"Не можу згадати, як це — мати дві ноги," — ділиться своїми переживаннями ветеранка Ольга Бенда, розповідаючи про складні випробування, які випали на її долю під час великої війни.

Олю, які у вас відчуття напередодні третьої річниці масштабного конфлікту?

На душі важко. Я досі не отримала жодних новин про свого чоловіка, який зник безвісти у 2023 році. Вже тривалий час живу в постійному очікуванні... На початку повномасштабної війни чоловік вивіз мене разом із двома дітьми та його мамою до кордону, а далі я вже їхала сама. Ми провели три місяці в Польщі, а він повернувся до Києва і пішов на службу.

Ознайомтеся також: Геннадій поспішив на допомогу своєму другові, що натрапив на міну, але сам підірвався на іншій: розповідь про Героя України, який боровся, маючи протез.

Він, так само як і ви, служив у війську ще до початку масштабного конфлікту.

Отже, Олексій спочатку служив у ССО "Азов-Київ", що згодом було реорганізовано в Третю окрему штурмову бригаду. У січні 2023 року їхня частина вирушила до Бахмута, і 13 січня в Кліщіївці він зник безвісти. Відтоді немає жодних новин. Проте ми продовжуємо чекати на нього і сподіваємося на позитивний результат.

-- Саме Олексій був вашою підтримкою під час важкого поранення.

Ми розпочали свої стосунки ще під час АТО у 2016 році. Коли я отримала травму, Олексій залишався поруч, постійно підтримуючи й мотивуючи мене. Завдяки його турботі я швидко відновилася та пройшла курс реабілітації. У 2017 році ми стали чоловіком і дружиною, а в 2021 році у нас народився син. Олексій став не тільки чудовим батьком для нашої дитини, а й підтримкою для мене.

Як ви справлялися після зникнення чоловіка?

- Дуже довго мені було важко виходити на вулицю, я не хотіла ні з ким спілкуватися. Мені було настільки погано, що я навіть з дітьми майже не говорила. Цілими днями плакала, нічого не їла, не посміхалася. Якось мені зателефонували волонтери і розповіли, що у Черкаській області хочуть зробити табір можливостей для жінок з ампутованими кінцівками, де буде футбольна команда. "Хочеш спробувати?" -- запитали. Якось це відгукнулося у мене всередині.

Ознайомтеся також з матеріалом: "Іноді виникає відчуття, наче струм пронизує пальці або п'ятки, яких насправді немає": ветерану ЗСУ виготовили ексклюзивні остеопротези.

-- Ви до цього займалися спортом?

Я займалася лише легкою атлетикою та кросфітом. Але спілкування з дівчатами з команди, які стикалися з подібними фізичними труднощами та ділилися своїми історіями, допомогло мені. Я змогла відновитися завдяки футболу. Звісно, мої діти стали для мене справжньою опорою, не дозволяючи заглиблюватися в депресію. Моїм старшому сину зараз десять років, а молодшому – чотири. Коли розпочалася війна, Марку виповнився лише рік і місяць. Він знає свого батька лише з фотографій...

Повертаючись до ампфутболу, розглянемо його унікальні аспекти. Які характеристики цього спорту? Чи використовуєте ви протез під час гри?

- Для ампфутболу треба тільки "спеціальне бажання" (посміхається -- Авт.). Протез взагалі знімається, і ми бігаємо на милицях. А в ампфутбол граємо одною ногою. За рік тренувань у нас, у всіх дівчат, стали дуже накачаними руки, бо ми, по суті, на них тримаємось. Насправді, завдяки тренуванням я тримаю у тонусі своє тіло і задоволена, як виглядаю.

Чи можливо насправді адаптуватися до використання протезів?

За сім років я вже адаптувалася до нових умов. Пригадую, як під час тренування мені сказали зняти протез — я була в шоці! Як це можливо?! Адже я щодня, протягом усіх годин, пересуваюся на протезі. Вранці прокидаюся, вдягаю його, і тільки перед сном знімаю. Тож бігати на милицях для мене стало справжнім викликом. Але відповідно до правил ампфутболу грати з використанням ампутованої кінцівки заборонено.

Кажуть, що фантомні відчуття можуть тривати вічно.

Знаєте, я так звикла до свого протезу, що вже не можу пригадати, як це — мати дві ноги. Я настільки вільно себе почуваю у повсякденному житті, що різниці практично не відчуваю. Так, іноді буває дискомфорт, болючість, але чесно кажучи, після травми моє життя стало набагато яскравішим.

Також читайте: "Протез для мене, як натягнути шкарпетку": телеведучий і ветеран Олександр Швачка розповідає про своє життя після травми.

Яскравіше?!

До травми я постійно ставила собі обмеження і відкладала багато речей на потім. Тепер усвідомлюю, що потрібно цінувати кожен момент і дозволяти собі те, чого раніше уникала. Життя має свої пріоритети, і я зрозуміла, що кожен новий день може виявитися останнім.

Для багатьох людей усвідомлення свого "нового" я є досить непростим процесом.

Коли я отримала травму, мені виповнилося 25 років. До цього моменту я навіть не уявляла, що таке протез, і не знала, як це виглядає. Лежачи в лікарні Покровська, я переживала важкі часи. Пам'ятаю, як приїхав Олексій із чітким планом відновлення. Він сказав: "Ми зробимо тобі протез, і ти знову зможеш ходити". Ці слова надали мені сили, і я відчула неймовірне бажання стати на ноги. Мій син Діма тоді був трирічним малюком, і я залишила його під опікою мами у Вінниці. Я не хотіла, щоб він бачив мене в лікарні, з перев'язаними кінцівками. Протез я отримала в день народження Діми. Вже на милицях, але з новим протезом, я вирушила до нього.

Я впевнений, що ви не ховаєте це під своїм одягом.

-- Так, і вирішила це відразу. Мені нічого приховувати, тим паче зараз, коли, на жаль, кількість людей на протезах побільшало. Суспільство повинно нас приймати як рівних, звикати до нас. Зараз зовсім інша реакція на людей з ампутованим кінцівками, ніж сім років тому. Круто, що, нарешті, почали враховувати наші потреби -- пандуси, відсутність сходів, інклюзивні види спорту.

-- Перша команда з ампфутболу була створена на початку повномасштабного вторгнення.

Так, у Львові. Наразі кількість команд зросла — вони з'явилися у Вінниці, Києві, Черкасах, Луцьку та Одесі. Українська асоціація футболу планує, щоб у кожному великому місті була своя команда. Для цього запроваджено соціальний проект "Ліга дужих". Це дійсно вражає, адже коли я вперше зайнялася цим спортом, навіть не уявляла, що матиму можливість брати участь в офіційних змаганнях. Минулого року ми стали учасниками першого жіночого чемпіонату світу з ампфутболу в Колумбії, де зайняли шосте місце серед дванадцяти команд! А цього року ми почали з участі в першому в історії України турнірі з ампфутболу, де здобули почесне друге місце. Так, усі ми пережили травми, але життя триває.

Читайте також: "Найнеприємніше місце для людини з ампутованою кінцівкою — це метро", — поділився тренер з акробатики, котрий втратив ногу на фронті.

Які ваші нинішні мрії?

У нас є дві важливі мети: здобуття Перемоги і повернення коханого додому. Коли мені було 25, ще до того, як я отримала поранення, я вирішила зробити татуювання з написом: "Ніколи не відступай". Ці слова стали моїм життєвим принципом.

Матеріал підготовлений за співпраці з CFI та Agence française de développement médias в рамках проекту Hub Bucharest, який реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Раніше "ФАКТИ" публікували інтерв'ю з бійцем із позивним "Космос", який мріє після війни вступити до консерваторії.