у процесі адаптації до нових умов життя, або ж займалися якою-небудь волонтерською діяльністю?

Коли українці почали масово прибувати до нашого села після початку повномасштабної війни, наша громада наповнилася новими обличчями. Багато людей з України знайшли притулок у нас, і всі, включаючи місцевих мешканців, німців та переселенців, що вже знаходились тут, об'єдналися, щоб підтримати їх. Я також вирішила приєднатися до цієї ініціативи: допомагала з перекладами, пояснювала важливі деталі, а також підказувала, як знайти лікаря, куди звертатися в разі потреби та як орієнтуватися в повсякденних ситуаціях.

Моя сестра зайняла активну позицію в цій ситуації. Вона відвідувала великі прийоми для переселенців, адже автобусами прибувало безліч людей. Сестра проводила там цілі ночі, допомагаючи з реєстрацією, заповненням документів та перекладом. Оскільки вона володіє англійською мовою на професійному рівні і викладала її у Львові, а також має значний досвід роботи в освіті, ми вирішили, що буде доцільніше, якщо вона працюватиме на місці. Я ж залишилася вдома з дітьми, адже її донька також була з нами.

Така допомога була дуже потрібна: все організовувалося швидко, люди приїжджали змучені, з тривогою, не знаючи, з чого почати. Треба було швидко пояснювати, як діяти, що писати, де шукати житло або медичну допомогу.

Я ж більше залишалась у тилу, так би мовити. Хоча, звісно, якщо хтось звертався з питаннями, знайомі, сусіди, або просто люди, які дізналися, що я тут, я завжди намагалася допомогти. Чим могла: інформацією, порадою, або просто моральною підтримкою. Якщо чогось не знала - шукала відповідь, запитувала інших, щоб бути корисною. Загалом, усе було досить добре організовано, як для такої ситуації. І головне - всі ми трималися разом. Це дуже відчувалося тоді.

Останнє запитання. Уявіть, що ви зустріли свого екс-чоловіка. Які слова ви б йому адресували?

Нічого не можу додати. Абсолютно нічого. За роки спілкування з ним у мене сформувалося чітке уявлення про ситуацію. І коли слухаю його, з усіма цими фразами про те, що "діти страждають від голоду", "холодильник порожній", "перевірте це, інакше небезпека", все це виглядає як абсурдний спектакль. Він торкається тем вулканів, сейсмічної активності, і навіть стверджує, що подорожувати небезпечно. Це як вигадана катастрофа, замаскована під образ жертви. І коли це чуєш, важко підібрати слова. Це складно описати.

А щодо порад? Які ж поради можуть бути? Я вже не його дружина, щоб безкоштовно ділитися думками про те, як йому жити. Та й він сам не питає. А якщо сказати прямо: "Ти що, зовсім?" Який сенс у цьому? Він все одно не візьме до уваги.

Я чула, що один із футболістів зателефонував йому, здається, це був Ярмоленко. Я добре знаю Толіка і можу собі уявити його реакцію. Ярмоленко, напевно, поставив йому кілька незручних і прямих запитань, а Толік, замість того, щоб відповідати, просто надіслав його подалі. Вони обидва просто послали один одного. На цьому їхня розмова і завершилася. Ось так виглядає їхня комунікація – зовсім неефективна.

Я вже давно вирішила піти іншим шляхом - просто віддалитися. У мене немає ні бажання, ні амбіцій комусь допомагати. Це більше не моя справа — пояснювати, наставляти або переконувати. Він самостійний чоловік, йому вже 46 років. Якщо він обирає таку поведінку, то це його свідомий вибір. І відповідальність за нього також лежить на ньому.