Бенюк звернувся до мене, промовивши: "Ти!" Олексій Лейбюк розповідає про театральні таємниці, проводить паралелі з Гітлером і згадує Івано-Франківськ, де 40% населення спілкується російською.
Олексій Лейбюк, український актор і режисер, вперше вийшов на сцену ще в дитячі роки, коли випадково замінив сина Анатолія Хостікоєва в знаменитій виставі "Біла ворона", що проходила з Богданом Бенюком. На сьогодні його творчий шлях включає ролі в фільмах "Памфір", "Чому я живий" та "Дух Різдва", а також безліч театральних образів і власну Дитячу акторську школу.
В інтерв'ю OBOZ.UA Олексій Лейбюк зізнався, чому проміняв столицю на Івано-Франківськ, як колись був змушений записувати кастинги російською мовою та що його найбільше вражало у киянах. Також актор розповів, за що отримує найбільше хейту, чому відмовляє учнів від професії та як підтримує зв'язок із колегами, які зараз на фронті.
- Олексію, не можу не згадати трагедію, яка нещодавно сколихнула Івано-Франківськ - внаслідок російської атаками дронами біля пологового будинку загинув нацгвардієць та його 15-річна донька. Ви були в цей час у місті?
Я знаходився всього в ста метрах від вибуху, займаючись зі студентами в Університеті Короля Данила. Коли в Telegram з'явилися новини про ракетний удар по центру Львова, моя інтуїція підказала, що потрібно спуститися в укриття. Ми встигли дійти до безпечного місця, коли пролунав вибух.
Мій син відвідує дитячий садок, що знаходиться на тій же вулиці. Але в той день, на щастя, він залишився у бабусі через хворобу. Сподіваюся, що після цього інциденту люди почнуть серйозніше ставитися до сигналів тривоги. На жаль, наша психологія така: поки біда не торкнулася особисто, вважається, що все в порядку.
Ви не лише актор, але й педагог, а також один із засновників Дитячої акторської студії. Чула, що ви радите своїм учням утриматися від кар'єри в акторстві. Це цікаво, чи не виникають у батьків запитання про те, чому вони витрачають гроші на навчання? Адже це звучить дещо як антиреклама.
- Реклама нам не потрібна — нині в нашій школі навчається 150 учнів. Наші студенти все ж вступають до театральних вишів. Я намагався їх відговорити, але вони непохитні у своєму виборі (посміхається).
- Наприклад, у Лісабоні велика конкуренція між театральними майстернями, тому я здивувалася. А виявляється, до вас ще й черги!
Протягом року ми отримуємо численні дзвінки, але просимо всіх чекати до серпня для участі у кастингу, адже набір до нашої школи відбувається лише один раз на рік. Наші учні — це діти у віці від шести до шістнадцяти років, і ми навчаємо їх на рівні театрального університету. Навчальний процес включає етюди, інтенсивні фізичні "акторські тренування" та велику увагу до дисципліни. Усі наші викладачі — професіонали театрального мистецтва, тому це більше, ніж просто драматичний гурток.
Основною вимогою для набору до нас у майстерню є бажання не батьків, а самої дитини. Якщо вона щиро зізнається, що її змусила прийти мама, я, звісно, даю можливість спробувати. Якщо дитині подобається - вона займається, а як ні - то ні. Мені до вподоби, коли приходять ті, хто справді хоче працювати. Можливо, у шість років вони ще цього не усвідомлюють, але коли після перших занять кажуть: "Я хочу!" - це ж класно!
- Раніше ви казали, що освіта в Україні жахлива. Чи змінилася ваша думка сьогодні?
- Мені здається, що діти змінилися, а викладачі та сама система - ні. Вона і зараз не працює на користь учнів, бо вони стали набагато відкритішими й сприймають інформацію швидше, ніж ми. Діти можуть самостійно дізнаватися про все, що їх цікавить, а викладач іде за системою - як написано в книжці. Він не реагує на реальні потреби учнів. Наприклад, школяр ставить логічне запитання, бо прочитав щось за межами програми, а вчитель на це ніяк не відгукується. Тому я і вважаю, що нічого не змінилося.
На мою думку, необхідно переглянути підхід до викладачів, які представляють традиційні методи навчання — їхня присутність відчутно впливає на процес. Слід організовувати для них курси не лише для формального підвищення кваліфікації, як це часто трапляється, а з метою донести, що світ змінився, і сучасні учні вже зовсім інші.
Ви поставили досить непрості вистави, такі як "Бабин Яр" (основана на реальних подіях), "Україна в огні" (натхненна однойменним твором Олександра Довженка) та "Мене звати" (заснована на справжніх історіях підлітків), які неодноразово ставали фіналістами різноманітних конкурсів. Який же у вас репертуар на сьогодні?
Мене постійно критикують за те, що запитують: коли ж нарешті побачимо комедію? Я щиро відповідаю, що це не станеться. Хоча, можливо, не варто використовувати слово "ніколи", але насправді я не вчився створювати комедії і не маю досвіду в їх постановці. Я кажу це без прикрас. Наразі я працюю зі своїми студентами третього курсу професійного коледжу Університету Короля Данила над п'єсою Вільяма Шекспіра "Дванадцята ніч, або Як собі хочете". Спочатку ми планували лише ставити уривки, але врешті вирішили зробити повноцінну виставу, оскільки я знайшов у цій п'єсі глибокий зміст для себе – і це зовсім не комедія.
У театральній майстерні я поновив постановку за твором Ольги Кобилянської "В неділю рано зілля копала". Нещодавно наша команда відвідала фестиваль кращих аматорських колективів у Мукачеві, де ми вже здобули Гран-прі, і знову здобули перемогу. Чому я вирішив відновити цю виставу? Річ у тім, що я вже ставив її два-три роки тому, але мої колишні учні тепер навчаються в театральних університетах або працюють в інших напрямках. З власного досвіду можу сказати, що відновлення вистави — це складніше завдання. Завжди існує прагнення відтворити те, що було раніше, але це часто неможливо, адже з'являється зовсім інша енергія та нові актори.
Чи ви строгий викладач?
Галя, акторка з драматичного театру та дружина Олексія Лейбюка, жартує, що я нагадую Гітлера (посміхається). Проте я щиро насолоджуюсь тим, чим займаюся. Справді, не кожен здатен бути вчителем. Я завжди підкреслюю це, адже мені так само говорили, і це дійсно так.
- Ви спілкуєтеся з вашими студентами, які вступили до столичних театральних університетів? Що вони розповідають про навчання?
Один із моїх учнів, Андрій Матешко, отримав диплом в університеті Карпенка-Карого і вирішив повернутися до Івано-Франківська. Київ його не вразив. Навчання йому сподобалося, хоча, звичайно, були й свої недоліки.
Чомусь у нас не хочуть нічого змінювати. Далі тягнуть старе, "накидавши" щось зверху і назвавши це реформою. Мовляв, зробили реформу, а вона не працює. Проте не можна ставити клеймо на весь виш, бо там є хороші педагоги. В акторській професії все залежить від майстра, адже саме він тебе веде попри всі скандали.
Згідно з вашими спостереженнями, яким чином маленькі українці змінилися з моменту початку повномасштабного вторгнення?
- На кастингу в серпні 2022 року всі діти співали "Ой у лузі червона калина". Я виховую своїх учнів свідомими, хоча в школі їм іноді "навішують" зовсім інші речі. Їхня свідомість змінилася, вони перестали споживати російський контент - і це круто. Раніше ж казали, що немає альтернативи. Я питав у своїх студентів: "Назвіть мені польських драматургів, співаків чи композиторів?". Вони не знали нікого. А скільки знали російських? Безліч. Чому? Тому що нам це завжди насаджували.
- Я бачила деякі ваші проби, записані російською мовою. Як вам давалися такі кастинги? Режисер Ростислав Держипільський розповідав, як свого часу нервував перед дверима і не міг зайти, щоб просто сказати: "Здравствуйте".
Так, я записував свої роботи російською мовою. Чи шкодую про це тепер? Безумовно, але в ті часи це були вимоги, які необхідно було виконати для того, щоб вижити і мати можливість працювати в Києві. Тоді українською мовою не знімали взагалі, а в університеті нас підготували так, що ми прагнули працювати в "Ленкомі" (Московський державний театр "Ленком" Марка Захарова - ред.). Я тоді знаходив для себе виправдання: мовляв, це не моя рідна мова, тому я мусив її опанувати, щоби мати можливість вчитися та працювати, адже коли людина приїжджає...
Ось я вам розповідаю, і розумію, що це насправді безглуздя. Адже це була Україна — чому ж я повинен був вивчати іншу мову? Це просто абсурд. Як позбутися всіх тих старих записів російською? Чи став би я їх зараз знову створювати? Звісно, ні. Сьогодні я навіть відмовляюся брати участь у проектах, якщо сценарій не влаштовує. Галя постійно нарікає на мене за те, що я не записую все, що мені надсилають.
У той час я навчався в Києві та працював у театрі "Золоті ворота", де виступав російською, мову якої опанував всього за місяць. Серед моїх одногрупників був режисер Іван Уривський, родом з Кривого Рогу, який з дитинства спілкувався російською. Я усвідомлював, що в їхньому середовищі існує своя унікальна історія, яку їм передали, тоді як на заході України все по-іншому. Проте, під час занять ми залишалися вірними українській мові.
Коли розпочався Майдан, я відчув радість, адже раптом усі навколо почали спілкуватися українською мовою. Здавалося, що зміни нарешті стали реальністю. Але через два місяці кияни знову повернулися до своїх звичних повсякденних справ. І ніхто не звертав уваги на те, що війна почалася на Донбасі, а Крим був фактично відібраний у нас.
Як Ростиславу Держипільському вдалося запросити вас з театру столиці до свого в Івано-Франківську?
Це не було переманюванням, адже в театрі "Золоті ворота" я не мав офіційної угоди. Спочатку цей театр був приватним, а згодом став академічним. На другому курсі мене запросили до вистави Валерія Пацунова "Еврідіка" на роль Орфея. Я виконував цю роль російською мовою, і це виявилося надзвичайно важким завданням. Режисер, вибачте, ставився до мене досить жорстко. Хоча мої колеги намагалися заспокоїти, пояснюючи, що це його стиль і не варто сприймати його слова надто близько до серця.
Згодом я усвідомив, що це був його особливий підхід до роботи, але на другому курсі через це я серйозно задумався про те, щоб залишити професію. Коли я звернувся до своєї наставниці Ніни Гусакової з проханням не брати участь у цій постановці, вона відповіла: "Дитино, якщо ви зараз відмовитеся від цієї ролі, то не має сенсу продовжувати навчання". Це змусило мене подолати свої сумніви, виконати прем'єру та виходити на сцену в цій ролі протягом наступних двох років.
Колись Ростислав Держипільський допомагав мені підготуватися до вступу в Київський національний університет культури і мистецтв, тому ми підтримували зв'язок. Коли студентам стало можливим створити власну дипломну роботу з режисури (актерську ми захищали в університеті), я звернувся до нього за підтримкою. Ми довго обирали матеріал. Ростислав Любомирович надавав безліч корисних порад, адже спочатку я планував поставити щось велике, а він рекомендував почекати, оскільки я ще був студентом. Я йому за це дуже вдячний.
Я організував виставу та повернувся до Києва, оскільки потрібно було виконати дипломні роботи як актор. Але за ці три місяці я зрозумів, що мені тут комфортно - це моє місце. Все, що пропонує Держипільський, мені близьке: наш театр, постановки, актори. Те, як вони мене прийняли... Наша команда чудова, хоч і з певними особливостями - "негативну" енергію відчуваєш одразу. Ще я не мав власного житла в Києві, тому змушений був орендувати, а тут у мене був свій куточок. Можливо, я просто нудьгував за домом, і до того ж саме починали розвиватися стосунки. І ось вже 12 років я є частиною цього колективу.
Кожного разу, коли я відвідую столицю, помічаю, що мешканці Києва знову активно спілкуються російською мовою. Люди, які продовжують вживати українську, заслуговують на велику повагу, а от решта... Про що тут можна говорити? У Франківську приблизно сорок відсотків населення розмовляє російською, і найприкріше, що це стосується й дітей. Іноді я навіть намагаюся їх переконати змінити мову.
- І яка відповідь?
Ніхто не може заперечити. У 2022-му всі активно спілкувалися українською, але згодом багато хто знову повернувся до старих звичок. Важливо підтримувати людей у вивченні мови — я завжди на цю тему говорю і готовий допомагати. Спілкуйтеся вдома так, як вам зручно, але варто пам'ятати, що війна триває вже дванадцять років, і ми чітко бачимо, де добро, а де зло. Чому ж ми продовжуємо спілкуватися тією мовою? Саме через неї нас нищать! Багато людей розмовляють російською, яку росіяни нібито "захищають", але не всі це усвідомлюють. Ракети продовжують прилітати, а зміни так і не відбуваються...
Ментальність українців така, що ми дуже швидко все забуваємо, зокрема й власну історію. Тому мені це болить. А ще "подобається", коли маніпулюють тим, що наші військові розмовляють російською. Але зараз ідеться не про побутовий рівень, а про свідомість, про дітей та майбутнє покоління. Ми про це завжди говоримо з глядачами після кожної вистави.
Ви говорили про Івана Уривського. Він для вас просто однокурсник, чи між вами існує більш тісна дружба?
Ми разом прожили чимало часу: спочатку в гуртожитку до третього курсу, а потім з Дмитром Олійником, який став зіркою фільму "Будинок "Слово". Він також був нашим одногрупником, і ми винаймали квартиру разом. Ми мали спільний досвід навчання, проводили час у виставах та підтримували один одного в творчих проектах. І сьогодні? Ми продовжуємо спілкуватися, вітаємо з новими прем'єрами та днями народження, часто збираємося у гостях разом із нашими дружинами.
- Ви зіграли у фільмі Дмитра Сухолиткого-Собчука "Памфір". Розкажіть про цей досвід. Чи надходять нові пропозиції?
Два роки назад мені дісталася роль другого плану — я втілив образ повстанця. Проте в Україні ситуація часто складається так: фінансування виділяється в процесі зйомок, а потім виникає тривала затримка з дистрибуцією. На даний момент фільм ще не вийшов у прокат...
Із Дмитром ми залишились у дуже хороших стосунках, дружимо сім'ями, він крута людина. Я не знаю, чи пощастить мені ще попрацювати з такою неймовірною командою, як на "Памфірі". Там шалена підготовка до кожної сцени! Тепер мені є з чим порівняти, тому, читаючи деякі сценарії, я просто відмовляюся. Для мене кіно не стоїть на першому місці в грошовому плані, адже я можу себе забезпечити і без нього.
Ваше перше знайомство з акторським мистецтвом відбулося завдяки Богдану Бенюку та Анатолію Хостікоєву ще в юному віці. За півгодини до початку вистави вам запропонували взяти участь у постановці, оскільки старший син Хостікоєва захворів. Яке у вас ставлення до іноді досить провокаційних коментарів Богдана Бенюка, що викликають широкий резонанс серед українців?
На тринадцятому році війни бути нейтральним просто неможливо, тому я висловлюю позитивне ставлення до Богдана Бенюка – як до особистості, так і як до митця, який зробив багато для України, подібно до Анатолія Хостікоєва. Це справжні титани, справжні легенди. Я дуже радий, що наше знайомство відбулося, хоча сумніваюся, що Богдан Михайлович пригадує мене або цю історію (посміхається).
Я прийшов на виставу "Біла ворона", яку поставила колишня театральна компанія "Бенюк і Хостікоєв". Оскільки моя мама працювала в театрі на адміністративній позиції, я вже мав досвід відвідування цього місця. Раптом у фойє з'явився Богдан Михайлович і сказав, що їм терміново потрібен хлопець для однієї з ролей. Він глянув на мене і вигукнув: "О, це ти!". Пам'ятаю, як перед виходом на сцену він тримав мене за руку і давав вказівки, оскільки тексту було чимало. А після вистави мені навіть вручили гонорар (усміхається).
- А пам'ятаєте, на що витратили свій перший акторський гонорар?
Для учня шостого або сьомого класу така сума здавалася чималою, але я вже не пам'ятаю, на що конкретно їх витратив. Проте ця подія справді стала чудовою історією, яка вплинула на моє подальше становлення і надихнула мене прагнути стати актором.
Рекомендуйте три вистави, в яких ви брали участь, які обов'язково варто відвідати.
- "1975" словенського режисера Томі Янежича - це потужна мистецька робота, де зовсім інший стиль існування, ніж той, до якого ми звикли. Також пораджу виставу "Підступність і кохання" за Фрідріхом Шиллером у постановці Івана Уривського та "Майже ніколи не навпаки" за романом Марії Матіос від режисера Ростислава Держипільського.
Якими справами ви займаєтеся за лаштунками, поки чекаєте на свою чергу? Це особливо актуально, якщо вистава затягується.
Кожен раз по-іншому. Іноді можу провести час, переглядаючи телефон або займаючись накопиченими справами на комп'ютері. Часом це просто спілкування з колегами. А ось по секрету: якщо хтось принесе Sony PlayStation, ми можемо навіть зіграти в футбол. Але не забудьте зазначити, що за лаштунками ми робимо розминку, розігріваємо мовний апарат, уважно слідкуємо за подією та налаштовуємося перед виходом на сцену (сміється).
Не можу не згадати про ваших товаришів, які нині служать на передовій. Чи підтримуєте з ними зв'язок? Які новини вони ділять?
- Якщо брати Богдана Романюка, то спілкуємося, хоч і не скажу, що часто. Я запитую, чи можу чимось допомогти або чи щось потрібно. Іноді Бодя жартує, мовляв, на фронті легше, ніж у театрі.
Справді, важко підібрати правильні слова... Між цивільними і військовими спостерігається певна дистанція. Вона існує, і нам слід знайти способи подолати цей розрив, адже суспільство знову переживає кризу взаєморозуміння. Військові жертвують найціннішим - своїм часом і життям, щоб захистити Україну та зберегти націю. Тому ми зобов'язані підтримувати їх, надавати допомогу і висловлювати вдячність у будь-якій формі. Наш обов'язок - зробити все можливе, щоб забезпечити наших хлопців і дівчат необхідними ресурсами. Це не лише їхня потреба - це перш за все наша спільна відповідальність.
- Мені імпонує фраза Леся Курбаса: "Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра". Який сенс ви вкладаєте в ці слова?
Я часто застосовую цю висловлювання у своїй роботі як режисер і викладач. По-перше, актор має володіти глибокою емпатією, реагувати на події та осмислювати все, що відбувається навколо нього. Для мене це означає бути уважним і переживати момент "тут і зараз".
Я також вкладаю в ці слова глибокий зміст, що не слід сприймати світ як кінь, що має шори. Нам потрібно споглядати навколо з відкритими очима, охоплюючи усі 360 градусів, бути свідомими та обізнаними в усіх аспектах.
Живий театр не лише реалізує певні постановки – його мета полягає в тому, щоб відповідати на важливі запитання. Глядачі приходять саме з цим наміром. Тому театральні митці та актори повинні відчувати і реагувати на те, що відбувається у нашій реальності. В Україні війна триває вже тринадцять років, і ми маємо докладати зусиль для досягнення перемоги. Усі наші роздуми повинні бути спрямовані на цю мету.
Яким чином ви усвідомили, що ваша колега, акторка Галина Баранкевич, — це саме та особлива людина?
Я усвідомив це. Все сталося, коли я вже був у свідомому віці. Ми проводили багато часу разом у театральних постановках, і я уважно спостерігав за її поведінкою, відчуваючи, як це резонує в мені. Зіставляючи різні моменти, у моїй свідомості почали виникати образи та емоції. На глибокому емоційному рівні я зрозумів, що хочу, щоб вона стала моєю дружиною і матір'ю моїх дітей.
- Яким чином ви взаємодієте? У вас вже реалізовано спільний проєкт — вокально-документальна драма "Ніколи знову".
Відповідально ставлюсь до цього процесу. Має важливе значення, аби задум сподобався, а також щоб актриса була задоволена співпрацею з режисером.
Ознайомтеся з інтерв'ю на OBOZ.UA з Яною Корольовою, зіркою "Щедрика". Вона розповідає про свій виїзд за кордон, втрату матері та почуття провини щодо росіян: "Вони вважали, що ми живемо в печерах і користуємося кнопковими телефонами".
А ще на OBOZ.UA інтерв'ю із засновником МУР Олександром Хоменком - про націоналізм, відмову від усього російського і "місце жінки в Google-календарі": "Я передав, щоб вони йшли на три букви".
