"Петровський Спайдермен": голкіпер-лідер УПЛ, який здобув визнання на будівництві, вразив навіть Бущана та подає сигнали Реброву.

Велике інтерв'ю "Футбол 24" з Олексієм Паламарчуком, голкіпером Інгульця, якому вдалося майже неможливе - шість поспіль парируваних пенальті в рамках УПЛ.

Олексій Паламарчук - воротар, який має безліч історій для розповіді. Він не лише встановив рекорд в УПЛ за кількістю відбитих пенальті, а й став втіленням витримки, працьовитості та самовпевненості після 30 років. Його життєвий шлях — це оповідь про те, як залишатися на правильному курсі, коли інші вже зійшли з дистанції. Як підтримувати іронічний настрій у моменти високого стресу. І як кожен матч, кожен врятований м'яч перетворювати на маленьку перемогу.

Ми обговорюємо футбол та його зв'язок із життям. Про початкові етапи та пізні здобутки. Про команду "Дружба" та "петровського Спайдермена". Про національну збірну, клуб Інгулець, а також про сенс і стабільність, які забезпечують дім, сім'я та французький бульдог.

Це інтерв'ю не тільки про досягнення. Воно розповідає про людину, яка здатна на те, щоб подолати всі перешкоди.

Це – втілення справжнього мистецтва воротарської майстерності.

Розмірковував: навіщо напружуватися, коли можна спокійно залишатися в "рамці" і не витрачати зайві зусилля?

Звідки у вас виникла зацікавленість у футболі? Хто або що стало джерелом вашої натхнення на цьому шляху?

Ідея стати футболістом з'явилася у мене ще в дитинстві. Я завжди мріяв про гру в футбол. Коли дізнався, що неподалік нашого житла в Одесі проходять тренування для дітей, одразу попросив батьків: "Хочу піти на футбол!" Вони не забарилися і записали мене до команди. Тренування стали справжнім задоволенням для мене, я отримував неймовірну радість від гри. Так я і залишився у світі футболу до сьогодні.

Чому ви вирішили стати воротарем? Чи мали досвід гри на інших позиціях?

- Щодо того, чому став воротарем - усе вийшло доволі спонтанно. Один із голкіперів у команді захворів (це ще були юнацькі роки), і ніхто не міг його замінити. Тож я вирішив спробувати себе у воротах. Тоді я думав: навіщо бігати, якщо можна просто стояти в "рамці" й не витрачати багато сил. Але насправді воротарська позиція вимагає чимало енергії - не лише фізичної, а й моральної.

Починав я взагалі як польовий гравець - був спочатку нападником, потім грав у захисті. Потроху спробував себе на всіх позиціях. Але гра у воротах виявилася саме тим, що мені близьке. Зараз не маю бажання змінювати амплуа - воротарська позиція мені до душі.

Чи панувала у вашій сім'ї спортивна атмосфера? Яким чином батьки реагували на ваше рішення стати футболістом?

- Мій батько ще за армійських часів грав у футбол і волейбол. Мама теж багато займалася спортом - дуже любила настільний теніс, бігати у футбол та грати у волейбол. Загалом, батьки були дуже спортивними. У дитинстві ми часто їздили всією родиною на пляж, і саме там я вчився грати в пляжний волейбол. Батько дуже хотів, щоб я став футболістом - йому подобалась ця гра. І зараз він дуже за мене вболіває. Хвилюється, безумовно. Ми часто спілкуємось, обговорюємо матчі. З мамою теж. Вони обоє завжди хотіли, щоб я був спортсменом, але мама ще й наполягала: "Треба вчитись". Навчання мені давалось не так легко, але я старався.

Які спогади у вас залишилися про ваші перші кроки у футболі в одеській ДЮСШ-11?

У ДЮСШ переживали не найкращі часи. Якщо порівняти тренувальний процес дітей сьогодні і в минулому, можна помітити значні зміни. Нам було набагато важче. Однак завдяки великій мотивації та прагненню до самовдосконалення ми досягали своїх цілей. Тренери давали нам необхідні знання, хоча на початку я навіть не мав окремого наставника для роботи з воротарями. Згодом така спеціалізація почала з'являтися і розвиватися.

Фактично ми були самоучками. Ті, в кого було справжнє бажання, всі прагнули грати у великих клубах. Я пам'ятаю це дуже добре. Але хтось зміг себе проявити, а хтось - ні. Насамперед усе трималося на великому прагненні грати у футбол. У нас була чудова команда. Було багато перспективних хлопців, але з часом не всім вдалося реалізувати себе. Хтось отримав травму, в когось були сімейні обставини або ще якісь моменти. Із мого віку в тій команді, наскільки мені відомо, лише я залишився у грі.

Які враження ви здобули під час навчання у футбольній академії Ігоря Бєланова?

Особливих змін у підходах не відбулося — все залишалося практично незмінним, просто змінилася команда. Через фінансові труднощі моя родина вирішила перевести мене в нову школу, яка виявилася майже безкоштовною. Тренер зателефонував, поспілкувався зі мною і висловив бажання бачити мене в своїй команді. Ось так я і став її частиною.

Були різні технічні завдання, було цікаво, хоча я провів там не так багато часу. Коли переходиш із однієї команди до іншої - клімат загалом залишається той самий. Нічого кардинально нового не було, хіба що трохи відрізнялись тренування. Наш тренер Ігор Семенов тоді сам був воротарем і показував нам певні моменти зі свого досвіду - як воротар може себе проявити, що важливо для цієї позиції. Це було корисно.

- Чи приїжджав Бєланов особисто до школи? Як часто це було, що говорив дітям, які враження залишив по собі? Яким ви запам'ятали цю легенду?

Протягом усього часу, який я можу згадати, я зустрічав його лише один раз - на стадіоні "Спартак" в Одесі. Це були спеціальні демонстраційні матчі, до яких він завітав. Однак, щоб він особисто відвідував нас, учнів, такого я не пригадую.

"Я зателефонував до Марадони, і він висловив мені свою вдячність." Ігор Бєланов - про те, як виграти "Золотий м'яч", не реалізувавши жодного пенальті.

- Хто був вашим першим тренером, і яку роль він відіграв у вашому становленні?

- У моєму становленні, як футболіста, важливу роль відіграв, світла йому пам'ять, Віталій Віталійович Сторожук. Ще з часів ДЮСШ №11 - саме він мене помітив і багато чого заклав у мій подальший профіль футболіста. Він справді багато знав і ділився з нами знаннями. Якби не він - навіть не знаю... Я виріс у непростому районі, але саме Віталій Віталійович показав і навчив багато не лише у грі, а й у житті. Ми спілкувались і поза полем, і з його родиною також підтримували зв'язок. Він дуже мені допоміг. Взагалі, у своєму футбольному житті я вдячний усім тренерам - від кожного я щось взяв, і саме це дало мені змогу розвиватись. Від тренерів воротарів до головних - кожен залишив слід.

Які спогади залишили роки навчання у ДЮСШ Зелений Гай в Вознесенську?

Це був наш колектив з Бєлановської школи. Тоді команда вибула з Вищої ліги, і в Першій лізі залишилися лише дві вікові категорії — нашої серед них не було. Тренер отримав дзвінок з пропозицією, щоб ми грали за Зелений Гай у Вознесенську. Це був незабутній досвід. Коли ми приїжджали на стадіон, там лунали пісні на підтримку команди, зокрема: "Забивай, Зелений Гай!" — це досі в моїй пам’яті. Для мене це була справжня пригода — ми постійно подорожували, і фактично кожна гра проходила на виїзді, як зараз з Інгульцем, коли команди змушені грати не на рідному полі.

- Які спогади залишились з виступів за юнацькі клуби Реал (Одеса), Дністер (Овідіополь), ФК Одеса, Балкани (Зоря)?

Перехід між різними дитячо-юнацькими спортивними школами не став для мене серйозною проблемою. Ми регулярно їздили на матчі, грали разом, і я вже мав безліч знайомих хлопців, з якими зустрічався раніше. Батьки також були знайомі між собою, тому я не відчував потреби в адаптації в традиційному розумінні цього слова – всі вже знали один одного, а атмосфера була дуже дружелюбною. Єдине, до чого потрібно було звикнути, – це підлаштуватися під стиль гри кожного тренера. Треба було грати так, як він уявляв це, за його вимогами. Напевно, це і була єдина складність, але я справлявся з цим досить добре. Якщо прагнеш досягти успіху у грі, потрібно вміти адаптуватися, і це важливо в будь-якому віці. Загалом, переходів було чимало, але завжди поруч були люди, готові допомогти. Атмосфера в командах була чудовою, хлопці – всі свої. Це має велике значення.

Хтось може вважати це смішним, але я б дуже хотів потрапити до національної команди України.

Чи траплявся у вашій професійній діяльності момент, коли з’явилося бажання все залишити? Якщо так, то що змусило вас продовжити?

Ні, такого не було. У мене є велике бажання, мотивація та сили. Я прагну проявляти себе на кожному тренуванні та демонструвати відмінні результати. Я усвідомлюю, що розвиток можливий у будь-якому віці, якщо в серці є справжнє бажання. Мрію продовжувати свій шлях. Можливо, мені випаде шанс перейти до іншого клубу. Моя мета, хоч деякі можуть сміятися з цього, — потрапити до збірної України, як це зробив Юрій Паньків з Олександрії. Він є яскравим прикладом. В Європі також є безліч подібних історій. Чому б і мені не спробувати? Я вірю, що немає нічого неможливого.

- Ви пам'ятаєте той момент, коли вперше вийшли на поле перед великою аудиторією? Що тоді відчували?

Цей момент залишився в пам'яті. Я виступав за команду ФК Дністер. У нас був виїзний матч Першої ліги з Буковиною, і мене вперше випустили на поле – це був мій дебют. Гра закінчилася внічию 2:2. Коли виходиш на стадіон, оточений натовпом вболівальників, відчуття неймовірне. Хоча стадіон не був переповнений, людей було чимало, і ця атмосфера відчувалася. Ноги трохи тремтіли. Виходиш, а навколо – крики підтримки. Іноді було навіть трохи страшно, але водночас це неймовірно приємно – відчувати, що тебе підтримують, навіть якщо граєш проти. Вболівальники – це щось унікальне. Я тоді припустився помилки, яка призвела до одного з пропущених голів. Але емоції від цього матчу залишаться зі мною назавжди.

Яким чином ви стали частиною Чорноморця на початку 2020 року?

Я приєднався до Чорноморця під час міжсезоння. Мені зателефонував Ігор Шуховцев, з яким ми раніше працювали разом у Балканах, і вже були знайомі. Він запросив мене приїхати, щоб я міг оцінити свої можливості. Я завжди мріяв грати за одеську команду, адже з дитинства відвідував стадіон і підтримував Чорноморець. Впевнений, що кожен одесит, який займається футболом, мріє про можливість виступати за цей клуб. Далі мені зателефонував Маркевич-молодший і повідомив, що вони хочуть бачити мене в складі команди. У той момент я відчував неймовірну радість.

Герої 90-х. Ігор Шуховцев: "Я - собака-боєць, що завжди вгризається в землю. І я гордий цим."

Після зимової перерви нас знову зібрали, і я саме завершував реабілітацію після травми, готовий повернутися до повноцінних тренувань. Коли я приїхав на базу, мене одразу охопили спогади про те, як у 15 років мріяв потрапити до дублю, але тоді не вийшло. Тепер, в дорослому віці, опинившись у цій команді, я побачив фотографії легенд клубу, що справило на мене велике враження. Це залишилося в моїй пам'яті. Я був щасливий стати частиною такої команди і прагнув показати себе на максимум.

- Як ви оцінюєте свій досвід у складі одеської команди?

Щодо своїх виступів, я не можу оцінити себе занадто високо — хотілося б показати кращу гру. Проте я все ж вніс свій внесок у те, щоб команда повернулася до Прем'єр-ліги. Шлях у Першій лізі виявився нелегким, особливо з огляду на зміни тренерів та труднощі, які виникли після карантину. Це все накладало серйозний тягар, зокрема моральний. Матчі під час карантину, коли трибуни були порожніми, були дуже гнітючими. Незважаючи на це, я залишився частиною історії клубу. Уболівальники досі пишуть мені, спілкуються і висловлюють бажання бачити мене знову в "Чорноморці". Мені приємно, що мене пам'ятають і вірять у те, що я ще зможу зіграти за цей клуб.

З ким із цього складу у вас найчастіше відбувається спілкування?

З усіх колишніх товаришів по команді найбільше спілкуюсь із Віктором Лиховидьком — він тепер, здається, виступає в Польщі. Також підтримую зв'язок із Владиславом Клименком, який тепер у Карпатах, та з Артуром Авагімяном. З Варакутою ми мали дуже тісні стосунки — жили поряд в Одесі, тому майже щодня зустрічались. Зараз також спілкуємось. Звичайно, ми зберігаємо добрі стосунки з Путрею і Брагару. Щодо тих, хто перебував у клубі лише на короткий термін, ми не так добре познайомились, але на футбольному полі зустрічаємось, вітаємось. Загалом, стосунки залишаються позитивними.

"Я почав свій шлях у 30 років, але, напевно, саме так і мало статися."

Які емоції ви пережили під час свого першого виступу в Прем'єр-лізі в грі проти Зорі?

Я відчував радість, отримавши можливість. Прем'єр-ліга приносить зовсім інші враження та вищий рівень змагань. Трохи нервував, хоча в глибині душі розумів, що переживати нема сенсу. Потрібно було просто вийти на поле і грати спокійно. Звичайно, були страхи — а якщо я допущу помилку? Але з часом я знайшов спокій і зміг розслабитися.

Ми тоді програли 0:3, але цей матч мені все одно запам'ятався. Дебют є дебют. Коли ставиш собі ціль і крок за кроком до неї йдеш, а потім вона здійснюється - це дуже приємне відчуття.

Я почав свій шлях у творчості у тридцять років, і в цьому немає нічого випадкового. Все має свій сенс — саме в цей період я відчував себе готовим.

Якби ви могли повернутися до дня свого дебюту, які поради ви б дали собі в той момент?

Мабуть, я повинен був відбити той пенальті! (Сміється). Я старався робити все, що було в моїх силах на полі. Однак Зоря виявилася сильнішою. Наша команда складалася з молодих гравців, і нам трохи не пощастило. Здається, у них було більше бажання здобути перемогу.

Яка гра залишилася у вашій пам'яті не завдяки результату, а через емоції, які вона викликала?

Кожна гра для мене унікальна та важлива. Виходячи на поле, я завжди віддаю себе на всі сто. Не можу виділити якийсь один матч, адже всі вони мають своє значення. За кожною грою стоїть величезна праця та зусилля. Я пройшов через багато: були як перемоги, так і поразки, але все це додає мені досвіду. З кожною грою я намагаюся вдосконалюватися і рости. Тому, якщо говорити про всю мою кар'єру, починаючи з аматорського рівня, я не можу виділити жодного матчу як особливий. Кожен з них важливий по-своєму.

- Чому не склалося з клубом Гірник-Спорт у 2022 році?

- Усе почалося з того, що в Чорноморець прийшов Григорчук і прибрав мене з команди. Хоча в мене ще був чинний контракт на рік, на мене вже не розраховували. Я почав шукати нову команду - написали як футболісти, так і тренер, і запропонував спробувати свої сили в Гірнику-Спорт. Тоді було дуже мало варіантів, і часу теж - потрібно було швидко знайти клуб. Якраз почалась повномасштабна війна. Якщо чесно, я навіть не думав, що в такій ситуації взагалі буде футбол. Довелося йти працювати - підпрацьовував на будівельному майданчику, бо потрібно було годувати себе і родину. Це був непростий, але цікавий період.

Пам'ятаю, як 23 лютого ми їхали з двома друзями до Одеси. Під Херсоном у нас зламалась машина, але ми все ж доїхали десь о другій ночі. А вже о четвертій ранку почалися вибухи, сирени...Згодом з клубу нам написали, що більше не можуть виплачувати зарплату, що фінансово існування команди під загрозою, й нам потрібно шукати нові варіанти.

"Привикли до того, що у нас є президент з великими амбіціями, який прагне досягти успіху різними шляхами."

- Як склалися обставини вашого переходу до Інгульця?

- Згодом на зв'язок вийшов Богдан Романович Шуст - запропонував перейти в Інгулець. Я дуже зрадів, бо сильно хотів грати й розвиватись далі. Тоді ще ніхто не знав, чи взагалі відновиться чемпіонат, всі просто працювали, бігали на місто, підтримували форму хто як міг. Але цей шанс з'явився - і я одразу вхопився за нього. Мені надіслали документи з Гірника-Спорт поштою, і все швидко вирішилося.

Які емоції ти відчув після першої гри за новий клуб проти Металіста?

- Тоді ми зіграли внічию 1:1. Було круто - грали в Ужгороді. Я не очікував, що так швидко отримаю шанс. Спочатку на мене розраховували як на другого номера, але я чекав і розумів: якщо випаде нагода вийти в старті - треба за неї вчепитися. Я виклався на максимум.

Хоча мені тоді забили пенальті, матч склався добре - і для мене, і для команди (Сміється). Нічия тоді була непоганим результатом. Цей поєдинок дуже запам'ятався - дебют у новій команді, знову в Прем'єр-лізі. Ти йдеш до цього, і коли отримуєш шанс - повинен використати його. Так склалося, що я поки ще в Інгульці граю (Усміхається).

Інгулець славиться своєю оригінальністю — як у стилі управління, так і в методах спілкування. Які ваші враження про цю унікальність зсередини?

Я вже звик до цього способу життя. Наш президент, який має великі амбіції, прагне досягти успіху в багатьох сферах. Він усвідомлює, що не завжди може забезпечити всіх футболістів усім необхідним, особливо з урахуванням нюансів, пов'язаних зі стадіоном, документами та дозволами. Як гравці, ми не отримуємо багато інформації — просто відправляємося в поїздки. Лише через пів року в команді я зрозумів, що вже адаптувався до умов. Коли приходять новачки, вони запитують: "Як ви тут живете?", "Яка ваша рутина?". Я їм кажу: "Якщо ти хочеш грати, потрібно навчитися звикати до всього". У нас є можливості для відпочинку: більярд, карти, екрани, тренажерні зали, тренувальні поля, перегляд матчів — можна знайти чим зайнятися.

Екс-воротар Інгульця Артем Малиш у одному з своїх інтерв’ю відкрито поділився, що життя на спортивній базі нагадує йому "в'язницю". Це усвідомлення спонукало його серйозно зайнятися вивченням ІТ, оскільки він зрозумів, що повністю залежить від футболу і не має інших навичок. Шлях з бази до міста доволі далекій, і дістатися до Олександрії виявляється непросто.

Я щойно повернувся з Олександрії, де вирішив просто прогулятися. Якщо ти молодий і справді прагнеш грати та розвиватися в чомусь, у тебе є можливість працювати над собою — як у футбольному аспекті, так і в особистому житті. Головне — не шукати відмовок. Існує безліч шляхів для самовдосконалення. Проте Артем обрав для себе ІТ-сферу. Це його свідомий вибір. До речі, багато з нас займається чимось поза футболом: хтось захоплюється читанням, інші грають у шахи. Коли вранці приїжджаєш на базу, ти можеш побачити, як хтось грає в нарди або просто веде бесіду. Там справжнє життя. Так, буває важко, але з часом звикаєш. Адаптація приходить сама.

"Жартую з оборонцями: 'Я вже й сам здатен заробити пенальті - ваша підтримка не потрібна!'"

Ваша черга з відбитих пенальті стартувала в грі проти Карпат. Ви встановили рекорд УПЛ під час матчу-відповіді. Чи не є це символічним?

У цьому є своя істина. Дивно, але серія з відбитими пенальті розпочалася саме з удару, який завдали Карпати. Я встановив свій рекорд у матчі проти цієї ж команди. Проте ця серія ще не закінчилася, і я прагну продовжити її.

Цікаво, що на момент нашої першої зустрічі наш тренерський штаб уже перейшов до Карпат, і ми грали проти них. Як сказав тоді Лупашко - це була принципова гра, адже він провів в Інгульці багато років як футболіст і як тренер. Атмосфера була напруженою. Саме тоді я відбив пенальті від Невеса і, можна сказати, "спіймав кураж".

Яким чином ви готувалися до матчу-відповіді? Чи передбачали, що вам знову доведеться виконувати удари?

Звичайно, перед матчами я завжди звертаю увагу на те, як гравці виконують пенальті. За кілька днів до гри мій батько подзвонив мені і запитав: "Ти бачив, як Карпати пробивали пенальті проти Чорноморця? Бруніньйо забив два голи. Я відчуваю, що і в нашому матчі може бути пенальті - готуйся, розбирайся", - зазначив він. І справді, так сталося. Я сам заробив пенальті, коли збив суперника, і тепер потрібно було виправити ситуацію. Було приємно, що мені вдалося його реалізувати.

- Жартують, що ви збили спеціально, адже дуже хотіли встановити рекорд.

Цілком ймовірно. Після гри мені ставили питання на цю тему. Я також помітив, що у телевізійній студії це обговорювали. В розмовах навіть під час поїздки в автобус звучали ці теми. Проте до самого кінця всі трималися в тіні, а в матчі все раптово вирішилось.

Паламарчук відбив 6-й пенальті поспіль і встановив абсолютний рекорд УПЛ (ВІДЕО)

Після матчу я пожартував зі своєю командою: "Ну що, тепер ніхто не наважиться мене чіпати?" Тепер я сам почав жартувати над захисниками, мовляв: "Я вже здатен сам заробити пенальті – ваша підтримка мені не потрібна!" (Усміхається).

Чи могла ця серія стартувати раніше?

- Так. Перед тим був матч із Вересом, коли пенальті спершу вдалося відбити, але потім супернику дозволили перебити. Вдруге я вже не врятував. Сказали, що стався заступ за лінію - і я тоді трохи був у розпачі. Здавалося, все зробив правильно... До VAR є питання. Тому можна сказати, що серія могла початися ще раніше.

В цілому, ви не розробили своєї стратегії для виконання пенальті? Чи надаєте перевагу аналізу дій суперника, а не покладаєтеся на власну інтуїцію?

Чому так? Все в комплексі. Щодня аналізую потенційних виконавців пенальті. Тренер також надсилає нам різноманітні відеоматеріали, які ми вивчаємо детально. Я звертаю увагу на те, як гравці підходять до м'яча, як виконують удари, в цілому – на їхню техніку. Можливо, я помічаю деталі, які інші пропускають. Я дивлюся на все своїм унікальним поглядом. Коли йдеться про Бруніньйо, це була справжня психологічна дуель. Я спостерігав, як він підходив до м'яча в нашому матчі, і це помітно відрізнялося від його поведінки в грі проти Чорноморця. Можливо, це було через те, що вони грали на домашньому полі і мали зобов'язання вигравати. Але в нашій зустрічі я помітив в його діях якусь невпевненість – вже під час розбігу та моменту удару. Я зміг змусити його понервувати – навіть своїм поглядом. Він піддався цій напрузі і, по суті, сам надав сигнал, куди має намір бити.

Перед поєдинком з Динамо до мене звернувся Георгій Бущан. Він сказав: "Мені потрібно, щоб ти навчив мене, як ти це робиш".

- Як ви працюєте над помилками? Що для вас означає аналіз гри та психологія воротаря після пропущених м'ячів?

Кожна помилка потребує детального розгляду та аналізу. Важливо зрозуміти, чому була зроблена саме така дія, а не інша. Якщо воротар не буде працювати над цим аспектом і не відстежуватиме свої рішення, він не зможе досягти істотного прогресу. Саме так завжди наголошували всі тренери.

Необхідно зупинитися на певному етапі, проаналізувати його, а потім поступово йти вперед - відпустити негативні ситуації і зосередитися на позитивних аспектах. Завжди можна знайти щось, що варто запам’ятати. Якщо таких моментів не буде, воротар навряд чи зможе досягти розвитку.

Чи згадаєте найяскравіший момент, коли ви відбили пенальті за всю свою кар'єру? Які емоції переповнювали вас у той час?

- У матчі проти Карпат. Я сам заробив той пенальті й сам його ж і виправив. Після сейву в мене вирвалися емоції - я закричав. Так заспокоїв і себе, і команду. Після відбитого, на мою думку, команда почала діяти впевненіше. Мабуть, це був один із найбільш морально важких у моїй кар'єрі.

Ваша здатність виконувати пенальті — це вроджений талант чи наслідок наполегливих тренувань?

- Освіта, освіта і знову освіта. Психологічні аспекти. Важко знайти щось більше, що можна додати.

Як ви долаєте психологічний тиск, особливо після невдач? І які ваші відчуття в даний момент, коли ви вже досягли рекорду і прагнете його перевершити?

Ставлюся до ситуації з холодною головою. Намагатимусь, як кажуть, "закрити двері" у своїй свідомості — взяти перерву і трохи відпочити. Менше слів — більше дій. Дома також прагну розслабитися, провести час із близькими, переглянути та проаналізувати події, аби сприймати все більш спокійно. Перезавантажити себе — і з наступного дня знову повертатися до роботи.

Що для вас має більше значення: завершити гру без пропущених голів або здобути перемогу з рахунком 4:3 в емоційно насиченому матчі?

Безумовно, найбільше прагнення — це досягати перемог. Я отримую задоволення від того, щоб бути на вершині, навіть якщо не завжди вдається досягти цього.

Що для вас є більш прийнятним: ризикнути і піти на м'яч, чи залишитися в воротах до самого кінця?

- Можна й так сказати (Усміхається). Після гри я навіть спілкувався з їхніми аналітиками. Вони зізналися, що хотіли набивати м'ячі за спину, але сказали: "Ти майже всі ці передачі прочитав і не дав зіграти". Якщо ти впевнений у своїх діях - треба виходити.

- Можливо, хтось із хлопців, яким не вдалося вам забити, потім писав чи говорив щось? Як реагують суперники?

Під час гри я чув такі емоційні вигуки: "Ну, забивай уже!", "Що ти робиш?", "Як тобі це вдається?" Це дуже характерні реакції. Навіть перед матчем з Динамо до мене підійшов Георгій Бущан, ми мали невелику розмову. Він сказав: "Мені потрібно, щоб ти навів приклад, як це робити" (Усміхається).

Це було надзвичайно цікаво, коли мені дали прізвисько "Спайдермен з Петровського".

- Ким надихаєтесь з голкіперів? З кого берете приклад?

- Олександр Шовковський, Ікер Касільяс, а зараз - Мануель Нойєр. Йому вже 39 років, а подивіться, що він робить на полі! Дивишся і думаєш: чому б не спробувати хоча б наблизитися до цього рівня? Просто додати свого бачення, свою "родзинку", як то кажуть, і показувати результат. Коли Нойєр грає - він як останній захисник команди. Йому повністю довіряють. Він навіть фінтить. Приємно дивитися.

- Як змінився Олексій Паламарчук за ці роки - не як воротар, а як людина?

- Футбол дуже впливає на особистість. Футбол - це моє життя. Я почав займатися ним у доволі ранньому віці й досі продовжую. Було багато травм та різних нюансів, але я все одно залишаюсь відданим своїй справі. Ніколи не було моменту, щоб щось змусило мене зійти з дистанції. Як людина - я залишаюсь таким, яким був.

У нашій команді в основному грають молоді хлопці, тому жартома я називаю себе "вихователем" для них. Вважаю це ніби табором "Дружба" (усміхається). До речі, це місцевий табір. Вони ж у відповідь називають мене "вихователем" — це вже стало традицією.

Які уроки з футболу ви впровадили у своє повсякденне життя поза межами поля?

Навчання, розвиток, сміливість. Щодня відкривати нові горизонти. Не залишатися на місці. Як на полі, так і в житті — важливо ставити перед собою маленькі цілі та досягати нових вершин.

Яким чином ви відновлюєте душевні сили? Що приносить вам енергію, окрім футболу?

- Тиша, дім і повний спокій. Поруч, безумовно, рідні люди. І ось, як зараз, у цей момент - бігає поруч мій маленький французький бульдог.

- Якби ви не обрали кар'єру футболіста, ким би ви могли стати?

Я уявляв себе у світі футболу, але в дитинстві була ще одна можливість – стати волейболістом. Тоді мені дуже хотіли дати шанс у команді. Проте згодом почули, що я занадто низький для свого віку, і мені потрібно було швидше підрости (Сміється).

Який з компліментів або відгуків про вашу кар'єру залишився у пам'яті найбільше?

- Було дуже прикольно, коли мене назвали "петровським Спайдерменом" на телебаченні (Усміхається). Загалом, приємно чути позитивні відгуки, особливо коли кажуть, що людина після 30 років намагається прогресувати і додає у своїй грі. Коли це помічають з боку - і тренери, і гравці, і рідні, і вболівальники - це справді надихає. До 30 я слабко грав ногами, а після - почав активно над цим працювати, і прогрес видно. Люди кажуть: "Незважаючи на вік, ти доводиш, що ніколи не пізно вчитися і досягати більшого".

"Мені дуже хотілося б виступити за Реал. Було б цікаво зіграти проти Барселони."

Які завдання ви плануєте реалізувати в найближчому майбутньому?

- Хотілося б зіграти в іншому чемпіонаті. А можливо - й залишитись в УПЛ, але в іншій команді. До того ж, як я вже казав раніше, маю велику мрію - потрапити до збірної.

- А який чемпіонат до вподоби?

Мене захоплює Англійська Прем'єр-ліга. Там футбол відрізняється своєю силою і енергією. Спостерігаючи за гравцями, які віддаються на полі заради перемоги, відчуваєш справжнє захоплення. Коли лідер таблиці зустрічається з аутсайдером, важко визначити, хто є хто. Рівень цього чемпіонату просто вражає.

У Англії футбол можна вважати практично святим заняттям. Вболівальники там з неймовірною пристрастю підтримують свої команди. Іноді достатньо лише однієї невірної фрази на стадіоні, і навіть близькі друзі можуть виявити агресію.

А чи не уявляєте себе в ролі наставника в майбутньому?

В мене є певні роздуми. Можливо, це станеться, коли я закінчу свою професійну діяльність у спорті. Але на даний момент я розумію, що це ще не той час.

Які поради ви б дали молодому воротареві, котрий прагне досягти ваших висот?

- Чіплятись за кожен шанс і вчитися: аналізувати свою гру, свої помилки, свої досягнення. Ставати з кожним днем кращим. Не забувати, що ти - та людина, яка може вирішувати. Ти останній на полі, і саме від твоєї гри часто залежить впевненість усієї команди. Ти маєш зіграти дуже добре, щоб команда почувалась спокійніше.

Давайте помріємо трішки: якби у вас була можливість зіграти за будь-яку команду та проти будь-якого суперника в серії пенальті, який би ви обрали матч?

Ого, яке цікаве питання! (Усміхається). Якщо чесно, я б мріяв виступати за Реал. Цю команду я дуже люблю і підтримую вже багато років. Було б захопливо зіграти проти Барселони. Це дійсно було б щось неймовірне!