Найбільш потужна жінка планети живе в Миколаєві та займається порятунком тварин.
До спорту її спонукала пристрасть до тварин. Куркуріна працювала зоотехніком у зоопарку, що вимагало значних фізичних зусиль. Спочатку вона зацікавилася фітнесом, але швидко зрозуміла, що її справжнє покликання — це пауерліфтинг. І ось, при своїй вазі 72 кг, вона підняла штангу вагою 147,5 кг.
З початком конфлікту спортивні заняття в житті жінки стали другорядними, і вона зосередилася на волонтерській діяльності. Взялася за порятунок бездомних тварин та надавала допомогу людям у зруйнованих населених пунктах.
Зараз Ганна Куркуріна поєднує спортивну діяльність і гуманітарну місію.
Зі спортсменкою поспілкувалися кореспонденти Укрінформу.
"ЗНАЄТЕ, ЯК ПРИЄМНО ТРИМАТИ НА РУКАХ ЛЕВА"
Ганна Куркуріна ділиться спогадами про своє дитинство, яке минуло в Краматорську на Донеччині, в родині, де мати була вчителькою, а батько — робітником заводу. Її батько, Іван Куркурін, мав грецькі корені і з юних років знайомив доньку з давньогрецькими міфами і легендами. За словами Ганни, саме тоді в її уяві з'явилася мрія стати "сильним героєм". Вона також зазначає, що від батька успадкувала пристрасть до тварин.
Інші дівчата мали мрії стати співачками, лікарями чи акторками, а я з самого початку заявила, що моє покликання – працювати з тваринами. Батьки підтримали моє бажання отримати освіту біолога, хоча знали, що ця професія не приносить великих доходів, - розповідає Ганна.
Після закінчення університету в Донецьку її за розподілом направили працювати до Миколаєва. Одразу намагалася влаштуватися на роботу в зоопарк, проте там їй не змогли надати житло. Щоб отримати кімнату в гуртожитку, пішла викладати біологію в школу.
- Але це - не моє. Упродовж 10 років ішла до школи, як той коник - колінками назад. Чотири дні працювала вчителькою, три - зоотехніком у зоопарку. І лише тоді відчувала себе щасливою, - каже.
Коли Куркуріній святкувала свій 40-річний ювілей, вона помітила, що фізична праця в зоопарку стала даватися їй все важче. Тому вона вирішила взятися за покращення своєї фізичної форми.
- Я носила величезні корита з їжею, вигодовувала покинутих дітлахів-хижаків. А що це за мама, якщо вона слабша за дитину? Тоді пішла на фітнес і почала качатися. Знаєте, як приємно носити на руках лева? А ще були двоє ведмежат: коли вони билися, брала їх за барки, піднімала одного лівою рукою, іншого - правою: "Мама казала - не можна битися!", - сміється Ганна.
Куркуріна заснувала свій перший фітнес-клуб під назвою "Багіра". У той час жіночий фітнес тільки починав розвиватись, і Ганна створила багато унікальних методик, які сьогодні активно використовують жінки по всьому світу. Її фінансове становище покращилось, і вона змогла залишити свою роботу в школі. Проте її грецьке походження спонукало її прагнути до нових висот у спорті.
"ХОЧУ БУТИ ЧЕМПІОНКОЮ СВІТУ"
Одного дня я натрапила на телевізійне шоу, в якому змагалися сильні жінки з різних куточків світу. Це надихнуло мене довести, що українки – найсильніші. На той момент я працювала фітнес-тренеркою, і одна з моїх учениць була дружиною пауерліфтера. Я вирішила зв'язатися з ним для обговорення можливості тренувань. Коли я прийшла до них додому, він відчинив двері, а я з порога вигукнула: "Добрий день! Я хочу стати чемпіонкою світу!" Через півтора року я встановила чотири світові рекорди в США, - розповідає Ганна.
Зараз Куркуріна є володаркою 18 світових рекордів.
- Найбільший рекорд, який, мабуть, ніхто не зможе побити, - підняла вона свої два гирі. Вага її становила 72 кг, а жим штанги досягав 147,5 кг. Це сталося у 2015 році, коли мене запросили до Австралії. Я була єдиною жінкою на Arnold Classic, і багато хто сумнівався в моїх можливостях. Тепер мене вважають найсильнішою жінкою у світі, - ділиться вона.
Попри численні травми, Куркуріна продовжує тренуватися і виступати на чемпіонатах.
У мене постійно трапляються травми. Десять років тому я порвала правий грудний м'яз, а рік назад отримала травму ноги. Але я не могла залишитися вдома і вирушила на Донбас, щоб доставити допомогу. Нещодавно знову отримала травму — тепер це лівий грудний м'яз, який пошкодила під час віджимань на брусах з додатковими 35 кг. Кожна нова травма лише зміцнює мою впевненість і бажання продовжувати. Я хочу показати всім, що незалежно від віку, я завжди після травми досягаю нових рекордів, — ділиться вона.
"Конкурую в одній віковій групі з молодшими спортсменами."
Вона зазначає, що через травму грудної клітини не зможе перевищити свій попередній рекорд у жимі штанги, тому вирішила спробувати іншу вправу. Наразі її останнім досягненням став підйом штанги вагою 62 кг на біцепс.
- Перед цим світовий рекорд у жінки в моїй ваговій категорії був 51 кг. Це при тому, що це - не моя вправа, адже я - жимовик. Але при відірваному грудному м'язі не зможу перевищити свої рекорди, тож сенс утрачено. Я можу пожати 100-120 кг, але це для мене смішно. Звісно, якщо зареєструюся у своєму віці, то не буде більше таких, які у 59 років жмуть 100 плюс, - жартує вона. - Тому я вирішила виступати на біцепс. Змагаюся у одній віковій категорії з молоддю, щоб молоді бачили, що спорт не має віку.
Відповідаючи на запитання про наявність тренера, Ганна зазначає, що покладається лише на одного спеціаліста — лікаря-реабілітолога, який працює в її спортивному клубі.
Зараз у мене є тренер, який також є реабілітологом і масажистом. Я довірила йому своє тіло. Мені зробили операцію, і це лише 10% успіху. Решта 90% - це результат якісної реабілітації. Взагалі, професія реабілітологів у нас дуже недооцінена, - ділиться вона.
ДІТИ ЗМІНИЛИ СВОЄ ЖИТТЯ ЗА ДОПОМОГОЮ ПАУЕРЛІФТИНГУ
Окремої уваги заслуговує діяльність Куркуріної з дітьми та підлітками, які мають діагноз ДЦП. Наразі вона тренує трьох таких атлетів, всі з яких є золотими та срібними чемпіонами світу з пауерліфтингу.
Одинадцять років тому я отримала повідомлення від жінки з іншої країни, яка розповіла, що завдяки моїм рекомендаціям її дитина з ДЦП змогла почати ходити. Вона працювала з сином за моїми порадами, а згодом я почала проводити тренування по скайпу. Двоє інших дітей також займалися у клубі, і спочатку вони пересувалися лише на четвереньках. Проте з часом вони почали грати у футбол! Мої маленькі спортсмени продемонстрували, що я на правильному шляху. Вони унікальні, адже таких немає ніде більше. Діма Полович, наприклад, на чемпіонаті світу в Угорщині підняв 105 кг, що дорівнює його вазі вдвічі! Він виконав це з правильною технікою, випрямивши руки та ноги! Хейтери, розкажіть про невірні методи тренувань матерям цих дітей, які змогли встати на ноги завдяки пауерліфтингу, - зазначає Куркуріна.
"Я маю натовп людей, які переконані, що спорт стане їм у нагоді."
У тренувальному залі займається 72-річна атлетка Ольга. На міжнародному чемпіонаті вона підняла штангу, вага якої становила 80 кг. Свій спортивний шлях жінка розпочала у 65 років. Ганна зазначає, що Ользі стало просто нудно вдома, і вона вирішила спробувати щось нове для себе.
- Це підкреслює: вік не має значення. Нині я мала б також виступати на чемпіонаті світу, але через травму не можу. Мене прооперували, зараз відновлююся. Нічого, навесні будуть наступні змагання, там я підніму на біцепс 65 кг і здобуду новий рекорд, - каже Куркуріна.
Щоб стати чемпіоном, окрім фізичної сили, людині необхідна віра в себе, підкреслює Ганна.
Коли до мене звертаються люди зі скаргами на свої проблеми зі здоров'ям, і тільки нарікають, не маючи наміру щось змінити, я втрачаю бажання з ними працювати. Але коли хтось говорить, що спорт для них - це остання можливість, я відчуваю, що їм дійсно потрібно допомогти. Якщо жінка вважає себе старою і хворою, я не намагаюся змінити її думку. Не хочу витрачати свій час, адже в мене є багато інших пацієнтів, які вірять у користь спорту для себе. Мені подобається допомагати тим, хто готовий до змін, - пояснює вона.
Війна та порятунок тварин.
Після початку масштабного вторгнення Росії спортивні заняття для Куркуріної стали менш пріоритетними. Жінка зосередилася на волонтерській діяльності. Вона зазначає, що навіть не розглядала можливість виїзду з України, незважаючи на численні запрошення з різних країн.
З'явилося чимало варіантів, пропонували житло та можливість забрати всіх домашніх улюбленців. Але як я можу залишити своїх тварин, які завжди були зі мною в місті? Хто я буду після цього? Для мене немає поділу на "моїх" і "не моїх" тварин, - зізнається вона.
Куркурін назавжди зберіг у пам'яті свій перший випадок порятунку чотирилапого друга.
- Почалася війна, підписники почали скидати одне й те саме фото - у селі Луч помирає тварина. А я й знати не знала, де той Луч, жила весь час у Миколаєві. Я - жива людина, теж було страшно виїжджати з міста. Беру друга на стареньких "Жигулях" - 43 роки машині - і поїхали. І це страшно, коли ти їдеш, а траса - порожня. Поліція зупинила й запитала, куди ми. Кажу: "Мені в Луч, собаку врятувати". На нас подивилися, як на божевільних, але пропустили. Почався обстріл, і було таке враження, що цілилися в нас, ми їхали посередині. Заїхали в Луч, собака забилася у під'їзд будинку, була в страшних опіках. Потім собака довго жила у мене, я її вилікувала. Зараз вона за кордоном, у родині, - розповідає Ганна.
Куркуріна згадує історію про покинуту лайку, якій під час обстрілу відірвало дві лапи й половину третьої. Тварину хотіли приспати, але волонтерка забрала її до себе.
Я назвала його Феніксом. Миколаїв постійно зазнавав обстрілів, і в той день вибухи були зовсім поруч із моїм домом. Цей пес, попри свої травми, намагався пробратися до мене в спальню на другому поверсі. Шви на його тілі розійшлися, і за ним тягнувся кривавий слід... Але зараз із Феніксом усе гаразд, його забрала до себе родина в Англії, - розповідає моя співрозмовниця.
Тоді ж Ганна записала для соцмереж відео, де пояснила, хто вона, і попросила про допомогу для тварин. Люди почали донатити з усього світу. На ці кошти жінка купувала корм та розвозила його по зруйнованих селах Миколаївщини, а згодом і Херсонщини.
Пригадує своє перше знайомство з селом Благодатне.
- Маленьке селище просто стерли з лиця землі. Я дві доби не могла прийти до тями після цієї поїздки. Серед руїн продовжували жити дві людини та кілька собак. Усі поля та дороги у селищі були заміновані. Це дуже страшно: вщент зруйновані будівлі, неймовірна холоднеча та повні жаху очі тварин, - каже вона.
УДОМА - 15 КОТІВ І ТРИ СОБАКИ
Наразі Ганна більше не відвідує селища особисто — вона надсилає корми для тварин поштою за запитами місцевих волонтерів. Водночас вона регулярно відправляється до дитячих будинків у Миколаївській області.
Вона зазначає, що на четвертому році війни у людей помітно знизився "потенціал доброти" та здатність надавати підтримку. Вона відзначає, що інші волонтери в місті вважають її своєрідним "рятівним кругом", але сама по собі не в змозі допомогти всім. За день до від'їзду з командою на чемпіонат світу в Угорщині, під її будинком виявили коробку зі сліпими цуценятами, які потребують вигодовування з пляшечки. Під час нашої розмови вона просить нас підтримати її в цій справі, оскільки через травму не може впоратися з цим сама.
- Миколаїв! Я що, одна волонтерка тут? Скільки можна мені підкидати тварин? У мене 15 власних котів удома і три собаки. Я з командою завтра їду на світовий чемпіонат, куди мені подіти цих тварин? Чи з собою їх узяти? - каже.
"БАЧИТЕ ТВАРИНУ В БІДІ - ДОПОМОЖІТЬ"
Телефон волонтерки буквально розривається від дзвінків. На питання, як витримує такий шалений ритм, вона лише усміхається та піднімає очі. Каже, що волонтерство займає більшість її часу.
Я сама вражена, не знаю, що й думати. Іноді відчуваю розпач. Лише скажіть щось - і я вже на зв'язку. "Ганно, тут аварія", "Ганно, там залишили", "Ганно, потрібна допомога"... Мій телефон постійно «горить» від таких повідомлень, без відпочинку. Я не можу врятувати всіх сама, люди! Якщо ви бачите тварину в скруті - допоможіть, хоч раз! А ще й ображаються, чому я не можу відповісти всім. Просто часу не вистачає, - з емоціями говорить волонтерка.
На переконання Куркуріної, волонтер повинен самостійно заробляти на своє життя, а не покладатися лише на благодійні внески.
До війни я отримувала до 10 тисяч доларів на місяць, але всі ці кошти йшли на підтримку тварин. Звісно, я вдячна тим, хто відкриває притулки за рахунок донатів, але це досить суперечлива ситуація – ви живете за рахунок тварин. Наразі мій заробіток знизився, і я відвідую фітнес-клуб тричі на тиждень. Але все ще витрачаю всі свої гроші на тварин. Я нічого не маю – відчуваю себе безхатьком у своїй рідній країні, – ділиться своїми думками Куркуріна.
Знову лунає дзвінок. Цього разу Ганна, вибачившись за попереднє переривання, піднімає слухавку. На лінії — Григорій, єдиний волонтер з Херсона, який сміливо дбає про бездомних тварин на Острові, забезпечуючи їм їжу.
Слухаємо тривожний тон чоловічого голосу.
Дрон приземлився прямо переді мною, і я тепер чекаю на рятувальників. Він впав всього за метр від мене і, на щастя, не вибухнув, - ділиться він. - Зараз йде сильний дощ. Я їхав на велосипеді до собачок. Тут такі обстріли, Аню, це просто жах. Сподівався, що дощ змусить їх замовкнути, а вони... Мамо, не хвилюйся, але стріляють безупинно.
- А я комусь давала бронежилет, а не захотів брати! Відійди від нього! - відповідає Ганна.
Жінка втішає стурбованого Григорія і запевняє, що незабаром надасть йому додаткові засоби безпеки, а також організує доставку будок для собак.
- Від покидька. Вони бачать, як чоловік на велосипеді везе баклажки з водою, і намагаються вистрілити в нього, - підкреслює вона.
Не так давно вийшов фільм "Усе має жити", присвячений життю та діяльності Ганни Куркуріної. Прем'єра відбулася в Польщі, і тепер стрічку демонструють у різних країнах світу.
- Мені аплодували стоячи. Було дуже незручно, не знала, як людей заспокоїти. Фільм я побачила вперше з глядачами й ридала. Геніально змонтований: сміх, радість, потім - війна. Перепади добра і зла. Потім відчула гордість - я хочу, щоб цей фільм побачили всі. Це душа наша. Йде війна, але ми знаходимо час і на дітей, і на тварин. Така наша нація, - каже Куркуріна.
Цим ми завершуємо нашу бесіду, оскільки на Ганну чекає чимало справ. Але ми не залишимося без подарунків. Натхнені щирою розмовою, просимо передати нам двох пухнастих "підкидьків" — і вже з новими членами родини: котеням та малюсінькою собачкою вирушаємо в Одесу.
* * *
Уперше ми познайомилися з Ганною на початку повномасштабного вторгнення й одразу були вражені, наскільки вона світла й відкрита. Потім разом доставляли корм у собачий притулок у Херсоні, займалися заходами зі стерилізації тамтешніх безпритульних тварин, разом потрапляли під обстріл під час евакуації тварин із затопленого Херсона після теракту на ГЕС. Тоді в човні я спитала Ганну, чи не страшно їй. Вона відповіла, що звичайна жінка й відчуває страх за своє життя, але має допомогти тим, хто слабший за неї.
Але Ганна Куркуріна - надзвичайна жінка. Це людина з великим серцем, яка впевнена, що фізична сила не має значення, якщо слабка душа.
