Від енергетичних фахівців до дрег-квін артистів: які стрічки цьогоріч претендують на нагороду "Золота дзиґа".
"Золота дзиґа" -- наш аналог "Оскара": українська кінопремія за професійні досягнення у розвитку національного кінематографа. Заснована й присуджується Українською кіноакадемією. В цьогорічному, вже десятому конкурсі беруть участь 65 робіт у 21 номінації.
У цьому аналізі ми зосереджуємося переважно на повнометражних фільмах, які були створені за фінансової підтримки держави.
У довгий список "Дзиґи" увійшли 13 ігрових і 17 документальних повнометражних фільмів. Цікаво, що і там, і там частка сценаріїв, реалізованих винятково приватними структурами, перевищує половину; зрозуміло, що це, частково, не від хорошого життя -- спочатку через карантинні обмеження під час пандемії ковіду, потім через повномасштабну війну. Проте як результат маємо давно назрілу фінансову диверсифікацію кіноіндустрії.
Що стосується державних ініціатив, то їх фінансування забезпечували такі організації, як Держкіно, Український культурний фонд, Український інститут, Суспільне та Українська кіноакадемія.
Серед ігрових номінантів маємо наступні фільми: "Киснева станція" (прод. Світлана Соловйова, реж. Іван Тимченко, половина бюджету -- від Держкіно), "Малевич" (прод. Анна Паленчук, Марія Каель, Дар'я Онищенко, реж. Дар'я Онищенко, фінансування -- приватні інвестори і Держкіно), "Сірі бджоли" (прод. Іванна Дядюра, реж. Дмитро Мойсеєв, приватні інвестори і Держкіно), "Ти -- космос" (прод. Анна Яценко, Володимир Яценко, реж. Павло Остріков, близько 20 млн грн з 31-мільйонного кошторису надано Держкіно України), "Троє" (прод. Ігор Савиченко, Дмитро Кожема, реж. Іван Кравчишин, часткове фінансування Держкіно).
Тематичний і жанровий спектр повністю збережений. "Киснева станція" та "Малевич" представляють собою байопіки про видатних історичних особистостей — Мустафу Джемілева та Казиміра Малевича відповідно. "Сірі бджоли" є психологічною драмою, що розгортається в прифронтовій зоні. "Ти — космос" поєднує в собі комедійні елементи і наукову фантастику. "Троє" — це стильний вестерн у костюмах.
Особливо приємно серед цієї групи відзначити лідера національного прокату "Ти -- космос". З бюджетом у 31 мільйон гривень, стрічка зібрала понад 60 мільйонів, ставши минулого року другим за касовими зборами українським фільмом.
Як уже сказано вище, Павло Остріков поєднав у своєму повнометражному дебютові кілька жанрових елементів. Головний герой тут -- міжпланетний сміттяр Андрій Мельник (Володимир Кравчук), який везе на космічному кораблі "Обрій 2" ядерні відходи, аби скинути їх на Каллісто -- супутнику Юпітера. Все як завжди, аж раптом Земля вибухає, тож Мельник лишається останнім чоловіком у Всесвіті. А остання жінка -- француженка Катрін на своєму кораблі в районі Сатурна. Тепер їм треба зустрітися.
Цілком імовірної в таких випадках мелодрами Остріков уникає за допомогою влучного гумору. Діалоги Андрія з далеким начальником, з надміру балакучим бортовим компʼютером Максом і, логічно, з самим собою -- салют дотепності, приперчений міцними слівцями і гомерично вагомими паузами. А саунд-трек -- це наш класичний "вусатий фанк": тут тобі і "Незрівнянний світ краси" Назарія Яремчука, і "Поділля" Миколи Гнатюка -- і все на тлі зір, галактик і туманностей. Еней був астронавт моторний.
Ознайомтеся також: Ядро та почуття. Чому фільм Павла Острікова "Ти — космос" викликав таке захоплення у глядачів.
До створення потрібного антуражу Остріков підійшов так само з гумором, стилізувавши інтерʼєри й обладнання під наукову фантастику 60-річної давнини, під епоху ще до гламуру "Зоряних воєн", напхавши в кадр масивні тумблери, великі кнопки, миготливі лампочки, світлосяйні написи "старт"; квадратовий балакун Макс зі своїм двопалим маніпулятором тут цілком органічний. І в оповідь ще вшито кілька іронічних алюзій на "Космічну Одисею 2001" Стенлі Кубрика (1968).
Безумовно, у фіналі Острікова не обійшлося без мелодраматичних моментів, проте, враховуючи якість виконання фільму, це можна вважати незначним недоліком. Ми вперше стали свідками на великому екрані дійсно якісного українського фантастичного фільму; більше того, як вже зазначалося, він не лише повністю окупив державні інвестиції, але й приніс суттєвий прибуток — що в Україні відбувається досить рідко.
"Сірі бджоли" за атмосферою та змістом в певному сенсі є протилежністю "Космосу": це також стрічка, в якій головний герой виявляється наодинці серед світової катастрофи, проте тут акцент робиться на невдалому рішенні.
"Сірі бджоли" — це екранізація однойменного твору Андрія Куркова, що розповідає про життя двох пенсіонерів у "сірій зоні" АТО. Головні герої — Сергій Хмеленко (Віктор Жданов), якого називають Сергійовичем, та Пашка Яцюк (Володимир Ямненко). Сергій — це буркотливий і замкнутий чоловік, який займається бджільництвом, тоді як Пашка є веселуном, який не надто переймається етикою. Оператором фільму виступає талановитий Вадим Ільков, котрий працює з камерою з вражаючою майстерністю. За грою Жданова, який демонструє стриманість та точність, завжди цікаво спостерігати, тоді як Ямненко, навпаки, втілює образ блазня-філософа. Їхні розмови наповнені дотепними зауваженнями і відображають протистояння різних світоглядів. Завдяки видатним акторам та продуманому сюжету, режисер Мойсеєв вміло створює напружену атмосферу, в якій історія раптово змінюється з прифронтової драми на глибоку екзистенційну розповідь. Таке виконання в українському кіно є доволі незвичним. На мою думку, "Сірі бджоли" залишаються недооціненим твором, адже в прокаті він зібрав лише 430 601 гривню. Цей скромний результат можна пояснити недостатньою рекламною кампанією, адже імена Куркова і Жданова мали б привернути увагу глядачів.
Що ж до "Кисневої станції" та "Малевича", то ці роботи несуть на собі родові недоліки української історичної драми. Маємо старанне відтворення атмосфери епохи, необхідний пафос стосовно матеріалу і, інколи, непогані акторські роботи -- але, таке враження, що тягар відповідальності за тему заважає "злетіти" режисурі. Герої виходять надто схематичними, драматургія -- дещо вимученою.
Схожа проблема спостерігається і в "Трьох". Ідея дійсно вражаюча: створити авантюрний фільм на фоні визвольних змагань 1917-1921 років, що розповідає про пригоди різношерстої групи колишніх червоноармійців і махновців, які мають намір пограбувати більшовицький караван і втекти до Франції. Нам дуже бракує такої чисто кінематографічної розваги, цього "веселого й кривавого" дійства, коли негідники гинуть у великій кількості, а герої, що прагнуть удачі, врешті-решт зникають за горизонтом, щасливі з великими грошима. Проте авторам "Трьох" не вистачило цієї легкості та авантюризму. Хоча спроба була гідною. Звісно, що організації, які фінансують проекти, не можуть бути провидцями, здатними передбачити мистецьку цінність фільму; однак ситуація, коли кінопроєкт виявляється невдалим як в художньому, так і в фінансовому плані, трапляється у нас занадто часто.
Серед документалістики, зробленої державним коштом, є роботи "Гра на перехоплення" (прод. та реж. Володимир Мула, підтримка Держкіно), "Грім серед ясного неба" (прод. Олександр Дріз, реж. Володимир Клюєв, створений продюсерським центром "Фор-пост" за підтримки Українського культурного фонду), "Дівія" (прод. Поліна Герман, Гліб Лук'янець, реж. Дмитро Грешко, фінансували іноземні інвестори й Українська кіноакадемія), "Квіти України" (прод. Гліб Лук'янець, реж. Аделіна Борець, кошти від іноземного інвестора, Українського культурного фонду й Українського інституту), "Королеви радості" (прод. Іванна Хіцінська, реж. Ольга Гібелінда, підтриманий іноземними фондами, Українським культурним фондом, Українським інститутом, "Куба і Аляска" (прод. Ольга Брегман, реж. Єгор Трояновський, підтримка -- іноземні інвестори, Суспільне Мовлення, Українська кіноакадемія), "Останній Прометей Донбасу" (прод. Антон Штука, Валерія Сочивець, реж. Антон Штука, за підтримки Державного агентства України з питань кіно, Українського культурного фонду і приватних донорів), "Точка зцілення" (прод. та реж. Катерина Стрельченко, грант Українського культурного фонду).
Серед усіх представлених сюжетів, лише "Королеви радості" (спільне виробництво України, Франції та Чехії) не має безпосереднього зв'язку з війною. Ольга Гібелінда розкриває історії трьох видатних представниць дреґ-культури в Україні. Термін "дреґ" (англійською drag) вказує на жіноче вбрання і, у більш широкому розумінні, на перевдягання – це стосується чоловіків, які носять жіночі костюми та використовують відповідний грим. Головні героїні фільму – три дреґ-артистки: Діва Монро, Марлен Шкандаль (відомий як Олександр Данілін) та Аура (справжнє ім'я Артур Озеров).
Читайте також: "Цей фільм про вільність та кожного з нас". У Києві відбулася прем'єра документального фільму "Королеви радості".
Монро кардинально змінила свою особистість. Артур працює лісником, одягається в робочу форму і ввечері виступає під ім'ям Аура в українських клубах. Олександр, який, на жаль, пішов з життя у вересні 2025 року через хворобу, між своїми виступами в образі Марлена підробляв кур'єром і готувався до весілля зі своєю дівчиною. Усі вони об'єднані сценою, де разом створюють справжнє свято різноманіття та прийняття інакшості. У "Гібелінді" представлено не просто публіцистичний нарис, а ціле кінематографічне висловлювання на тему, яка все ще залишається на маргінесах нашого суспільства.
Трьом картинам віддано данину людям, котрі перебувають на передовій.
"Грім серед ясного неба" – це історія про українського героя, льотчика штурмової авіації Ростислава Лазаренка, відомого під позивним "Грім". Він знищив тисячі ворогів під час війни. На початку повномасштабного вторгнення Ростислав заснував ескадрилью, яка активно завдавала ударів по російським колоннам, що просувалися з Криму. Це розповідь про Ростислава та його товаришів по зброї. Фільм виконаний у традиційній структурі, об'єднуючи інтерв'ю з героями та фрагменти фронтової хроніки.
"Куба і Аляска" Єгора Трояновського – це фільм, який можна охарактеризувати як ліричну кіно-драму, що виходить за межі традиційного ігрового формату. Головні героїні, Аляска (Олександра Лисицька) та Куба (Юлія Сідорова), є подругами та парамедикинями, чиє життя режисер представляє нам у максимально наближеній до реальності манері. Трояновський використовує різноманітні джерела відео, включаючи зйомки з камер GoPro та мобільних телефонів, а також матеріали професійних операторів. Глядач має можливість спостерігати за Кубою та Аляскою в критичних ситуаціях, включаючи момент поранення Олександри, а також у більш спокійні часи, коли їхні діалоги пронизані іронічним гумором. Усе це подається в стилі репортажу, створюючи атмосферу максимальної документальної правди. Питання гендерної рівності та ролі жінок на війні залишаються недостатньо дослідженими і не завжди очевидними, і в цьому контексті Трояновський робить важливий внесок у їхню популяризацію.
Ознайомтеся також з матеріалом: "Їхня поведінка нагадує, що війна — це лише ще один неприємний день в офісі". У Києві відбулася прем'єра фільму "Куба & Аляска".
"Гра на перехоплення" побудована як паралельні історії братів Михайленків: Сергій командує мобільною групою ППО на півдні України, Микола грає за олімпійську збірну України з футболу; варто зазначити, що дія розгортається у 2024 році, коли наш футбол був уперше представлений на Олімпіаді (в Парижі). Володимир Мула з рівною видовищністю показує будні спортивні і воєнні; інша річ, що фільмові дещо бракує драматургічної енергії, аби обидві лінії отримали достатньо ефектне завершення.
Ще один фільм під назвою "Точка зцілення" торкається важливої теми реабілітації ветеранів, які повертаються до мирного життя. Головний персонаж, актор і режисер Ігор Кирильчатенко з псевдонімом "Артист", вирушив на фронт добровольцем у 2014 році. Після отримання поранення він демобілізувався і пережив важкий період депресії. Проте йому вдалося знайти свою "точку зцілення" на знайомій сцені. Спочатку він поставив кілька вистав, присвячених війні, а згодом заснував театр "Арт-фронт", що спеціалізується на роботі з ветеранами. Основна сюжетна лінія фільму зосереджена на постановці вистави "Гучна тиша війни", яку реалізовують Ігор та режисер Олександр Глумов.
Інші стрічки досліджують, як війна впливає на звичне, мирне існування.
"Дівія" — це спільний проект України та Польщі, присвячений екологічній катастрофі, викликаній повномасштабним вторгненням Росії. Зйомки проходили в прифронтових районах. Фільм не містить жодних діалогів чи коментарів. Режисер Дмитро Грешко спочатку демонструє вражаючі, яскраві природні краєвиди: дерева, квіти, птахи та звірі; ліси, поля і річки. І поступово, сцена за сценою, в цей природний рай вривається агресор. Рівнини, вражені вибухами, обгорілі луки, панічний втеча тварин, а також нещадні вогонь та вибухи. Грешко створив візуально вражаючу і трагічну кінопоему, що відображає наш спотворений ландшафт.
"Квіти України" -- повнометражний дебют Аделіни Борець про власницю обійстя між житловими висотками на київських Позняках. Наскрізного сюжету тут нема: просто життя ґаздині, яка любить свою землю і не здається перед будь-якими бідами. Наталія Юрченко, яка верховодить на хуторі посеред хмарочосів, мешкає в сільській хатині, тримає кіз, курей, кролів і овечку, доглядає за городом і масою квітів. Окрім Наталії, в цьому селищі живуть її колишні чоловіки, син із дружиною і дочкою, біженці з Луганської області. Забудовники роками намагаються вигнати спільноту, але нічого не виходить: язиката, впевнена Наталія стоїть як скеля. Аделіна Борець починала зйомки за відносно мирного часу, але життя внесло свої корективи; в прикінцевих кадрах бачимо, як Наталія приймає виклик життя в умовах повномасштабної війни. "Квіти України" -- дуже гідний зразок ліричної документалістики: дотепне, колоритне і по-своєму ніжне кіно.
Також рекомендуємо: Прем'єра в кіно. Огляд документальної стрічки "Квіти України"
"Останній Прометей Донбасу" — це історія про людей, які залишаються поза увагою медіа, але їхня праця є критично важливою для виживання країни: енергетиків. Антон Штука зняв фільм на Курахівській ТЕС, що розташована всього за 14 км від лінії фронту. Режисерові вдалося глибоко зануритися в атмосферу робочого процесу, показавши, як діяльність на електростанції нагадує священнодійство, магічний ритуал, який дарує світло тисячам людей у віддалених містах. Водночас, працівники ризикують своїм життям, адже російські війська щоденно обстрілюють підприємство всім, що мають. Штука органічно інтегрує радянську чорно-білу хроніку, зняту в тих же місцях після відступу нацистів. Паралелі між минулим і сьогоденням вражають: рашисти руйнують ТЕС так само, як це робили гітлерівці в далекому 1940-му. Закадровий радянський текст звучить так, наче його написали сьогодні: "Запам’ятайте ці документи обдуманого і жахливого злочину". Наші енергетики — це справжні Прометеї, які приносять світло людям, не крадучи його у богів, а захищаючи від російських демонів.
Наразі можна сказати, що держава лишається важливим гравцем на кіноринку. Проєкти, підтримувані державою, не зосереджуються винятково на війні, їхні автори та продюсери намагаються зачіпати всю шкалу сюжетного часу, фільмуючи про минуле, теперішнє і навіть майбутнє. Великі особистості національної історії, сучасні звитяжники й звитяжниці, колоритні субкультури, кумедні космонавти -- наші кінематографісти витворюють обʼємний, багатошаровий портрет України, і роблять це здебільшого цікаво. Тож на пʼятому (а, точніше, вже 13-му) році війни маємо кіно, підтримуване українською державою, як процес, як мистецтво, і, звісно, як силу опору.
