Венесуела: Безкінечна зима
Ілюстрація, створена автором Еліасом Хейгом (Elías Haig), була використана за погодженням.
Я виріс у північно-центральній Венесуелі, де 15 градусів за Цельсієм є поняттям надзвичайного морозу, і страждати від сезонного афективного розладу (САР), або сумнозвісної "сезонної депресії", - це найдивніше, що траплялося зі мною в житті. Будучи дитиною, я ніколи не уявляв, що день закінчується о 16:27, не кажучи вже про те, що скорочення світлового дня може зробити все таким сірим, у прямому і переносному значенні цього слова. Всього за кілька тижнів пейзаж колишнього югославського міста Мостар у Боснії та Герцеговині змінюється з живописного кремового на більш похмурий сірий.
Лише вчора був 15 вересня, і ти весело бавився у воді з друзями, а сьогодні вже 15 жовтня, і ти нарікаєш на холод, загорнувшись у три пальта. Мене вражає, як швидко погода може змінювати життя людей, і в той же час це приносить мені радість. Незважаючи на всі зміни клімату, ми завжди шукаємо стабільність. Хоча я ніколи не відчував сезонної депресії, коли мешкав у Венесуелі, я також не мав відчуття впевненості в завтрашньому дні.
Одного разу на Різдво у Венесуелі я розпаковував різдвяні подарунки, оточений 25 родичами, які зібралися на нашу сімейну вечерю. На наступний день я дзвонив своїй тітці, якраз перед її реєстрацією в міжнародному аеропорту Майкетія. Мені було важко стримати сльози, адже я розумів, що, найімовірніше, не побачу її ще багато років. Незважаючи на всю невизначеність, що оточувала мене в дитинстві, я так і не зміг звикнути до цього відчуття.
Жити, не знаючи, що станеться завтра, - до певної міри можливо. Але жити, знаючи, що завтра буде тільки гірше, - ні. Незважаючи на те, наскільки звичним стало для мене бачити, що коло рідних за різдвяним столом стає все меншим і меншим, або зі скількома друзями я вже попрощався, я не думаю, що існує спосіб звикнути до болю бути венесуельцем. Коли я переїхав до Боснії і Герцеговини у 2023 році, я сподівався, що рани почнуть гоїтися.
Це була жахлива помилка.
Боснія - країна, що переживає постійні тривоги. З вікон мого навчального закладу, Коледжу Об'єднаного Світу в Мостарі, відкривається вид на центральну площу, де можна помітити щонайменше тисячу слідів від куль. Це місто фактично залишається розділеним між католиками та мусульманами. Як іноземний студент, я відчуваю, що запитати щось про місцеву політику майже неможливо. Під час футбольних матчів етнічні суперечки часто переростають у жорстокі зіткнення, які змушують місто зупинитися в своєму русі.
Кращим доказом цього став день 10 січня, встановлений конституцією Венесуели як день інавгурації нових президентів. Можливо, я і страждаю на сезонну депресію, але тієї ночі то був не вітер у вікно, що не давав мені спати. Намагатися пояснити те, що сталося у Венесуелі 10 січня, настільки просто, що навряд чи вдасться пояснити безсоння близько тридцяти мільйонів душ по всьому світу. Якщо говорити прямо, то 10 січня був просто ще одним днем. Але в дійсності ми втратили надію. Вже вкотре.
Того дня Едмундо Гонсалес, повноправний переможець виборів 28 липня, мав скласти присягу як новий президент Венесуели. Втім, цього так і не сталося з безлічі причин, і надія кожного з нас, більш ніж семи мільйонів людей, зійшла нанівець. У ту ніч я не міг заснути.
Будучи венесуельцем, я не можу просто відкинути свої тривоги й надії. Тому я продовжував стежити за оновленнями у X (раніше Twitter), Telegram і WhatsApp, спілкувався з родиною та обговорював новини з друзями. Так, зізнаюся -- я провів увесь день у надії, що щось нарешті станеться, і туман, який нависає над моєю країною вже 25 років, раптом розвіється. Хоча це й не вперше, коли ми опинялися в ситуації, де свобода здавалася досяжною, або коли легітимний президент не зміг обійняти посаду, я все одно не втрачав надії.
Це стало вже звичним явищем. Час від часу спалахи надії починають поширюватися. Незважаючи на те, скільки разів я намагався відійти вбік, вимкнути всі комунікаційні засоби, щоб хоча б на мить забути про тривоги за долю моєї країни, я не можу позбутися занепокоєння. Слідкуючи за літаками на FlightRadar24, намагаючись зрозуміти, що саме перевозять приватні літаки, які пролітають над Каракасом, або організовуючи громадські заходи в будь-якому місці, я ніколи не залишаю в спокої своїх переживань і продовжую мріяти про вільну Венесуелу.
Це відчуття майже таке ж неминуче, як сезонна депресія. Так само, як я сезонно впадаю у пригніченість у Мостарі й нічого з цим не можу вдіяти, Венесуела дає мені трохи надії, а потім розчаровує щоразу, коли політична подія наче дає промінь світла в кінці тунелю. Я не можу цього уникнути. Це сезонне явище.
Проте, кожен сезон приносить свої унікальні відчуття. Кожного разу, коли я мрію про більш світле майбутнє для Венесуели, це відчувається одночасно і абсурдно, і вкрай необхідно. З кожною подією, що начебто звільняє мою країну від ланцюгів, які її тримали ще до мого народження, я залишаюсь безпорадним і можу лише безглуздо сподіватись на краще.
На відміну від зими, пора сподівань не завжди та сама. Зима завжди холодна, тоді як надія ніколи не народжується однаково двічі. Інколи вона росте завдяки перебігу певних подій, інколи - через загадкові твіти, в яких обіцяють, що ось-ось рішення впаде з неба, проте надія таки з'являється.
Хоча я нічого не можу з цим вдіяти, я просто пливу за течією. Незалежно від того, як часто я страждаю від розчарувань, я не перестаю вірити, що моя країна знайде правильне рішення. Це надзвичайно велика надія, щоб від неї відмовитися. І якщо я не відкидаю її, у мене є сили готуватися до того часу, коли матиму змогу діяти.
Так само, як я набуваю вітамінів та готую теплі речі до зимового сезону в Мостарі, я не можу не докладати зусиль, щоб дочекатися моменту, коли наші сподівання втіляться в життя. Хоча мої можливості обмежені, я роблю все, що в моїх силах, щоб бути підготовленим, коли цей час нарешті настане.
Я роблю це, тому що, так само як минає зима, я вірю, що наш час теж колись настане.
