До 2022 року ми відвідували Білорусь, як рідну домівку. Ось репортаж із прикордонної Добрянки на Чернігівщині.

Добрянка – це особливе селище, що знаходиться в Чернігівській області. З деяких місцевих осель можна помітити білоруські будівлі. Державний кордон з сусідньою країною має свою специфіку: він проходить прямо через городи мешканців, а в деяких випадках ділянки земель і навіть колодязі опинилися на території "сусідів".

Пункт пропуску не працює. У Добрянці літні мешканці згадують часи Радянського Союзу та висловлюють прихильність до "батька" Лукашенка. Тим часом молодь залишає місто, оскільки не бачить майбутнього через тісні зв'язки з Білоруссю та пам'ятає 39 днів ізоляції, коли на початку повномасштабної війни Росії вони опинилися відрізаними від зовнішнього світу.

24 лютого 2022 року Добрянка, разом із іншими населеними пунктами однойменної громади, опинилася позаду лінії фронту російських окупаційних сил. Саме через трасу М-01, єдину дорогу державного значення, що проходить поблизу Добрянки, російські колони просувалися через села, направляючись до Чернігова. Їхній наступ було зупинено біля Великосняків, де відбувся перший бій.

"Ми відчували, що нас може спіткати біда, але не усвідомлювали, що це реально можливе, не вірили в це. Проте одного ранку це сталося. Якщо порівняти теперішню ситуацію з тією, що була раніше, то я впевнена, що зараз ми не зможемо собі дозволити таку легковажність, якщо загроза з боку Білорусі знову виникне. Такого життя, як тоді, вже не буде. Тоді ми справді недооцінювали ситуацію," - зазначає про можливу агресію голова Добрянської громади Світлана Бицько.

До початку цього року мешканці регіону не мали досвіду з бойовими діями, поки в Добрянській громаді не почали вибухати російські дрони. Щороку після деокупації Чернігівщини вони чули про можливий новий наступ з Білорусі, але не сприймали ці чутки всерйоз, поки президент України Володимир Зеленський не виступив з офіційною заявою. 17 квітня 2026 року він повідомив, що в прикордонних з Україною районах Білорусі ведеться активне будівництво доріг та облаштування артилерійських позицій. Цей виступ президента став сигналом про те, що Росія знову прагне залучити Білорусь до своєї агресії.

Відтоді такі повідомлення з’являються регулярно. А "драконячі зуби" розташувалися вздовж шосе, прост stretched до білоруського кордону.

Ми поїхали до Добрянки, щоб поспілкуватися з місцевими мешканцями про їхні труднощі в лютому та березні 2022 року, коли вони виявилися ізольованими від решти України і змушені були звертатися до білорусів за медикаментами та продуктами. Також ми хотіли дізнатися, як сьогодні живе це селище, розташоване безпосередньо на кордоні з Білоруссю.

До 2022 року ми відвідували Білорусь, немов це був наш рідний дім.

По той бік від кордону - білоруське село Піддобрянка, будинки якого деякі жителі селища бачать просто з вікон. За 100-200 метрів від Добрянки - пункту пропуску, який розташований просто на місцевій дорозі. Він закритий для автомобільного руху з 2020 року через карантинні обмеженнями внаслідок пандемії, а з 24 лютого 2022-го - також і для пішоходів.

До цього ним користувалися більшість місцевих жителів. Вони ходили одне до одного в гості або відвідували родичів у Білорусі, які тут є майже в кожній сім'ї. Тепер же спілкуються з ними виключно через інтернет-зв'язок.

Щоб досягти Добрянки, можна скористатися трасою М-01: від Києва відстань становить 225 кілометрів, а з Чернігова — 76 кілометрів. Ця дорога стала відомою завдяки тому, що під час обмінів військовополоненими мешканці навколишніх сіл виходять зустрічати українських воїнів з прапорами в руках.

Після початку повномасштабного вторгнення РФ добрянці опинилися в тилу російських військ аж до деокупації Чернігівщини 3-го квітня 2022 року. Щоб вижити, довелося ходити до сусідів: білоруси розгорнули на своїй території намети Червоного Хреста, де роздавали українцям гарячі страви та гуманітарні набори.

Був там також і намет з медиками, і святий отець, який читав проповіді, розповідає голова Добрянської громади Світлана Бицько. Хоч, зі слів старости, їй це неприємно визнавати, але щодня туди приходило до 300 людей.

"Наші люди переходили, коли ситуація ставала критичною: вони вирушали до Піддобрянки в пошуках допомоги. Це всього лише кілька метрів від пункту пропуску. Там вже викликали швидку допомогу, і наших громадян відвозили до лікарень у Гомельській області. Але всі вони зрештою повернулися назад. Це не було масовим явищем: лише ті, у кого дійсно на кону стояло життя або життя їхньої дитини. Одній дівчині з нашого села довелося народити в Гомелі," – поділилася своїми спогадами Бицько.

Випало народитися в Гомелі.

Дівчина, якій довелося народжувати в Гомелі - нині 22-річна Анастасія (ім'я змінене з міркувань безпеки - УП). Вже рік, як вона з донькою виїхала до однієї з країн Європи, де займається лікуванням та адаптацією дівчинки. Ті події Анастасія згадує так:

О четвертій ранку ми почули вибухи і зібралися всією родиною, щоб підтримати один одного. Найбільше ми переживали за мого батька, адже він служив на сході України. Я тоді навіть не думала про себе, адже мій чоловік лише нещодавно підписав контракт з прикордонниками, а тут розпочалася війна. Ви ж розумієте, в нашому містечку Добрянка ніхто не говорив про бойові дії. Люди чекали, коли закінчиться зима, і планували, як садити городи.

Анастасія перебувала на дев'ятому місяці вагітності, коли 2 березня в неї раптово почалися інтенсивні болі в області живота. У Добрянці були тільки фельдшери та терапевти, і, згідно з її словами, їй порадили звернутися за допомогою до намету Червоного Хреста, який знаходився по той бік кордону. Вона вирішила скористатися цією порадою.

Там викликали швидку допомогу, зафіксували мої документи і надали всі необхідні контакти для подальшої допомоги. Коли медики "швидкої" провели огляд і доставили мене до пологового будинку, мені потрапила на зустріч лікарка з України, родом з Харкова. Вона колись проходила навчання в Гомелі і вирішила залишитися там працювати.

Мене госпіталізували на тиждень, хоча до пологів залишалося ще деякий час. Як мігрантку, мене не могли оформити належним чином, і вартість палати становила 150 євро за добу. На жаль, такі гроші я не мала...

Зі слів Анастасії, головний лікар запропонував їй дати інтерв'ю білоруським пропагандистським медіа, щоб про її історію дізналося якомога більше білорусів, які б допомогли їй. Сама дівчина відмовилась говорити, але дозволила лікарю розповісти про себе від її імені.

Після того, як ця історія стала відомою, до мене звернувся архієпископ з Гомеля. Під час нашої зустрічі виявилося, що він сам родом із Вертіївки, як і я. Його покійна матір була хрещеною матір'ю мого батька. Коли ми це дізналися, він вирішив оплатити мою палату. Оскільки мені ще не настав час народжувати, потрібно було знайти місце для перебування. Він разом з настоятельками своєї церкви допомогли мені орендувати квартиру, облаштували її та купили необхідні речі для майбутньої дитини.

28 березня у Анастасії розпочалися перейми, які тривали більше доби. Лікарі не змогли почути серцебиття дитини, тому було вирішено провести кесарів розтин. 30 березня на світ з'явилася її донечка, яка мала лівосторонню пневмонію. Після кількох днів їх перевели до Гомельської обласної дитячої клінічної лікарні. Анастасія згадує, що в палаті їй довелося ділити простір з жінкою з Москви, яка постійно намагалася загострити тему війни та політики, ображаючи українців і президента Зеленського.

Повернулася до Добрянки Анастасія на початку квітня, доки була можливість їхати не через Польщу, а через той самий пункт перетину кордону. Всі речі їй завантажили в мікроавтобус і привезли додому - вона ще зо пів року не купувала дитині ніякого одягу. Єдине, каже жінка, її попросили записати відео вдячності до працівників лікарні та церкви.

Після звільнення Чернігівської області на пункті пропуску почали діяти українські прикордонники, а білоруська сторона демонтувала свої намети з гуманітарною допомогою.

У жовтні 2023-го Анастасія дізналася, що її чоловік зник безвісти в районі Мар'їнки Донецької області. Підтвердження про його загибель вона отримала через суд у червні 2026 року.

"Я також провела певний час у Чернігові. Водила свою доньку на медичні обстеження, оскільки у нас були підозри на аутизм. Але коли почалися обстріли поблизу нашого дому, я зрозуміла, що потрібно шукати безпечніше місце. На щастя, друзі, які вже оселилися за кордоном, допомогли нам з виїздом," - ділиться Анастасія.

Наразі країна перебування виділила українці кімнату в соціальному гуртожитку. Вона займається адаптацією доньки, у якої виявили розлад мовлення, вчить іноземну та планує отримати освіту.

Культ "отца"

У звичайний робочий день центральна вулиця Добрянки наповнена людьми. Тут знаходяться селищна рада, різноманітні магазини та аптека. Місцеві жителі зазвичай пересуваються на велосипедах, а також використовують мотоцикли та мопеди. Гучні звуки цих транспортних засобів можуть налякати деяких, проте продавчиня Юля має іншу думку: "Нехай їздять, нехай чутно, що в нашому селищі хтось живе".

Жінка мешкає в цьому місці з 1986 року. Вона переїхала сюди з чоловіком, оскільки його призначили служити дільничним у Добрянці. Перші дні війни та брак продуктів і медикаментів Юлія характеризує наступним чином:

Це стало справжньою катастрофою. Ті, у кого були запаси, змогли пережити ці страшні часи, а більшість людей залишилися без нічого. З 12-ї ночі люди займали черги в Піддобрянці, де Червоний Хрест роздавав продукти, і чекали до самого ранку. Ми, наприклад, мали достатньо запасів: овочі, консерви, тому нам не довелося виходити. Лише один раз моя донька пішла за підгузками, дитячим харчуванням і кремом для малюка.

Жінка переконана, що вся та допомога була завдяки "батьку" - так більшість літніх людей називають самопроголошеного президента Білорусі Лукашенка.

"У нас же друзів там багато: у Марковичах (8 кілометрів від кордону - УП), Черетянці (8,5 кілометра), Гомелі (40 кілометрів), то ми попросили їх передати нам муки, олії, цукру, інших продуктів. Приходили на місток до пункту, забирали та йшли собі назад. Навіть зараз повідомленнями обмінюємся. Вони нам пишуть, запитують, як справи, хвилюються за нас".

Переважна частина місцевих жителів, з якими нам вдалося поговорити, має іншу думку щодо можливого нового вторгнення росіян з території Білорусі, в порівнянні з головою їхньої громади. Вони вважають, що ймовірність цього сценарію в їхньому сприйнятті є практично нульовою.

"Ми переконані, що до тих пір, поки Лукашенко залишається на посаді, нічого не зміниться. Якщо ж його раптом усунуть, тоді можливо, варто чекати на будь-які події. Але на даний момент ми спокійні", - зазначає Юля.

Її чоловік Василь також не очікує нового наступу з боку Білорусі.

"Проте я спілкуюся з багатьма білорусами і кажу їм, щоб хоч повідомили, як побачать якісь пересування, щоб ми сіли в машину та виїхати встигли. Зараз вони мені відповідають, що крім прикордонників, у них нікого нема", - розповідає він.

Економічні умови стали гіршими.

До 2026 року російські збройні сили не завдавали ударів по Добрянці та навколишній громаді. Однак сьогодні їхні безпілотники майже щодня здійснюють польоти над цими територіями, цілеспрямовано атакуючи підприємства. Один із найбільших платників податків, чию назву Світлана Бицько попросила не розголошувати через загрози безпеці, вже змушений скорочувати штат працівників внаслідок руйнівних наслідків атак.

Економічний стан нашої громади раніше був невтішний, проте залишався стабільним. Наразі ситуація суттєво погіршилася. Яким чином розвиватиметься все в наступному році? Прогнози виглядають песимістично, оскільки ми очікуємо значно нижчі надходження до бюджету. Можливо, нам вдасться вирівняти ситуацію завдяки базовій дотації, а може й ні. Зараз робити прогнози надзвичайно важко.

Основними джерелами фінансування бюджету громади в даний час є державне підприємство "Ліси України", підприємства, що займаються деревообробкою, а також фізичні особи-підприємці. Як зазначає Бицько, аграрії також проявили інтерес до земель громади. Чому це має значення? Це територія, в основному покрита лісами, які традиційно були ключовим джерелом доходів. Однак, через актуальні виклики безпеки ситуація змінилася. Тож участь аграріїв стане важливою для підтримки бюджету Добрянської громади.

В Добрянці функціонує ще одне деревообробне підприємство, яке спеціалізується на експорті своїх товарів до Туреччини. Раніше продукцію відправляли морським шляхом через Чорне море, але тепер вона доставляється автомобільним транспортом через Болгарію та Румунію. Компанія має намір продовжувати свою діяльність, проте ключовим фактором для цього залишається електропостачання. У випадку його відсутності, підприємству доведеться призупинити виробництво.

Ні гірше, ні краще

Під час нашого перебування в Добрянці, місцеві жителі обмінювалися питаннями: "Чи є у тебе електрика?"

На даний момент відключення електроенергії відбуваються в безладному порядку, зазначає Світлана Бицько. Проте з приходом зимового сезону для громади, як і для всієї країни, можуть бути запроваджені погодинні графіки відключень.

У 2021-му в Добрянці жили приблизно 2800 осіб, зараз же - орієнтовно 1700. Цифри за аналогічний період по всій громаді, що охоплює 22 населені пункти, становлять 5800 і 4300 жителів відповідно.

"Смертність перевищує народжуваність у 5-7 разів, і це яскраво свідчить про певні тенденції. Після того, як область була деокупована, багато молодих людей залишили її, а нова хвиля виїзду розпочалася, коли уряд дозволив виїжджати чоловікам віком від 18 до 22 років. Сім’ї з багатьма дітьми також покидають країну. Нещодавно одна з таких родин вирушила в подорож, оскільки розуміла, що незабаром їхній син досягне 18-річного віку, втративши статус багатодітності, і тоді батько може бути мобілізований", - ділиться думками Бицько.

Є ще одна група мешканців Добрянки, які, ймовірно, не затримаються тут надовго - це студенти. Як зазначає голова громади, утримати їх на місці дуже непросто. З однією зі студенток ми зустрілися на вулицях Добрянки. 18-річна Валерія, яка тут живе від народження, в даний час навчається в Національному університеті "Чернігівська політехніка". Вона зізнається, що для молоді в цьому регіоні немає жодних перспектив на майбутнє.

"Я вирішила обрати спеціальність у сфері правоохоронної діяльності. Спочатку прагнула стати військовою, але не змогла пройти військово-лікарську комісію. Зараз вільний час проводжу за волейболом і футболом, а також у молодіжному центрі, де є тенісні столи, більярд і спортзал. Зазвичай ми збираємося в парку на бесідках. Безпілотники часто літають над нами, але, на жаль, ми вже звикли до їхньої присутності," — ділиться своїми думками дівчина.

23-річний Андрій, подібно до Валерії, вважає, що у селища немає жодних перспектив. За його спостереженнями, з 2022 року значна частина людей до 40 років залишила свої домівки. Проте він сам не має наміру залишати рідну землю.

"Гірше не стає, й кращого тут поки не видно, але для себе я зробив вибір", - каже він.

Костянтинівка, Лозова та Добрянка.

Не лише місцеві жителі залишають Добрянку. У селищі мешкають переселенці, які втекли від лінії бойових дій, але вирішили оселитися неподалік білоруського кордону. Серед них є 41-річна Катерина разом із сім'єю.

У 2024 році вони залишили Костянтинівку в Донецькій області і оселилися на Харківщині, неподалік від Лозової. А в травні 2026-го переїхали до Добрянки. Деякі місцеві мешканці з подивом ставляться до їхнього рішення. Коли ми запитали, чому саме це прикордонне селище стало їхнім новим домом, Катерина відповіла:

Я завжди мріяла про сільський дім, хоча зростала в урбаністичному середовищі. А тепер ліс навколо – який же він величезний і прекрасний! Що ж до білорусів поблизу, то я не бачу жодних ознак загрози. А ось місцевий діалект – це просто щось неймовірне, мені він дуже до вподоби!

Сім'я Катерини купила свій дім за 35 000 гривень. Однак будівля потребує реставрації, тому в даний момент вони активно займаються ремонтом.

Я вирушила на природу. Хтось шукає втечі від війни, але я не з їх числа. Мій чоловік служить у війську, зараз він перебуває під Слов'янськом.

Син Гліб ділиться з мамою своїм бажанням повернутися додому. Хоча для неї ліс є привабливим місцем, хлопець не розділяє цього захоплення. Він не знаходить у Добрянці можливостей для працевлаштування та розвитку. Однак їхня квартира в Костянтинівці постраждала від російської авіабомби, тому повернення туди стало неможливим.

"Живий щит" і моніторинг вулиць

У перші дні повномасштабного вторгнення Світлана Бицько щодня о 9-ій ранку збирала людей біля селищної ради й ділилася новинами.

28 лютого вона отримала інформацію про те, що майже 300 мешканців Добрянки зібралися поблизу пункту пропуску. Цим вони намагалися висловити своїм сусідам, що, незважаючи на дружні та родинні стосунки, життя в Білорусі їх не влаштовує. Учасники акції принесли мікрофони, колонку та український прапор, вигукуючи білоруським прикордонникам: "Добрянка вас тут не чекає!".

"Ми виконали гімн, як тільки почали співати! Вони були дуже знервовані. На мою думку, це було вірне рішення з погляду моральної підтримки для наших військових. З іншого боку, ми продемонстрували, що нас тут чимало."

Білоруси, згадує Світлана Бицько, намагалися висловити свою думку, але через сильний шум у динаміках їхні слова важко було розрізнити.

Голова громади поділилася історією про те, як разом із місцевими жителями вони відновили пекарню, яка залишалася закритою протягом 15 років. Після ретельного прибирання та очищення всього обладнання, вони почали випікати хліб. Це був хліб з грубого помолу, виготовлений з кукурудзи та пшениці. Зерно мололи вручну, надаючи виробу особливого смаку.

Тепер цей хліб викликає усмішки. Студентка Валерія зазначає, що він містив пісок, але все ж таки вдячна, що хоч би таке був.

"Ще нас врятували фури, які застрягли на кордоні 24.02.2022-го з рибою та олією. І коли вже в березні почало теплішати, то вони почали продавати все те людям", - розповідає Бицько.

Що стосується військових з Росії та Білорусі, то мешканці Добрянки запевняють, що їх тут не спостерігали. Голова громади зазначає, що лише одного разу, перед деокупацією регіону, через селище проїжджали російські броньовані автомобілі, які місцеві називають "тиграми" (модель "Газ-2330"). На її думку, вони могли шукати шлях для відступу, оскільки не зупинялися та не вступали в контакт з місцевими жителями.

Всі 39 днів часткової окупації Чернігівської області в Добрянці було чергування серед місцевих. Робили це для того, щоб патрулювати вулиці та виявляти незнайомців, побоюючись ДРГ. Декого тоді все ж знайшли.

Чотири молодики йшли з боку Білорусі, походячи з Харківщини. Як стверджували, вони перебували там у службовій відрядженні, працюючи на якомусь підприємстві, навіть мали при собі документи. Вони говорили, що їм потрібно дістатися Харкова. Паспорти, здавалося, перевірили. Але, знову ж, прикордонників не було. Поліції також не спостерігалося. Хто ж ці люди? Куди вони прямують? З якою метою?

Так само, як і один безхатченко вийшов невідомо звідки. Ми тут всі майже одне одного знаємо, а то - не зрозуміло. Всі налякані були. Перевіряли, шукали, бо він говорив, що до батька у Кривий Ріг йде. Але ж де ми, а де Кривий Ріг. То віддали його назад прикордонникам білоруським. Пустили його, то забирайте", - розповідає Світлана.

Добрянка як курортний напрямок для релаксації.

На головній вулиці, біля зупинки, розташований кіоск. Серед різноманітних товарів привертає увагу батон під назвою "Прикордонний". Продавцем є уродженка Киргизстану на ім'я Галина Тодосієнко.

"Я тут з 1991 року живу. З цього часу Добрянка дуже змінилася. Багато підприємств закрилося, наприклад, швейна фабрика", - каже вона.

Наразі вона перебуває в стані постійного занепокоєння через російські безпілотники, які часто пролітають над її селом. Місцеві жителі вже звикли до звуків і можуть відрізнити, який саме тип дрону наближається. За час нашого перебування тут ми також мали можливість почути їх.

Крім місцевих мешканців, ми зустріли також людей, які приїжджають до Добрянки, щоб відвідати родичів або ж перевірити свою спадщину. Більшість із них — кияни, які шукають укриття від бомбардувань. Один з них поділився, що проживає в Солом'янському районі Києва, де часто чує вибухи, а от у Добрянці відчуває спокій і має можливість відпочити.

Серед гостей ми зустріли 57-річного азербайджанця на ім’я Таваккюль Мурадов, який спочатку чомусь представився як Анатолій. Він розповідає, що Добрянка стала для нього другою батьківщиною. Наразі чоловік займається продажем овочів і не планує покидати це місце.

***

Поки масових скупчень або накопичення угруповань російських військ на білоруському кордоні не спостерігається. Проте 26 серпня білоруська служба "Радіо Свобода" повідомила, що в Гомельській області Білорусі, поблизу кордону з Україною, будують новий полігон із залізничною інфраструктурою для масового та швидкого розвантаження важкої техніки безпосередньо з вагонів.

А ще через декілька днів, 29 серпня, заступник керівника Офісу президента Павло Паліса розповів про те, що збройні сили Російської Федерації отримали завдання спланувати операцію в напрямку Чернігова та Києва.

Щодо інженерних укріплень, я вважаю, що ми готові до можливого нового вторгнення. Ведеться активне та систематичне зміцнення інженерних споруд. Хоча ми не виключаємо можливість провокацій з боку Білорусі, наразі їх не спостерігається, оскільки ця територія залишається гуманітарною зоною, - підкреслив начальник 105-го прикордонного загону імені князя Володимира Великого, майор Байдак.