На Донеччині трагічно загинув старший лейтенант Ігор Дубик. Він висловив побоювання: "Не хочу, щоб мої онуки йшли на війну." – Життєві історії | Експрес онлайн.
Він виріс у Маріуполі і з ранніх років проявляв інтерес до літератури, шахів та футболу. Займався вільною боротьбою на професійному рівні і здобув звання кандидата в майстри спорту. Після завершення навчання в університеті працював енергетиком на заводі в Кривому Розі, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною.
Молоде подружжя уклало шлюб і оселилося в Маріуполі, де згодом Ігор Дубик заснував власну столярну майстерню. У вільний час він також займався бджільництвом і доглядав за садом. Щаслива родина виховувала двох дітей — доньку та сина.
У 2014 році Ігор, ставши співзасновником громадської організації "Маріупольська дружина", активно займався підготовкою місцевих мешканців до протистояння російській агресії, навчав їх техніці вільної боротьби, -- розповідає дружина героя Оксана Дубик. -- Пізніше він приєднався до батальйону "Азов", де брав участь у бойових діях у Широкиному... 24 лютого 2022 року Ігор повідомив, що має лише півтори години, адже став частиною 109-ї бригади тероборони. Наші діти вже створили власні сім'ї і жили в інших містах. Тому чоловік наполягав, щоб ми з батьком покинули Маріуполь. Але я відмовилася, адже хотіла залишитися поруч з ним.
В той же час Ігор Дубик, відомий під псевдонімом "Дуба", разом із товаришами спершу забезпечував охорону дороги до "Азовсталі", а згодом брав участь у бойових діях на лівому березі. Незважаючи на відсутність зв'язку, рідні отримували повідомлення: "Дуба" б'ється, із ним усе гаразд". 21 березня, після обстрілів з ворожих "Градів", дружина та батько воїна залишили місто та вирушили до Львова. Ситуація в Маріуполі була вкрай напруженою. "Ігор отримав осколкові поранення в ноги, а також перелом лівої ноги, -- зазначає пані Оксана. -- Незважаючи на те, що сам не міг пересуватися, він готував їжу для інших поранених, поступившись своїм ліжком і спав у сидячому положенні. Потім разом із побратимами потрапив у полон, де провів 200 днів без медичної допомоги й піддаючись тортурам".
Першого грудня 2022 року в новинах про обмін полоненими Оксана Дубик упізнала свого чоловіка. "Коли підтвердили, що Ігор таки повернувся з неволі, одразу з дітьми помчала до нього. Дорогою він просив купити побільше хліба, -- пригадує співрозмовниця. -- Чоловік страшенно схуд, важив лише 42 кілограми за нормальної ваги у 75 кілограмів". Рідні дізнались, що він був в Оленівській колонії, у тюрмах Білгородщини та Курська. "Під час так званої прийомки росіяни спеціально били тата по зламаній нозі", -- розповідає син Дмитро. Кістки зрослись, натомість з'явились великі пахові грижі, які видаляли дніпровські медики. Чимало осколків вирішили з тіла не діставати, бо було ризиковано. "Після реабілітації Ігор весь час проводив із дітьми й чотирма внуками, зустрічався з рідними й маріупольцями, які виїхали до Львова, -- провадить далі пані Оксана. -- Якось сказав: "Не хочу, щоб мої внуки воювали". Тож у лютому 2023 року знову пристав до лав 109-ї бригади ТрО. Я розуміла -- інакше він не може".
Ігор Дубик став сапером. "Про бойові дії мій коханий не розповідав. Проте знаю, що він дбав про побут своїх побратимів на позиціях, зокрема змайстрував душ для них. А ще виявив три вулики, за якими піклувався, і частував товаришів медом," — ділиться дружина. — "Останній раз ми спілкувались ввечері 9 жовтня 2023 року. Пізніше мені повідомили, що Ігор зник безвісти в Донеччині. А потім зателефонувала дружина його товариша і сказала, що мій чоловік загинув. Я вже відчувала це... 11 жовтня Ігор вирішив повести двох бійців, які мали виконати завдання в районі села Юр'ївка, через мінне поле. Вони йшли позаду, але підірвались на міні. Він побіг на допомогу, але росіяни відкрили вогонь по ньому." Довгий час тіло Ігоря не вдавалось забрати з поля бою. Лише 4 квітня 2024 року, під час складної операції за участю НРК (наземного роботизованого комплексу), тіло "Дуби" вдалося вивезти.
Старшого лейтенанта Ігоря Дубика провели в останню путь у Львові 23 серпня, коли йому виповнилося 60 років. Під час прощання рідні дізналися багато нових фактів про його життя від побратимів. Наприклад, під час полону він відмовлявся від хліба, щоб зібрати інгредієнти для "торта", яким потім пригостив своїх товаришів. А також, як він виготовив шахи з паперу, перебуваючи в неволі...
"Після звільнення Ігор захопився ідеєю створення власної пекарні, -- розповідає пані Оксана. -- Тож я прагну втілити його мрію в життя, вже навіть придумала назву для нашої пекарні -- "Сімейні рецепти родини Дубиків". Буду випікати хліб, булочки, пиріжки, рогалики, а також його улюблений торт "Наполеон"."
