Михайло Чернічкін. Літопис швидкості та потужності.

Камера М. Чернічкіна зафіксувала епоху, коли спорт слугував не лише видовищем, а й ідеологічним інструментом, а також способом національної самоідентифікації.

У свої 80 років Михайло Чернічкін не лише є ветераном фотожурналістики, а й справжнім живим архівом українських спортивних, культурних та політичних подій, що охоплюють період від 1970-х до початку 2000-х. Протягом багатьох років він віддано працював в Укрінформі.

СПОРТ, СПОРТ, СПОРТ

Його камера фіксувала не просто перемоги чи поразки, вона документувала епоху, у якій спорт був і видовищем, і ідеологією, і формою національної самоідентифікації. Знімкував виступи української збірної команди на Олімпійських іграх у Нагано (Японія), Сіднеї (Австралія), Солт-Лейк-Сіті (США), Афінах (Греція), Турині (Італія), Пекіні (Китай), Ванкувері (Канада) і Лондоні (Велика Британія). Його світлини друкувалися і досі друкуються у багатьох найвпливовіших виданнях світу.

Спортивна фотографія є одним із найвимогливіших жанрів мистецтва. Вона потребує не лише високого рівня технічних навичок, але й тонкого чуття: здатності вловити момент, коли рух стає символом. Чернічкін володіє цим даром в ідеальному поєднанні. Він зловлює миті в найнапруженіші моменти: удар, стрибок, кидок — секунди перед перемогою або поразкою.

Він працював у часи, коли плівка не дозволяла помилок, і кожен знімок мав свою вартість. Саме тому його роботи позбавлені випадковостей; в них чітко відчувається виважена композиція, пластичність рухів і драматургія спортивних подій. Не випадково Михайла Чернічкіна вважають одним із найвидатніших спортивних репортерів України, і він отримав звання "Заслужений працівник культури".

ПОРТРЕТИ СИЛИ І ХАРАКТЕРУ

Окрема сторінка творчості Чернічкіна -- репортажні портрети тренерів і гравців київського "Динамо" Валерія Лобановського, гандбольного клубу "Спартак" Ігоря Турчина та інших. Емульсія плівок ввібрала тонкі образи, психологічні, емоційні портрети людей відповідальності. У зморшках облич, у напрузі погляду, в жорсткій поставі рук він зчитує не лише спортивний досвід, а й характер епохи.

Його знімки атлетів становлять глибоке візуальне дослідження антропології спорту в епоху СРСР та після його розпаду: дисципліна, контроль, безмовна вимогливість і внутрішня ізольованість лідера.

Його статті мають особливу цінність у наш час, оскільки вони відображають процеси переходу: трансформацію символів, форм і інтонацій. Спорт у цьому контексті виступає як відображення суттєвих соціальних змін, що відбуваються на глобальному рівні.

Чернічкін знімає тренування як надважку людську працю: виснаження, концентрацію, момент після фінального свистка, коли напруга спадає і з'являється справжнє обличчя.

ЗАВЖДИ У СЕРЦІ ПОДІЇ

Але Чернічкін знімав не лише спорт. Спорт був доброю школою, як навчитися тримати подих і не тремтіти, коли мить вирішує все. Була політика. Він умів бачити владу не зверху, а знизу, з рівня асфальту, де стоїть людина, яка вперше перестала мовчати.

Були миротворчі місії. Він фіксував крихкий стан між "ще можна" і "вже пізно". Людей, які тримають світ.

Були студентські голодування на граніті. Юні обличчя, у яких ще немає зморщок, але вже є історія. Хребет, який формується не від штанги, а від рішення протестувати, йти на самопожертву, лежати на холодному камені, бо інакше не можна, інакше не перемогти. Його камера запам'ятовувала.

І відбувалися Майдани. Як ритм серця нації. Дим, сніг, вогонь, музика, смерть і обличчя, що старіють за одну ніч. Чернічкін фіксував революції так само, як фінальні моменти матчів: він розумів, що таке критичний момент.

У його кадрах немає пафосу. Є гідність. Немає метушні, а є напруга. Немає випадкових людей, кожен на своєму місці, навіть якщо це місце на краю історії.

Він був фотографом, який не намагався втекти від часу і не переслідував його. Він крокував поруч із ним, вміючи зупинити його миті одним натисканням на спуск затвора.

Дослідник української фотомистецтва

Принципово важливо, що Михайло Чернічкін відзначився як дослідник історії української фотографії до 1917 року. Його інтерес до джерел медіуму свідчить про глибше розуміння фотографії як культурного явища. Він працює із архівами, іменами, забутими сюжетами, повертаючи українській фотографії історичну тяглість, яку довго намагалися стерти або підмінити імперськими наративами. Робить справжні відкриття, знаходить давно загублені історичні світлини. У цьому сенсі Чернічкін відбудовував міст між імперською фотографічною традицією та сучасною українською візуальною культурою, відкриваючи нові факти з фотографічного життя тогочасної України. Він заново відкрив біографію відомого київського фотографа і поета Володимира (Влодзімежа) Висоцького. Ательє якого розташовувалось на Хрещатику і стало потужним осередком української і польської культур. Підкреслюючи ключову роль Висоцького у фіксації української культури, зокрема фотографування Лесі Українки та Івана Франка, Михайло розглядає його світлини та літературну творчість як безцінний доробок для національного відродження України, попри польське походження. Чернічкін буквально заривався в фонди архівів і бібліотек, вишукуючи по крихтах безцінні свідоцтва, документи, світлини.

Фотограф як свідок подій.

80 років! Ювілей фотографа, який став свідком численних змін у суспільстві, продовжуючи працювати з незмінною внутрішньою дисципліною та професійною гідністю. Творчість Михайла Чернічкіна являє собою не лише ностальгію, але й безцінний матеріал для майбутніх досліджень, виставок та нових інтерпретацій.

Він створює світлом оповідь про український спорт і Україну: без зайвих емоцій, проте з відчуттям гідності; без випадкових прийомів, але з глибоким усвідомленням значимості моменту. Михайло Чернічкін фіксує миті шаленої динаміки життя... і тишу, в якій можна почути, як народжувалася нація.

Перше фото: Фотокореспондент Укрінформу Михайло Чернічкін знімає футбольний матч на Республіканському стадіоні у Києві, 1979 рік. Фото з архіву Михайла Чернічкіна