Від Грачова до Пятова: символічна команда українських гравців Шахтаря з усіх епох.
І жодного слова – про бразильців.
9 листопада відзначається 50-річчя здобуття першого союзного "срібла" донецьким "Шахтарем". На сьогоднішній день "гірники" займають 2-ге місце в чемпіонаті країни, що сприймається як невдача, а про 3-тє місце й говорити не варто. Однак пів століття тому цей результат був справжнім проривом, який закріпив "помаранчево-чорних" як одного з постійних претендентів на високі позиції. У той час, й у наступні роки, особливо в 1980-ті, основні ролі в донецькому клубі виконували гравці, які народилися в Україні. Ця важлива дата служить чудовою нагодою, щоб згадати про найкращих із них. Однак не варто забувати й про більш сучасні етапи клубної історії.
Воротар: Андрій Пятов (народився в 1984 р.)
"Якийсь чолов'яга плаває поруч зі мною у басейні, так мені опісля сказали, що це, виявляється, воротар "Шахтаря", - журналістка, яка пише на далекі від спорту теми, поділилася враженнями від перебування в готелі Emily Resort неподалік Львова. Показово, що пересічні відпочивальники в цьому готельному комплексі, які не є футбольними фанатами, однак знають якісь базові речі, навіть цьогоріч називають Пятова "воротарем "Шахтаря", попри те, що він уже кілька років на тренерській роботі. Справді, 2-й гравець в історії "Шахтаря" за кількістю проведених матчів заслужив на визнання та впізнаваність, даруйте за словогру. Годі й казати, 11-разовий чемпіон України й володар Кубка УЄФА! Причому на шляху до омріяного євротрофею Пятов зіграв кілька сухих матчів проти таких знакових клубів, не обділених евротрофеями в своїх колекціях, як "Тоттенхем", московський ЦСКА та "Марсель". Ну, і в єврокубках Пятов відбив аж 5 пенальті (тут не йдеться про післяматчеві серії, у фокусі - 11-метрові під час ігор) - досягнення, котре поки що не підкорилося жодному іншому українському воротареві.
Юрій Дегтерьов та Дмитро Шутков, безумовно, також заслуговують на визнання, проте Пятов протягом значно довшого періоду демонстрував стабільно високий рівень виступів.
Захисники: Володимир П'яних (народився в 1951 р.), Ярослав Ракіцький (народився в 1989 р.), Олександр Кучер (народився в 1982 р.), Олексій Варнавський (1957-2008)
Ліворуч у захисті - Володимир П'яних. Дуже дисциплінований оборонець, який сумлінно відпрацьовував на захист, а вряди-годи й підключався до атак. Саме в срібному матчі проти "Арарата" в 1975 р. П'яних участі не брав, а ось у грі, що передувала тій, - проти ростовських армійців, попрацював на полі всі 90 хвилин. Був у його біографії матч проти московських армійців, під час якого він відзначився впродовж 3-х хвилин і зі знаком "плюс", і зі знаком "мінус". Спершу лівофланговий оборонець зрівняв рахунок у тому матчі, а опісля спрямував м'яч у свої ворота. Це трапилося наприкінці 70-х хвилин, і "гірники" зрівняти рахунок удруге просто вже не встигли. Пригадую домашній матч "гірників" проти київського "Динамо" в 1981 р. й те, що донецьку команду вивів на поле з капітанською пов'язкою саме П'яних. Певно, свій найважливіший гол П'яних забив у фіналі Кубка СРСР-80 у ворота тбіліських динамівців на 84-й хвилині - ударом головою після подачі кутового Михайлом Соколовським. Він виявився переможним і приніс помаранчево-чорним жаданий трофей.
Цілком можна сказати, що 10-разовий чемпіон України (не було б вояжу до заболоття, було б більше внутрішньоукраїнських титулів) в складі "Шахтаря" Ярослав Ракіцький репрезентує сьогодення, адже є чинним гравцем. Щоправда, тепер захищає кольори не "Шахтаря", а одеського "Чорноморця", який нині є одним із лідерів у Першій лізі. Ризикую видатися неоригінальним, але якнайбільше мені запам'ятався гол Ракіцького у ворота "Феєнорда" в Лізі Європи у березні 2023 р.: після подачі кутового Георгієм Судаковим центрдеф "Шахтаря" спрямував м'яч у ворота чи то попереком, чи то спиною, чи то місцем, що нижче спини. Одне слово, вигадав кумедну дивовижу, й м'яч опинився у сітці.
Олександр Кучер є яскравим прикладом киянина, який здобув визнання в "Шахтарі". Хоча у нього менше чемпіонських титулів, ніж у Ракіцького (7), він все ж відзначився тріумфом у Кубку УЄФА разом з "Шахтарем". У 2009 році він провів всі 120 хвилин у фінальному матчі проти "Вердера" з Бремена. Проте, через накопичення жовтих карток, Кучер не зміг взяти участь у знаковій півфінальній зустрічі-відповіді проти київського "Динамо", яка стала важливою сторінкою в історії клубу.
Інша варіативна комбінація для центральної захисту цієї команди включає Сергія Попова та Олександра Сопка. Однак, на відміну від Ракіцького та Кучера, їм бракує такого ж чемпіонського досвіду.
Праворуч у захисті грає Олексій Варнавський, 2-разовий володар Кубка СРСР і віцечемпіон 1979 року, родом з Макіївки. Це справжній майстер своєї справи на футбольному полі, проте, на жаль, не зміг знайти своє місце в житті після завершення кар'єри (хоча мав добре освіту, закінчивши Донецький інститут радянської торгівлі, який у 2014 році був переведений до Кривого Рогу). Найяскравіший момент у кар'єрі Варнавського стався під час виїзного матчу проти швейцарського клубу "Серветта" в рамках Кубка кубків у сезоні 1983/84. У домашньому матчі "гірники" змогли забити лише в самому кінці зустрічі завдяки Віктору Грачову. У Женеві ситуація була складною. Проте наприкінці першої третини другого тайму Варнавський двічі потрапив у ціль за три хвилини, тим самим забезпечивши перемогу своїй команді. Спочатку він потужно пробив після скидки Грачова, а потім, скориставшись фланговою подачею того ж Грачова, головою відправив м'яч у ворота.
Гравці на позиції півзахисників: Тарас Степаненко (народився у 1989 році), Валерій Рудаков (народився у 1955 році), Михайло Соколовський (народився у 1951 році) та Микола Федоренко (також народився у 1955 році).
Ключовою фігурою цієї команди є Тарас Степаненко, і хоча Сергій Ященко також залишив помітний слід в історії клубу, я обираю Тараса. Уродженець Великої Новосілки розпочинав свої перші кроки у професійному футболі в запорізькому "Металурзі", але справжню славу та 10 чемпіонських титулів він здобув у "Шахтарі". Особливо запам'ятався один з його голів у матчі проти київського "Динамо" під час Кубка України в сезоні 2019/2020. У той момент "гірники" програвали, і на останніх хвилинах другого тайму вся команда, включаючи воротаря, вирушила до штрафного майданчика суперника на виконання стандарту. Після кутового м’яч довго плутався між гравцями, поки Степаненко не підхопив його і потужним ударом лівою ногою вразив ворота динамівців. Георгій Бущан хоч і торкнувся м'яча, але не зміг його відбити. Тарас, з перев'язаною головою, (що стало справжнім символом українського "класико") побіг святкувати гол, з жестом закликаючи фанів "Динамо" замовкнути. Хоча в підсумку кияни виграли той кубковий матч у додатковий час, гол Тараса подарував уболівальникам ще півгодини яскравого футбольного дійства. Спочатку "гірники" грали в більшості (Володимир Шепелєв не проявив особливої ввічливості до Тайсона), але згодом Тарас отримав другу жовту картку за фол на Беньяміні Вербичі, що сталося на початку додаткового часу.
Валерія Рудакова, відомого володаря двох союзних Кубків, Кубка сезону та титулу віцечемпіона, розмістимо ліворуч, хоча його природне місце на полі — це опорна зона. У сезоні 1980 року Рудаков відзначився двома дублями, завдавши ударів по воротах "Нефтчі" та "Зеніту", які не змогли витримати натиск корінного донеччанина. У матчі проти пітерців голи Рудакова кардинально змінили хід гри: за три хвилини він із 1:2 перевів рахунок на 3:2, а "Шахтар" у результаті довів гру до розгромної перемоги.
Михайло Соколовський, уродженець Слов'янська, для багатьох асоціюється з Кубком СРСР, який він піднімав над головою як капітан "Шахтаря". Цю знаменну подію він пережив двічі, а в 1984 році також здобув Кубок сезону: "гірники" здобули трофей у драматичній фінальній боротьбі, вирішивши його долю на останніх хвилинах другого матчу. Вирішальний гол забив саме Соколовський, отримавши м’яч на груди, перебуваючи спиною до воріт, він швидко повернувся та, вигравши боротьбу в захисників "Дніпра", точно вразив ціль. Цікаво, що перший гол у цьому матчі забив Микола Федоренко - легенда "Шахтаря", на той момент вже гравець "Дніпра". Важливо зазначити, що багаторічний капітан "Шахтаря" є рекордсменом клубу за кількістю матчів у радянському чемпіонаті. До того ж, він один із чотирьох лауреатів (разом з Олегом Блохіним, Володимиром Плоскіним та Федором Черенковим) нагороди популярної в 1980-ті роки київської газети "Прапор комунізму", яка згодом стала "Київським вісником", за найбільшу кількість матчів, зіграних за свій клуб. В єврокубках я запам’ятав дубль Соколовського в домашньому матчі Кубка УЄФА сезону 1979/80 проти "Монако". Спочатку він влучно пробив лівою ногою з гострого кута після передачі з правого флангу, а згодом, також з гострого кута, але вже зі штрафного, закрутив м'яч правою ногою у лівий верхній кут воріт суперника.
На правому фланзі півзахисту виступав Микола Федоренко. Саме в срібному сезоні 1975 року уродженець міста Орджонікідзе (тепер Покров), що розташоване на Дніпропетровщині, вперше з’явився в основному складі "Шахтаря". Під час одного з інтерв'ю, яке я брав у Миколи Івановича, він поділився спогадами про той важливий для нього період: "У 1975 році, після того як Базилевич перейшов до Києва, тренер Сальков випустив мене на поле в домашньому матчі проти "Пахтакора", коли рахунок був 0:0. На жаль, чимало гравців тієї ташкентської команди загинули через чотири роки в авіакатастрофі. Мені вдалося забити вирішальний гол на 49-й хвилині, після чого я почав частіше з’являтися в основі. Тоді до команди "Шахтар" приєдналися Варнавський, Рудаков, Соколовський, Резник, Роговський і Латиш". У складі донецького клубу Федоренко двічі ставав віцечемпіоном СРСР і один раз піднімав над головою союзний кубок. Проте золоту медаль чемпіона він отримав вже у складі "Дніпра" в 1983 році.
В історії "Шахтаря" Андрій Воробей, корінний донеччанин, є найуспішнішим українським бомбардиром. У його активі - три титули чемпіона, а на зламі століть він отримав звання найкращого футболіста року в Україні. Воробей також став кращим голеадором, забивши 21 гол у першому сезоні нового тисячоліття у вищому дивізіоні. Влітку 1998 року він вразив усіх, забивши два хет-трики командам з річковими назвами "Дніпро" та "Ворскла". Під час кваліфікації до Ліги чемпіонів у сезоні 2000/01 донеччанин тричі засмутив ворота естонської "Левадії". В одному з матчів у Празі проти "Славії" він зрівняв рахунок на останніх хвилинах другого тайму, що дозволило команді перейти в овертайм, де "гірники" забили ще один гол і вперше потрапили до групового етапу Ліги чемпіонів. У сезоні 2002/03 Воробей забив переможний м’яч у матчі з "Динамо", коли "Шахтар" вперше виходив на гру в статусі чинного чемпіона. Сергій Попов зробив точний пас, вивівши Воробея на ворота киян, і той не підвів.
Віктор Грачов з'явився на світ у Донеччині, в місті Дзержинськ (тепер Торецьк), і фактично все своє дитинство та юність провів у клубі "Шахтар", за винятком короткочасного, але не зовсім зрозумілого переходу до "Спартака" у 1982 році. У його спортивній кар'єрі можна знайти два союзних кубки та Кубок сезону. У Кубку кубків 1983/84 років він став найкращим бомбардиром, забивши п'ять голів, перевершивши навіть таких відомих європейських гравців, як дворазовий володар "Золотої бутси" Фернанду Гомеш з "Порту", а також Клауса Аллофса, який двічі ставав кращим бомбардиром чемпіонату Європи і чемпіонату Німеччини, та Паоло Россі, що на той час був чинним чемпіоном світу. Особливо запам'ятався мені вирішальний гол Грачова у матчі проти київського клубу навесні 1987 року. Хоча гра була не надто цікавою, і я вже почав думати, що нас чекає нічия 0:0, наприкінці другого тайму "гірники" провели швидку контратаку, і злагоджені дії Ященка, Смолянінова і Грачова призвели до точного удару Віктора Олександровича.
Альтернативні кандидати на роль українського нападника "гірників" - це Ігор Петров, Олексій Бєлік та Сергій Ателькін.
На питання, де ж Віталій Старухін, маю відповідь: легендарний Бабуся народився в Мінську й через це не має змоги потрапити до лав цієї символічної команди. Втім, як його не згадати в контексті "Шахтаря" 1970-х - початку 1980-х! "Атмосфера в "Шахтарі" моєї молодості була чудовою, -зізнавався мені в інтерв'ю Микола Федоренко. - Старші хлопці - Дегтерьов, Звягінцев, Яремченко, Старухін - були нам добрими наставниками, навчали нас і футболу, й життю. Якщо називати речі своїми іменами, то "гнилля" в тому "Шахтарі" не проходило. Якогось протистояння між місцевими та приїжджими футболістами не було. Навпаки - приїжджі переймалися "шахтарським" духом і повністю віддавалися боротьбі на футбольному полі.
Ця ситуація стала каталізатором як футбольного розвитку, так і формування людських якостей. Відмовлятися від боротьби, пасувати, не ризикувати в підкаті — це справжня ганьба, яка залишає слід. Багато наших фанатів працюють у шахтах. Ця професія, хоч і почесна, та несе в собі чимало небезпек. Ми, постійно перебуваючи в шахтах і спілкуючись з трудовими колективами, усвідомлюємо це. Для цих людей футбол і команда "Шахтар" — це справжній оазис. Як ми могли б не викладатися на полі? Шахтарів не обманеш. Якщо ти борешся за команду, навіть помилки їм пробачать. Але якщо ти відмовляєшся від боротьби, краще не з’являтися в місті.
О, скільки води утекло з тих пір у Кальміусі! І суспільно-політична ситуація зазнала змін, і країна, яку представляє клуб у помаранчево-чорних футболках, трансформувалася, адже "Шахтар" переїхав до Києва чи Львова. Тепер в команді "гірників" обмаль вихідців з Донеччини, натомість їх замінили численні бразильці. Можна дискутувати про доцільність вибору селекційної політики сучасного керівництва клубу, можна критикувати бразильців, які захищають кольори "Шахтаря", за те, що вони ніколи не спускалися до шахт, або ж осуджувати окремих гравців за їхні наївні дії на полі (наче в такі моменти вони забувають про наявність VAR, що завжди виведе хитрунів на чисту воду). Проте факт залишається незмінним: нинішній "Шахтар" здобув значно більше трофеїв, ніж його попередники з пізньорадянського періоду. І хоч як би там не було, те "срібло" 1975 року досі живе в пам’яті вболівальників донецького клубу. Йдеться не про тих, хто просто підтримує переможців, незважаючи на відстань до місця проживання, а про відданих помаранчево-чорним кольорам дядьків і дідусів, які за "Шахтар" вболівають з самого дитинства, спостерігаючи за футболом зі славнозвісного терикону поряд зі стадіоном у Донецьку. Вони пам’ятають той шахтарський дух, що зробив "гірників" кубковою командою, завдяки якому жоден гравець не дозволяв собі халтурити на полі. І, напевно, нікому не спало б на думку називати склади "Шахтаря" 1970-х або 1980-х років пародією, хоча з точки зору титулованості та індивідуальної майстерності (нехай і не завжди) вони значно поступаються нинішньому "Шахтарю".
