"Я завжди наголошую своїм підопічним, аби уникали моїх помилок": вихованець Кварцяного запустив футбольну академію в США та висловлює подяку Україні - Футбол24.

За Волинь виступали десятки легіонерів. Частина з них залишила помітний слід не лише в історії клубу, а й загалом в українському футболі. І нехай Майкл Чіді Алозі не опинився в одному ряді з Марко Девічем чи Папа Гуйє за величиною спадщини в нашому футболі, та любові від луцьких вболівальників нігерієць отримав не менше.

Зараз Майклу 39 років, і він проживає за океаном, але підтримує тісний зв'язок з рідною країною. У своєму інтерв'ю для Футбол 24 він поділився спогадами про цей зв'язок, про дитинство, проведене без взуття, перші враження від снігу, розповів про найсильнішого футболіста Волині, футбольного наставника у Запоріжжі та свої враження від туризму в Севастополі.

Майкле, як у вас справи?

У мене все добре, дякую за запитання. Я продовжую займатися футболом, працюю в ролі тренера. Насправді, я керую власною футбольною академією, в якій тренуються приблизно 70 дітей.

Де вона знаходиться?

- Х'юстон, штат Техас. Я проживаю тут вже чотири роки.

Чи пам'ятаєте ви про Україну?

- Звичайно. Там у мене народилася донька, там минули найкращі роки моєї кар'єри. Україна зробила з мене чоловіка, зробила того, ким я є зараз. Я приїхав туди дитиною. Тож у спогадах лише позитив.

- Стежите за війною?

- Щоденно. У мене з Україною стійкий зв'язок: родина, багато друзів, нерухомість. Я в курсі усіх подій.

Ви з'явилися на світ у Лагосі, який на той час був столицею Нігерії. Яким же було ваше дитинство?

Я виріс на вулиці, де разом із друзями безперервно ганяв за м'ячем. Моя родина не страждала від бідності, але в той час хороші футбольні бутси були справжньою рідкістю. Тому я часто грав босоніж. Врешті-решт, ми змагалися на піщаних та бетонних майданчиках, де спеціальне взуття й зовсім не було потрібне.

Чи завжди ви були міцним молодиком?

Звісно, завжди. Пам'ятаю той момент, коли тренер з профільної школи вперше звернув на мене увагу. Можливо, моя фізична форма його зацікавила, або ж йому сподобалося, як я граю. В будь-якому разі, він негайно запросив мене на свої тренування.

Ви залишили свій дім усього в 17 років.

Це було нелегко, але мої батьки стали моєю опорою. Я відчув повну свободу вибору. Мовляв, діюй так, як бажаєш.

Скільки у вас є братів і сестер?

Троє братів і одна сестричка. Цікаво, що всі хлопці захоплювалися футболом, але лише я зміг стати професійним гравцем. Один з моїх братів мав більше таланту та кращі шанси, але в професійній кар'єрі досяг успіху лише я.

- Ваша кар'єра в Україні розпочалася у бориспільському Борисфені. Щоправда, тривала вона недовго. В одному з перших спарингів на зборах у Криму ви зустрілися з Волинню і дуже сподобалися Віталію Кварцяному. Тренер справді відправив до вас посланця?

О, це дійсно захоплююча оповідь. Кварцяний надіслав до мене відразу двох своїх представників: мого земляка Едді Домбрає та камерунця Ернеста Сіанкама. Саме вони змусили мене задуматися над переїздом до Луцька. У Борисфені мені було складно—я залишався єдиним легіонером, до того ж не знав місцевої мови. Тому це стало чи не найважливішим аргументом на користь Волині. Врешті-решт, я жодного разу не пожалкував про свій вибір на користь Луцька.

- Яким було ваше перше враження про Кварцяного?

Мені подобаються такі люди, як він. Якщо бути відвертим, тренер ставився до мене з повагою. І хоча іноді він міг підвищувати голос, я навчився ігнорувати це. Якщо ти демонструєш гарну гру і приносиш йому успіх, він не втручається. Відверто кажучи, Кварцяний допоміг мені стати справжнім футболістом і дав мені змогу реалізувати свій потенціал.

Тренер часто висловлював свої зауваження щодо вас. Чи погоджуєтеся ви з його суворим судженням тепер?

Я тоді також був згоден. Якщо прагнеш досягти високого рівня в грі, важливо дбати про своє фізичне та психологічне здоров'я. У молодості я вважав, що моя техніка вже достатня, тому не приділяв уваги зусиллям. Це була моя помилка. Зараз я намагаюся навчити своїх підопічних, щоб вони уникали таких помилок. Справжній успіх вимагає наполегливої праці.

Ваш колега Роман Каракевич відзначив ваші здібності, проте зізнався, що ви маєте особливу любов до нездорової їжі, зокрема до Кока-Коли та гамбургерів.

Ні, це абсолютно не так. Гамбургери мені ніколи не подобалися. Хоча, можливо, я трохи захоплювався нігерійською їжею, але гамбургерів там не зустрічав. Як і Кока-Коли. Хіба що в поєднанні з віскі. Жартую (сміється).

Чи пам'ятаєте, які почуття вас охопили, коли ви вперше побачили сніг?

Це сталося ще до мого приїзду в Україну. Спочатку я мав виступ у Болгарії, де вперше зустрівся з істинною зимою. Вийшов на вулицю, взяв сніг до рук і відчув, як незвично це. Просто не міг стримати сміх. Відразу ж зателефонував мамі, щоб поділитися своїми враженнями про сніг. Хоча в Україні було ще холодніше, я вже звик до морозів.

- У певний період ви настільки добре грали за Волинь, що вами нібито зацікавився німецький Ганновер.

Не лише Ганновер проявляв інтерес. Чимало клубів зверталися з пропозиціями. Однак Кварцяний, здається, не бажав відпускати мене. Причини мені не відомі. Запрошення надходили навіть з України, зокрема від Металіста та Шахтаря.

Кажуть, що з Запоріжжя вам надходила пропозиція приєднатися до Динамо. Чи це так?

Чесно кажучи, можна сказати чимало. Я також чув про це. Можливо... Але якщо ти справді викликаєш інтерес, то тебе неодмінно придбають.

- Разом із вами у Луцьку виступали чимало класних футболістів. Хто з гравців Волині для вас номер один?

Сергій Нагорняк вирізнявся своєю силою та вмілістю на полі, будучи одним з найкращих у Волині. Не можна не згадати також боснійського футболіста Браніслава Круніча. У інших командах мені пощастило грати з талановитими гравцями, такими як Кривцов і Степаненко в Запоріжжі, а також Караваєв і Маліновський у Севастополі.

Чи пам'ятаєте ви юного Євгена Хачеріді? Чи дійсно вірилося, що він буде грати за збірну України?

- Звичайно. Так і казав йому. Женя володів величезним потенціалом. Хоча мати талант, як я зазначав раніше, недостатньо. Всі, напевно, чули про Ярослава Кінаша. Але ж він просто не хотів грати у футбол. Якби Кінаш стежив за собою, то неодмінно виступав би за збірну.

У вас було чимало потужних партнерів у нападі. З ким ви відчували найбільше комфорту?

- З Олександром Пищуром ми сформували відмінний тандем. Він досконало володів верховою боротьбою і часто перекидав мене. Також я мав можливість грати з Василем Сачком, що було надзвичайно зручно і приємно.

Майкл Алозі з команди "Металург Запоріжжя" змагається з Неманьєю Тубічем з "Карпат" / Фото від Євгена Кравса.

- Як вам жилося в Луцьку?

- Я відчував тепле ставлення людей. На вулиці мене постійно впізнавали. Мабуть, не лише через мою гру, а й через мій чорний колір шкіри. Тоді нас у Луцьку було троє африканців: я, Домбрає і Сіанкам. Нас усі впізнавали.

У 2007 році вам запропонували приєднатися до збірної Нігерії. Чи було це для вас несподіванкою?

Я був вражений. Не міг уявити, що за мною стежать навіть в Україні. Це було дуже приємно. Мене кілька разів запрошували, але Волинь не відпускала. Кварцяний хвилювався, що я можу поїхати і не повернутися (усміхається). Пам'ятаю, коли я приїхав до національної збірної, там було стільки зірок! Я навіть відчував сором, щоб заговорити з ними.

Одемвінге, Кану, Обі Мікель, Утака, Йобо, Мартінс - з ким із цих гравців ви мали нагоду зустрітися?

Одемвінге, Утака, Йобо... Потрібно перевірити вдома - у мене є фотографії. Пам'ятаю, що також був Тайє Тайво, який згодом виступав за Динамо.

- Після Волині ви їдете у запорізький Металург. Вам було непросто покидати Луцьк?

Звичайно. У Запоріжжі були значно вигідніші фінансові умови - заробітки були вищими. Клуби досягли згоди, і я перейшов до Металурга. Це був дійсно хороший етап, головним чином завдяки співпраці з Романом Григорчуком. Він чудовий тренер. Не можу зрозуміти, чому його не запрошують у великі клуби. Це справжній футбольний професіонал! Григорчук досконало розуміє гру і відчуває її на глибокому рівні.

У складі Металурга ви завітаєте до Луцька на поєдинок чвертьфіналу Кубка України і відзначаєтеся голом у воротах Волині. Чи святкували ви цей момент?

Ні, я не святкував. Просто не мав можливості - фанати зустріли мене дуже тепло. Всі з трибун викликали: "Міша! Міша!" Після матчу я спілкувався з усіма та обнімався так довго, що автобус Металурга змушений був чекати на мене цілих 20 хвилин.

- Третя і остання команда для вас в Україні - Севастополь. Що там не склалося?

Це моя відповідальність. Я просто зупинився у своїх тренуваннях і більше не виходив на поле. Став своєрідним гравцем, який лише спостерігає. Відпочивав і не замислювався про гру. Це не помилка тренерів чи когось іншого. Виною всьому є лише я. Мене заохочували, просили не здаватися, але я вирішив залишити футбол.

Майкл підтримує контакт з Україною.

- Окрім насиченої ігрової кар'єри, Україна також подарувала вам дружину Єлизавету, яка є донькою легендарного нападника Ворскли Івана Шарія.

Отже, у нашій родині з'явилася маленька принцеса на ім'я Софі. Дружина та донечка перебувають зі мною в Х'юстоні. Раніше ми жили в Полтаві, де я часто спілкувався з тестем. Я добре знаю його, але тепер ми в США, і вже досить давно не мали змоги поговорити.

Коли ви проживали в Полтаві, то навіть почали займатися спортом?

- Так, саме там я хотів запустити свою академію. Війна зруйнувала усі плани. Хоча я поїхав у Штати ще до 2022 року. Якщо буде нагода, то я неодмінно повернуся в Україну. Не знаю, де житиму і як складеться життя, але в Україну я б з радістю приїхав. Вірю, що Україна переможе.

- Якщо б ви могли щось змінити у своїй кар'єрі, що б це було?

- Я б не гуляв так, як я це робив. А гуляв я багато. Думав, що усе вмію, що всього досягнув. Побачив гроші, подумав, що світ біля моїх ніг. Не докладав належних зусиль. А це велика помилка - так не можна.