Осінь у мегаполісі
Я прогулююсь по Познякам. Мій друг, який живе неподалік, вказує рукою вправо: "Ось тут впала ракета". Величезну діру ми всі бачили на знімках півтора місяця тому. Тепер на місці, де була яма, красується акуратна клумба з чіткими формами. Я не можу повірити, що це те саме місце. А замість вікон у навколишніх будинках — лише фанера.
Протягом двох років ми будемо сидіти на схилі парку поруч із торговим центром Рівермол. Шахеди падають просто на горизонті. Коли з'являється рятівна хмарка, дівчина поруч радісно аплодує та вигукує "Слава ППО". Повз нас проходить пара з малюком у візочку. Кожен третій прохожий вигулює собаку, адже це популярне місце для прогулянок з чотирилапими друзями. Майкл, цуцик моїх знайомих, дуже боїться звуків вибухів, тому іноді вони ночують біля ліфта, щоб заспокоїти свою тварину.
За кілька днів настане 1 вересня — Свято знань, яке, можливо, є найбільшим обманом у всьому календарному циклі сучасної дитини. З терміном "знання" я можу ще змиритися, але називати початок дев'ятимісячного навчального процесу святом точно не зовсім коректно. Тим часом, школярі, що стоять під вікнами, виглядають практично щасливими. За кілька хвилин вони збираються навколо своєї вчительки Олени Василівни, і я чую її ім'я з шостого поверху завдяки гучномовцю. Лунає гімн, і я, поринаючи в спогади, випадково обливаюсь кавою. Діти одягнені в біле, тримають у руках хризантеми — найсумнішу квітку року. У моїй шкільній юності на Свято знань ми носили незручні блузки з базару, а тепер усі в красивих вишиванках. Дівчинка читає вірш, у якому корабель знань вирушає з причалу третього класу. Вночі над Києвом пролетіли балістичні ракети "Іскандер", протикорабельні "Циркон", крилаті "Калібр", баражуючі боєприпаси "Бандероль" та ударні дрони — я знаю, з яких причалів вони вирушили і з якою метою. Вбити цих дітей. "Відомо про 11 загиблих, серед них 8 у Києві та 3 на Київщині", — пишуть у соцмережах. І що там із Святом знань, росіяни?
Колись я була впевнена, що моя музична освіта залишиться в минулому: десять років гри на фортепіано, вісім років вивчення сольфеджіо, стільки ж у хорі та музичній літературі. Але це виявилось зовсім не так: я непогано розрізняю, як далеко від мене звучить дрон, а також чудово чую виходи "Петріотів" та "тратата" кулеметів. Так, це незвичне вміння — розрізняти звуки гармат; Сергій Жадан дійсно правий. Можливо, ви скажете, що для цього не потрібно було закінчувати київську музичну школу № 20, і в цьому буде ваша правда. Але з іншого боку, чому б і ні? Сьогодні вночі я вперше за багато місяців почула виходи протибалістики, і це вже справжнє свято, не те що перше вересня. Той факт, що ми здатні перехопити бодай якісь ракети, — це найкраща новина для мене, цих учнів та їхньої вчительки Олени Василівни.
Іноді мені смішно усвідомлювати, що я перетворюю кожен масований обстріл на текст. Це мій спосіб впоратися з реальністю. Пишучи, я намагаюся структурувати події у свій досвід, нехай і з гірким присмаком. Це означає, що я все ще здатна мислити. Я не втратила своїх основних функцій. Я можу зібратися після безсонної ночі. Це свого роду перевірка: чи живі мої близькі, чи жива я сама. Коли вночі не можу заснути через вибухи, я пишу або статті, або робочі нотатки. Моя подруга іноді запитує, чи не боюся залишати стільки непрочитаних повідомлень. Адже, якщо щось трапиться, мої колеги отримуватимуть від мене уточнення і запитання ще кілька місяців, наприклад: "Скажи, будь ласка, коли чекати верстки?". Але я вважаю, що це своєрідний постмортем перформанс. Марина Абрамович хотіла, щоб її поховали у трьох трунах у трьох різних містах, щоб ніхто не знав, де насправді вона лежить. А я можу надіслати ще одинадцять листів, які зараз чекають у черзі. І ніхто не знатиме, чи я жива. Ні, це не перебільшення, просто ще один спосіб адаптуватися до ненормального життя.
У ніч на 1 вересня у Києві було зафіксовано 12 тривог за добу. Я жартую, що однієї бракує для абсолютного рекорду. 27 серпня цього ж року було 13. Тепер ми стежимо за рахунком, ніби це футбольний матч, чекаємо, коли ж буде чотирнадцята. 12 тривог, деякі з яких тривають понад годину. Під час тривоги метро на червоній гілці досі не ходить з лівого берега на правий. Це мене напружує більше, ніж реактивні шахеди за вікном, але поки трохи менше, ніж "Циркони" та "Калібри". Життя стало рівнянням із такою кількістю змінних, що просто опускаєш руки. Ти вже точно не здатна розв'язати його.
У перші вихідні вересня в Одесі проходить фестиваль "Port". На шляху до нього я переживаю свою першу евакуацію. О п'ятій ранку нас просять вийти на перон і віддалитися від потяга хоча б на п'ять метрів. Юна пара сідає просто на асфальт, спостерігаючи за потягами навпроти. Вони звісили ноги до колії і сміються. У небі меркнуть зірки, а чоловік у спортивному костюмі намагається знайти Сиріус за допомогою мобільного додатку. Поруч його дружина. Обом близько п'ятдесяти, і в цей холодний ранок вони виглядають закоханими. На фестивалі "Port" події перериваються сиренами кожні кілька годин. Мені здається, хтось має створити симфонію, в якій звучатимуть сирени з різних міст, якщо такої ще не існує. Автори, які влаштувалися за столиками в затишному дворику Одеської національної наукової бібліотеки, неспішно прямують до укриття з келихами бессарабського вина. Організатори нервово закликають: "Друзі, швидше, шахед летить у наш бік, так, до нас, це не жарт". Під землею триває обговорення, лунає сміх, а чийсь пес безтурботно бігає навколо. Рудий кіт Семен Семенович не спускається: він у поважному віці, і сходи йому даються важко. Повертаючись назад, нас жодного разу не виганяють з вагону: у Києві на гостях Стів Віткофф, і це краще за "Петріоти". Хтось у твітері пропонує зняти йому квартиру на Печерську. Я, власне, готова скинутися на дрібку сну.
Вже наступної ночі після від'їзду делегації на нас обрушується все, що тільки можна. Небо наповнюється звуками балістичних ракет, а вдалині чутно приглушені вибухи шахедів. Зранку я вирушаю до спортзалу, де відкривається приголомшливий краєвид на правий берег Дніпра, який цього разу затягнутий чорним димом: на горизонті щось горить без упину. Новини повідомляють про гаражі, але в моїй уяві постає образ Ородруїна — єдиного вулкана в світі Толкіна. У роздягальні дві молоді жінки ведуть дискусію про кольори тривог: тепер у нас є жовта і червона, а також шахеди й балістика. "Це нагадує "Гру в кальмара", — говорить одна з них. "І справді, — підтримує її інша, — пам'ятаєш ту ляльку з червоними світлом? Вона тоді розстрілювала всіх. Це як балістика". Обидві розсміялися.
На передодні Форуму видавців, у моїй улюбленій кав'ярні, бариста, готуючи мені лате, веде бесіду з колегою: "Сподіваюся, сьогодні не буде затримок". На що той відповідає: "Так, адже совість же нас мучить, що ми без сну вже дві ночі". Я з полегшенням усвідомлюю, що через двадцять годин вирушу до Львова. Мета не стільки взяти участь у подіях, скільки нарешті виспатися. Тиха ніч здається мені важливішою подією, ніж запланована зустріч із лауреатом Пулітцерівської премії В'єтом Таном Нґуєном. Потяг до Львова запізнюється лише на дві години: у сучасному світі це фактично те саме, що запізнитися на 15 хвилин на зустріч — цілком прийнятно.
Триває четвертий тиждень вересня. На вулиці ще сонячно, а листя й не думає опадати. Ми говоримо zoom'ом про Різдво з Надійкою Гербіш -- і мені не віриться, що у цьому ясному, нестерпно красивому Києві колись випаде сніг, температура опуститься нижче нуля, а електрика стане такою ж розкішшю, як кавун посеред зими. Лише початок осені, однак я судомно слухаю всі доступні мені ефіри й розслідування про когенерацію, відключення і ймовірність того, що мій лівий берег Києва відріжуть від правого. На останні збережені після відпустки гроші замовляю ще одну "Екофлоу" -- тепер я готова до довгої зими. Можна ставити крапку і зачиняти вікно на кухні: знову потягнуло димом. Та сонце таке ясне, Дніпро такий іскристий, а Київ -- досі найкраще місце на землі.
