Дмитро Томчук: Незважаючи на всі труднощі, ми знаходимося на рідній землі. І за межами кордону наш шлях неможливо побачити. -- Блоги

"Ви не дозволяєте забрати Гошу з України, отже, ви його не дбаєте. Ви не є його батьком," - повідомляє мені жінка з Польщі, яка втекла від жахів війни з Центральної України в березні 2022 року, приблизно в той час, коли ми евакуювали дітей з Антонівки.

Отже, я не маю наміру вивозити Гошу з України, а тим більше з Києва. У своїй приватній школі він навчається під землею, так само як і його однокласники. Вони переходять з класу в клас, перебуваючи під землею, і так щороку.

Перший з руйнівних обстрілів, що мали на меті перетворити Київ на нежиттєздатне місце, трапився наприкінці травня. З усієї групи на нього не прокинулися лише Гоша та двоє його товаришів. Вони завчасно завітали до нас на святкування останнього дзвоника і залишилися переночувати перед урочистостями. Так вони й спали за двома стінами, адже ми перевели їх з верхніх спалень вниз і влаштували там.

Так, я не батько. І навіть не людина, якщо вірити поглядам благородних дам з Європи, які ogniem i mieczem борються за своє право на постійне місце проживання та Karta Polaka, адже не планують повертатися до України. Так, нас тут чимало таких "не-людей", які заважають виїзду з України та вивозу дітей. Звичайно, ми застосовуємо залякування та тиск, щоб утримати наших дружин від виїзду до благословенної Польщі, де їх чекають доброзичливі та гостинні поляки. Щоб позбавити їх думок про втечу з України, ми щодня використовуємо ті ж самі ланцюги, якими вони та діти приковані до батарей. Адже це наша примха, такий чоловічий каприз.

Отже, мільйони батьків в Україні не виявляють любові до своїх дітей і навмисно залишають їх у небезпечних умовах всередині країни, немов утримуючи в полоні. Це пояснюється чоловічим бажанням, щоб ніхто в родині не мав кращих умов, ніж самі батьки. Вони тримають дітей у заручниках власного его, замість того, щоб відправити їх у щасливі та безпечні країни, де життя перетворюється на безкінечну казку.

А от якщо серйозно. Ризикую здивувати багатьох євро-пані, але в Україні, й навіть в Києві, є життя. Тут є діти. В дітей тут є друзі, яких також ніхто не вивозив. Діти тут навчаються в школах, та навіть в гуртках та секціях. Вам буде важко повірити, але тут є вчителі та керівники гуртків, і тренери. Тут багато хто залишився. Й саме вони і є педагоги. Діти гуляють просто неба на вулиці! Грають в футбол на спортмайданчиках! Ніхто не непритомніє, зачувши звуки сирен. Щоб почало зупинятися серце, потрібно, щоб вибух був ближче, ніж за 50 метрів. Тоді - так, та ще як! До іншого звикли. Для найменших діточок, яким не пощастило з батьками, що навмисно залишили їх у небезпечній Україні, працюють дитсадочки, й особливо прохавані й натреновані з вихователів вже вміють за 30 секунд завести дітей з прогулянки до сховища.

Я не планую вивозити Гошу за межі України. Більше того, моя старша донька, яка вже багато років навчається в Англії, завжди має готову кімнату вдома, яка чекає на неї. Хоча вона проводить лише кілька тижнів на рік в Україні, ми ніколи не наполягали на її поверненні. Вона має право не повертатися і навіть забути про Україну та нас. Ми розуміємо, що не можемо жити її життям. Але дивно, що лише під час цих небагатьох тижнів на рік вона відчуває себе справді вдома.

Я не відправляю Гошу далеко. Саме з цієї причини, що люблю його. Адже дитина повинна мати власну кімнату, свій дім, вулицю, де є друзі, школу з однокласниками, район, в якому зростає, своє місто, свою країну. Це його країна. Місце, де Гоша не відчуватиме себе зайвим, не буде білою вороною чи чужинцем. Своє місце під ногами. Не чужий край, не образи чи неприємності.

Країна, де спілкуються мовою дітей, а не вимагають від них адаптації до місцевих діалектів. Де немає потреби підлаштовуватися під чужі традиції та стиль життя. Де вчитель не заявить учням "Я вам покажу, що таке поляк", а після уроку старшокласники не знущатимуться з них через їхнє українське походження. Де дитину не тягнутимуть за волосся з образливими словами. Де не вмикають звуки вибухів і сирен на телефонах, кажучи "Час ховатися!" лише для розваги. Де не нападають у трамваї за українську мову, не загрожують на мосту чи вулиці, і не знущаються в магазинах. Де не примушують співати пісні чужої культури. Де патрулі не вриваються в хостели, де мешкають українці. Де ти не залишишся чужим на все життя, незалежно від того, що робитимеш.

Незважаючи на всі труднощі, мої діти знаходяться на своїй рідній землі. Вони відчувають це глибоко в душі. Ніхто не скаже їм, що вони другорядні або що їх можуть раптово депортувати. Тут їх не сприймуть як чужинців, жебраків чи непотріб. Так, життя тут нелегке, але, принаймні, вони вдома — у своїй країні, а не десь на чужині. Вони не зобов’язані схилятися перед місцевими жителями або безмежно дякувати за те, що мають, адже вони самі є частиною цієї громади. Вони вільно ходять вулицями, не залежачи від чиєїсь доброти чи благодійності, а користуючись правом, яке дає їм народження на цій землі. Вони мають всі свої права, навіть без документів чужої, що стала ворожою країною. Те, що дехто вважає "втечею від небезпеки", для них є рідною землею, такою ж, як колись була моєю, коли я був молодим. Уся Україна — від Криму до Карпат, від Житомира до Києва, від Бердичева до Дніпра — була для мене домом, і я вільно подорожував нею. Жодна інша країна ніколи не стане мені такою близькою. Але пояснити це людині, яка не відчуває зв'язку з рідним краєм, практично неможливо.

Родини тих, хто виїхали, розірвані протягом чотирьох з половиною років. Це занадто великий строк для того, щоб вони колись воз'єдналися. Це так не працює. 99% розколотих сімей не стануть знову єдиним цілим. Бо за ці роки змінилося все. Бо їхали на пару місяців, а вийшло - на роки. Після такого разом можуть жити одиниці. Мало хто уявляв собі навіть півроку на чужині - про таке боялися думати. Але вийшло все не так.

На початку війни, коли ми гастролювали фронтом з підрозділом рідкісних тоді ударних дронів, Ксюша приїздила до мене у найвіддаленіші та найбурлескніші місця, де ми були, хоча я був проти. Вона приїздила, бо їй необхідно було бачити мене. Величезним досягненням тверезомислення було те, що вона приїздила без 9-річного Гоші. Але я уявляю собі, що б було, якщо б я почав відправляти її біженкою за кордон. Важко уявити собі ту роздачу, під яку б я потрапив. А заодно, під гарячу руку - й особовий склад підрозділу, включно з командиром та капеланом, хоча капелан взагалі не наш, а сусідів і йшов повз випадково.

Тут важко, так. Іноді небезпечно, хоча частіше - просто безглуздо й безнадійно тупо. Але для багатьох людей своя родина поряд й своя земля важливіші за примарні переваги Європи. Бо Європа не є ми. А ми не є Європа. В нас свій шлях. Але через кордон цей шлях не вгледіти. З усією повагою.