Я встаю рано вранці, насолоджуюсь кавою і спостерігаю, як гине росянин. Що може бути кращим? Пілот ударних дронів Артем Гесман.

"Іншого виходу не було — більшість моїх товаришів вже перебували на передовій."

О четвертій годині ранку Артем, повернувшись з нічної зміни в Одесі, ліг спати, навіть не уявляючи, що всього через кілька годин його життя зазнає кардинальних змін. Як бармен і бар-менеджер у різних закладах міста, він активно поринав у життя Одеси: багато працював, грав у футбол, захоплювався легкою атлетикою та бігав уздовж моря. Не ставив перед собою далеких цілей і звик насолоджуватися кожним моментом "тут і зараз".

24 лютого 2022 року Артем вирушив до військкомату, але його не призвали на службу через велику кількість бажаючих. Йому порадили почекати. Він намагався через знайомих потрапити до Одеської територіальної оборони, але місць не було. Півроку він чекав, працюючи бар-менеджером у ресторані: "Ми почали забезпечувати військових їжею: готували обіди, лимонади та чаю, які доставляли хлопцям, зокрема на позиції ТРО".

Більшість друзів Артема вже пройшли службу. Через півроку, коли він їхав на роботу, його зупинив військовий територіальний центр комплектування. Військовий поцікавився, чи є Артем на обліку. Почувши ствердну відповідь, він запропонував організувати службу для молодого чоловіка. Артем із задоволенням погодився. Замість навчального центру їх відправили до Донеччини, де на той час розташовувався пункт базування 56-ї Маріупольської бригади.

Зображення: надане Артемом Гесманом.

Там зібралися люди з різних підрозділів, і почався процес відбору: когось зараховували, а когось залишали осторонь. "Там служив рідний брат мого найкращого друга, який працював діловодом у батальйоні. Він сказав: "Приєднуйся до нас у батальйон. Але вже завтра ти вирушиш на Донбас". Я відповів: "Звучить цікаво, їдемо!"

Зображення: надане Артемом Гесманом. Артем Гесман

І поїхав. Тиждень адаптації - і перший вихід у піхоті: "Два тижні ми провели в Первомайському -- села там фактично вже не існувало. Це район поблизу Донецького аеропорту. Під час першого виїзду на позицію сталася "панічка". Край села. З будівель - лише один двоповерховий гараж. І -- перший мінометний обстріл. Близько. Мене накрило. Сів, закурив. Будівля була настільки крихка, що я усвідомлював: один прямий приліт -- і нас не стане. Поруч був чоловік, який на початку служби замінив мені батька. Позивний "Куба". Пройшов полон, АТО. Заспокоюва чорним гумором: "Твоя міна тебе знайде". Ми кілька годин спілкувалися під обстрілами, і я зрозумів: якщо щось має статися -- станеться. І заспокоївся".

Протягом декількох днів я подорожував, не знаючи, куди веде шлях.

Після двотижневої служби на позиціях Артема повернули на базу для відновлення. Саме тоді в підрозділі з'явився перший дрон "Мавік", який батьки одного з його товаришів зібрали коштами та передали. Коли хлопцям запропонували висловити бажання працювати з квадрокоптерами, Артем підняв руку — у нього були знайомі, які займалися відеозйомкою на весіллях і різних подіях, і він кілька разів намагався літати на дроні.

"Ось він, "Мавік". Ти готовий вчитися?" – сказали Артему. Спочатку він майже не знав, як керувати цим дроном, тому перші кілька днів просто летів "наосліп", намагаючись зрозуміти його можливості самостійно. Але вже через п’ять днів він опинився з "Мавіком" на позиціях під Водяним: "Хлопці, від яких я отримав дрон, запитали: "А він анонімізований?". Я не знав, про що йдеться. Мені пояснили, що неанонімізований дрон можуть виявити ворожі системи. Перевірили мій – і справді, він такий. Тоді мені передали свій. Наступні 21 день я працював уже з ним".

Паралельно з'явилися онлайн-курси для дронарів на Prometheus. Тож вдень Артем "літав", а ввечері - вчився. Пізніше почав збирати пілотів зі своєї бригади: створювали ком'юніті, обмінювалися досвідом.

Зображення: Артем Гесман Артем Гесман "Втрата дрона означала втрату зору"

"Найбільший страх полягав у тому, що можна втратити дрон, адже без нього не залишиться 'очей', – згадує Артем про той час. Одночасно виникали й інші труднощі: нерозуміння, куди летіти з дроном, як організувати скиди, як правильно встановлювати гранати. Врятувало те, що на YouTube почали з'являтися навчальні матеріали. Отже, хлопці навчалися на практиці: 'Це було приблизно через місяць після початку активного використання 'Мавіків' – десь у жовтні-листопаді.'"

На найбільшою проблемою Артем називає керівництво, яке тоді не розумілося на тактиці застосування дронів: "Тобі могли наказати летіти в туман, сніг, дощ. А ти розумієш - якщо втратиш дрон, нового можуть не дати, і відправити в піхоту як покарання. Особливо важко стало після початку нічних польотів: "Літаєш на малій висоті, на якій далеко не відлетиш: радіогоризонт, рельєф, пагорби. Часто доводилося підійматися на другий поверх будинку й працювати звідти. Ти сидиш на нагорі, коли всі -- у підвалі, бо летять снаряди. Пізніше з'явилися виносні антени -- стало трохи легше".

Артем згадує, як на їхньому контрольному посту працював танк. Він спостерігав за ним через дрон. Перший удар відбувся приблизно за 20 метрів від нього. На щастя, снаряд влучив у дерев'яний пень, і до Артема лише долетіли уламки. Потім пролунав ще кілька вибухів. Артем зосереджено направляв дрон назад: "Я стояв на драбині між підвалом і будівлею, коли снаряд приземлився зовсім близько. Це було сильне оглушення — моя перша контузія. Але я зміг посадити дрон".

Зображення: надане Артемом Гесманом. Артем Гесман з побратимами "FPV -- зовсім інший рівень керування"

Коли Артема з побратимами перекидали з Авдіївського напрямку на Запорізький, у них був короткий проміжок перепочинку. Артем використав його, аби писати в різні фонди з проханням про дрони -- до Стерненка, "Повернись живим" і так далі. Каже, найпростіше тоді спрацювали з Фондом Притули. І від них отримали "Мавіки".

Невдовзі вони також почали співпрацювати в сфері FPV-дронів. Фонд зателефонував, повідомивши про старт нової програми з навчання в школі "Буревітер" у Києві, де відкривався перший набір на курси FPV. "Оскільки у мене був маленький загін пілотів, які успішно працювали з "Мавіками", мені запропонували взяти ще двох хлопців для участі в навчанні".

Артем згадує, що це було нелегко, адже "FPV -- це абсолютно новий рівень управління": "На відміну від "Мавіка", який має стабілізацію і може зависати в повітрі, FPV вимагає постійної роботи рук і безперервного контролю. Це стає фізично і психологічно дуже виснажливим".

Повчилися - повернулися до Донбасу. На Бахмутський напрямок — Соледар, Бахмут, ще, як говорить Артем, "до абсолютного пекла". Він згадує, що їм привезли перші FPV-дрони, але "вони були недосконалі, кустарного виготовлення, усе трималося "на голому ентузіазмі"".

Зображення: надане Артемом Гесманом. Артем Гесман

Відносини з керівництвом почали ускладнюватися: "Для них усе виглядало дуже просто: "Ось FPV, ось боєприпаси — запускай і знищуй". Але насправді дрони не літали. З перших 50 FPV-дронів лише два виконали свою задачу. Ще 18 були втрачені через радіоелектронну боротьбу. Саме в цей час РЕБ почав активно розвиватися, і практично в кожному ворожому укритті була піхота з РЕБ. Летиш — все ідеально, і раптом дрон падає. Це сильно деморалізувало. Почалися конфлікти й взаємні звинувачення. Коли я перейшов на FPV, мої підлеглі використовували "Мавіки", і їм наказували підніматися в небо за поганих погодних умов. Якщо піхота не рухалася — навіщо ризикувати дроном? Ми розробили власну тактику: один дрон у повітрі, коли в нього сідала батарея, другий одразу підлітав для його заміни. Але керівництво часто обминало мене, даючи команди моїм хлопцям напряму через рацію. Вони піднімалися в небо, втрачали дрони, а потім їх критикували як "безруких". Пілоти адаптувалися до цієї системи: спілкувалися з іншими підрозділами, фондами, між собою. У нас були свої чати, групи, де ми обмінювалися досвідом. Я зазвичай відвідував друзів з інших підрозділів, ми зустрічалися, обговорювали нові можливості дронів і ділилися напрацюваннями. Коли з'явилися FPV, нашою улюбленою активністю стало виїжджати на полігон для тестування новинок. Ми знали, як діють інші, але донести свої ідеї до керівництва й створити ефективну систему всередині підрозділу було майже неможливо."

Фото: EPA/UPG Пілоти керують дронами FPV під час атаки на передовій поблизу міста Часів Яр, Донецька область, 29 липня 2025 року. "У стані шоку не болить"

Одного разу Артем разом із товаришами вирушив працювати з FPV-дронами та дронами-камікадзе. Вони опинилися приблизно за півтора кілометра від переднього краю, де не було ані окопів, ані бліндажів. Розгорнувши своє обладнання, Артем налаштовував FPV на зліт, коли раптово в їхній бік прилетів снаряд. Він впав поруч, зачепивши дрон. В результаті, "пташка" Артема вибухнула, а потужна хвиля удару вдарила йому в правий бік. Проте він не втратив свідомість.

Після поранення я одразу отримав першу допомогу і телефонував усім, кого міг дістати. Найшвидше прибули зенітники. Тоді я чітко усвідомив: вмирати не боляче. У стані шоку відчуття болю не було. Біль з’явився лише від турнікетів, коли їх затягнули. Я залишався при свідомості протягом усього шляху. Навіть жартував: "Не трясіть так, бо починає боліти". Абсурдність ситуації полягала в тому, що замість того, щоб відвезти мене відразу на трасу Бахмут-Слов'янськ, де чекала швидка допомога, мене повезли до медслужби батальйону. Мовляв, "треба зафіксувати поранення". Знеболювальне не надали. Спочатку заповнили документи, і лише потім викликали швидку. У машині лікар сказав: "Готуйте універсальну кров". Подивився на мене і зауважив: "О, ти ще не спиш". І вже тоді я втратив свідомість.

Артем прийшов до тями вже у лікарні Мечникова в Дніпрі. Він згадував: "З такими травмами, як у мене, зазвичай не вивозять з передової. Мені пощастило, що до нашої позиції змогли під'їхати на автомобілі. Спочатку через турнікети мені ампутували ногу нижче коліна, а потім — вище. Рука була в дуже важкому стані".

"Бажаю отримати найсучасніший протез, оскільки моя активність не знає меж."

Після свого перебування в Дніпрі Артем був переведений до обласної лікарні в Хмельницькому. Він розповідає, що протягом тижня там майже нічого не робили для його лікування. Лише час від часу заходили, а потім зв'язалися з потрібними особами — і його перевезли до військового госпіталю в Хмельницькому. Це було як день і ніч. Сучасний медичний заклад, ставлення лікарів неймовірне. Медсестри приходили кожні три години, щоб надати знеболювальне.

Артему провели пересадку шкіри на руці. Під час декількох операцій використовували місцеву анестезію, адже Артем сам наполягав на тому, щоб не засинати. Він спостерігав за процесом, бачачи свої сухожилля: "Мене зацікавило, як спеціальним інструментом знімають шкіру з руки, а потім пришивають її назад — це дійсно захоплююче".

Після подій, пов'язаних із Хмельницьким, Артема направили до реабілітаційного центру "Галичина", розташованого поблизу Львова. Це сучасний заклад з обладнаними реабілітаційними залами. Пізніше він потрапив до Superhumans, де отримав свій перший протез. "Але за державний кошт у перший рік надають лише механічні протези – як для ніг, так і для рук. У випадках подвійної ампутації або ускладнень можуть виділяти кошти на сучасні електронні протези. Я ж одразу прагнув найкращий протез для ноги. Веду активний спосіб життя: подорожую, працюю і постійно в русі. Мене цікавив Genium – його вартість становить близько 70 000 євро".

Пригадує, що в Superhumans сказали: половину готові оплатити, а решту - можна зробити збір. Артем не хотів, каже - соромно. Та про нього написали знайомі журналісти, озвучили, що для протезу потрібно ще 1 250 000 гривень. Артему почали писати знайомі, пішла хвиля, і збір закрили за пять днів: "Я досі не вірю, що таке можливо".

Sure! Here’s a unique version of your text: @timi_diary

#відновлення #протезування #збройнісили🇺🇦 #разомусе🇺🇦💪 #незламність #конфлікт #супермен

🎶 Horizon - ARTBAT

Він стверджує, що після травми найголовніше – це підтримка родини та друзів. А ще важливо, щоб не було жалісливих поглядів: "Коли мої товариші відвідували мене у Львові, ми разом прогулялися містом, і я тільки-но освоїв ходьбу на протезі. Вони по-доброму підштовхували мене: 'Давай, не відставай!' Чорний гумор – це те, що нас рятує".

Вона підкреслює: "Для ветеранів це велика проблема – міста, що не враховують їх потреби. Я ще здатна пересуватися на протезі, але людям, які користуються інвалідними візками, це практично неможливо".

Як тільки Артем списався з армії й запротезувався, поїхав разом з коханою в першу велику подорож на два тижні: Чехія, Німеччина, Нідерланди: "У мене багато знайомих по всій Європі, тому було де зупинятися". Потім почали їздити Україною. Артем купив машину. У пари в обох - віддалена робота, тому можна мандрувати: "Життя змінилося тим, що я став менш мобільним і трохи більш інтровертним. Якщо раніше любив клуби, тусовки, то зараз це дискомфортно. Виходиш у центр Одеси, на Дерибасівську, бачиш, як здорові чоловіки гуляють, розважаються -- і це трохи тригерить. Не скажу, що бісить, але неприємно".

Після отриманого поранення йому стало психологічно важко відвідувати звичайний спортзал — серед звичайних людей він відчував дискомфорт. Тому вирішив придбати бігову доріжку для дому і займався щодня, щоб підтримувати м’язи ніг і спину в хорошій формі: "Коли я виходжу на прогулянку містом, рідко бачу інших ветеранів на протезах. Багато з них залишаються вдома. Багато хто відчуває страх перед виходом — через фізичні зміни, побоювання осуду, поглядів і думок оточуючих. Хоча насправді вони повинні ходити з гордо піднятою головою — нехай люди дивляться і думають що завгодно. Загалом, суспільство ще не готове прийняти їх. Ветерани повертаються з різними проблемами: хтось із контузіями, хтось із серйозними психологічними травмами. Є й ті, хто звертається до алкоголю або проявляє агресію. Саме негативні історії запам’ятовуються найбільше — і саме вони формують спотворене уявлення про всіх ветеранів".

"Протез функціонує лише за умови, що тіло працює."

"Щоб нормально пересуватися — не нахилятися і не втрачати рівновагу, мені необхідно мати добре розвинуту спину, м'язи живота та культю ноги," - ділиться своїм досвідом Артем. Він регулярно займається цим. Під час відпустки йому вдавалося проходити до 28 000 кроків за день. Це навантаження впливає на ногу та протез: "Для мене спорт — це не лише про фізичну форму, а про можливість вести нормальне життя. Якщо я не використовую протез протягом двох-трьох днів, тонус м'язів знижується, ходити стає важче, компресія в нозі зникає, і організму знову потрібно пристосовуватися."

Sure! Here’s a unique version of your text: @timi_diary

#супергерої #реабілітація #протезування #зсу🇺🇦 #разомусе #незламні #супермен #мивільні🕊️💛💙 #разомусе💪

Certainly! Here’s a unique version of your text: 🎵

Також регулярно навантажується ліва рука, бо на неї Артем спирається, коли користується палицею: "Ліва сторона -- грудні м'язи, плече -- закачані, постійно працюють. А права почала "висіти", бо немає такого навантаження на культю. Тому спеціально її треную, щоб вирівнювати баланс тіла".

У ветерана є біоміонічний електронний протез руки, але ним майже не користується: "Вдома можу вдягнути щось приготувати чи зробити. Але на вулиці рука пітніє, через 30-40 хвилин протез починає сповзати, натирати, датчики гірше працюють -- починає дратувати". Машину він звик уже водити однією лівою. Навіть TikTok-канал так назвав.

Перше місце на "Іграх Героїв"

Каже, за останні місяці життя сильно змінилося на краще. Бо в Одесі відкрився Veteran Club. Відкрили перший в Україні інклюзивний пляж для ветеранів. Безкоштовний вхід, пандуси, навіть супровід у воду.

Одного разу Артем натрапив на пост в Instagram, де йшлося про відпочинок, організований ветеранським хабом, неподалік Одеси, на березі лиману в комплексі "Лавандія". Він вирішив подати заявку і успішно пройшов відбір. На заході зібралися близько 25 родин ветеранів з Одеси. Артем дізнався про можливість безкоштовного відвідування басейну, тренажерного залу та участі в різноманітних активностях. Коли ж він відвідав зал не сам, а в компанії інших ветеранів, його відчуття змінилися. З цього моменту він почав займатися спортом тричі на тиждень.

Приєднався до Одеської обласної федерації адаптивного спорту, яка забезпечує доступ до спортивних залів тричі на тиждень. Також тут запустили безкоштовну інклюзивну баню для всіх військових. "Ми разом подорожуємо по містах, беремо участь у змаганнях та різноманітних заходах. У такій компанії, серед "своїх", набагато простіше соціалізуватися. Адже коли ти наодинці, це стає справжнім викликом".

Артему запропонували поїхати на змагання з кросфіту для людей з різними видами ампутацій. Він сумнівався, але погодився. За вісім хвилин потрібно було зробити три кола:

2 хвилини веслування на тренажері, 10 підйомів гирі 8 кг, 20 вправ на прес, 5 підтягувань з резинкою.

"Було надзвичайно важко. Я думав, що знепритомнію. Але дух змагання, азарт так заводять. Після фінішу впав тиск, був білий як стіна. Але було неймовірно круто. Зайняв перше місце", - розповідає.

Зображення: надане Артемом Гесманом.

В даний момент ми активно готуємося до майбутніх змагань у Дніпрі. "Тренуємося в залі з нашими наставниками, вибираючи години, коли там практично немає відвідувачів. У неділю зал зазвичай закритий, проте власник робить виняток і відкриває його спеціально для нас, тренуючи разом з нами. Ми відчуваємо повагу, а не співчуття. Вправи адаптуються відповідно до наших можливостей. Під час мого перебування в Superhumans я запам'ятав безліч реабілітаційних вправ, якими зараз ділюсь із тренерами. Після того як я здобув перше місце на "Іграх Героїв", мене запросили знятися для соціального ролика. Ми створили 48 вправ для ветеранів з ампутаціями, які можна виконувати вдома. На платформі "Ігри Героїв" доступні безкоштовні відеоуроки: ви можете зареєструватися та займатися онлайн або під керівництвом тренера."

У співпраці з ветеранами активно займається професійна тренерка, яка має міжнародну сертифікацію в сфері адаптивного спорту. Вона також навчає інших тренерів: "Ми наразі ведемо переговори про те, щоб наші тренери пройшли ці курси. Кількість ветеранів зростає, ампутації мають різний характер, і фізичний стан у кожного індивідуальний – тому важливо вміти ефективно працювати з цими викликами".

Зображення: facebook/Герої спорту Адаптивні тренування Артема

Зображення: facebook/Ігри Героїв

Зображення: facebook/Ігри Героїв "Я максимально занурений у двіжуху"

Наразі Артем працює в фонді Серія Притули. Його офіційна посада — менеджер по роботі з екіпажами, але насправді він виконує функції аналітика: взаємодіє з пілотами, аналізує дані про ураження та ефективність обладнання, яке надає фонд. "Я почуваюся на своєму місці. Мені подобається моя робота, команда, і те, що я завжди в русі. Прокидаюся вранці, п'ю каву і спостерігаю, як вороги зазнають поразки. Що може бути краще? Я повністю занурений у роботу. Коли мої колеги досягають успіху, це приносить мені радість. Ми завжди на зв'язку. Багато хлопців повертаються з фронту і кажуть: "Я нічого не вмію, лише воювати". Ми збираємося разом, спілкуємося. Я завжди наголошую: усі труднощі — в нашій голові. Можливо все. Я бачив, як деякі ображаються, коли кажу: "Піднімайся, йди в зал, не валяйся". Вони можуть розізлитися, але потім дякують. Інколи потрібні не співчуття, а відверта розмова. Тому я прагну стати психологом, адже цивільні спеціалісти часто не розуміють, що таке війна. Ветеран для ветерана завжди є більш авторитетним. У березні я вирушаю на триденний курс з ментального здоров'я в Київ, де отримаю свій перший сертифікат."

Зображення: x.com/serhiyprytula Сергій Притула та Артем Гесман

Він зазначає: "Я прагну просто жити своїм життям. Відчувати радість і насолоду від кожного моменту. Тепер, коли я віддав державі все, що міг, я можу робити це з чистим серцем. Тож тепер я не відчуваю провини, коли дозволяю собі відпочити, вирушити в подорож або просто насолодитися звичайним життям".

Ви дійшли до кінця? Підтримайте ініціативу збору коштів для навчання бійців тактичній медицині та закупівлі засобів для зупинки масивних кровотеч HELPSI. Наша мета – зібрати 2 мільйони гривень. Ці кошти допоможуть Благодійному фонду Сергія Притули забезпечити військових навчальними курсами з тактичної медицини та передати Силам Оборони комплекти медичного устаткування, яке здатне ефективно зупиняти кровотечі на важкодоступних ділянках тіла в екстремальних умовах.

Контейнер для збору