"Кожного разу, коли спостерігаю за зруйнованими українськими містами, відчуваю бажання плакати": легендарному тренеру з Житомира Георгію Дембу виповнилося 95 років.
10 вересня відомому житомирському баскетбольному тренеру Георгію Дембу виповнюється 95 років. Його загальний трудовий стаж -- фантастичні 72 роки, близько сімдесяти з яких він віддав тренерській роботі. Зі спортзалу пішов лише у 90.
"Алла була головною господинею дому"
Сьогодні, спілкуючись із Георгієм Дмитровичем у його домі, не зовсім хочеться порушувати тему секретів довголіття. Ця квартира Демби стала їхнім домом ще в 1964 році, і в повітрі досі відчувається смуток від нещодавньої втрати. Місяць тому Георгій Дмитрович провів в останню путь свою дружину Аллу Арсентіївну, яка дожила до 90 років. Разом вони підтримували один одного понад шістдесят років.
Георгію Дмитровичу, чи ви також зустрілися з Аллою Арсентіївною завдяки заняттям спортом?
Так, це відбулося в Києві. Тоді я служив у війську та виступав за баскетбольну команду окружного Будинку офіцерів. Наша команда була однією з найсильніших в Україні. Ми здобули титул чемпіонів країни та стали призерами змагань серед Збройних сил. Алла також грала у баскетбол, але в жіночій команді київського Будинку офіцерів. Саме так ми і зустрілися.
На початку вони просто спілкувалися. Цей етап тривав близько півтора-два роки. Георгій проходив службу, а мати Алли була працівницею військового училища. Згодом їхня дружба перетворилася на справжнє кохання. Після демобілізації Демб завершив навчання на спеціальному відділенні школи тренерів у Київському інституті фізичної культури, а потім забрав Аллу до Житомира.
-- А хто був головним у вашій родині?
Георгій Дмитрович усміхається:
Алла. Вона була основною керівницею нашої оселі. Вся відповідальність лягала на її плечі. Я ж виконував її вказівки та допомагав з домашніми справами.
Він прогулюється кімнатами квартири, де пройшло найбільше часу їхнього спільного життя. Колись тут було дуже затісно: діти, Вітя та Наташа, спали в одній кімнаті, а батьки - на розкладному дивані в сусідній. Час минав, діти виросли і обрали спорт своїм шляхом. Віктор Георгійович Демб, нині 70-річний, і 62-річна Наталія Георгіївна Шевченко стали тренерами з плавання, виховавши безліч відомих спортсменів, які здобули перемоги на національних та європейських змаганнях.
Так утворилася справжня спортивна династія. Батько Георгія Дмитровича був відомим футболістом, сам він став баскетболістом, тренером і суддею, діти -- тренерами з плавання. У Георгія Демба четверо онуків і п'ятеро правнуків. Щоправда, ніхто з них професійний спорт уже не обрав.
"Я виріс на стадіоні"
— Мій батько, Дмитро Петрович Демб, на рубежі 1920-х і 1930-х років був відомим футболістом, який виступав на позиції центрального захисника у московському "Динамо", — ділиться спогадами Георгій Дмитрович. — Після завершення футбольної кар'єри він повернувся до Житомира, де став головою обласної ради спортивного товариства "Динамо" та грав тренером місцевої футбольної команди. Ми мешкали в будинку прямо на території стадіону "Динамо", який сьогодні відомий як Центральний стадіон Житомира. Таким чином, я виріс на стадіоні. Вранці батько робив зарядку, бігав, і я завжди приєднувався до нього. Я спостерігав за тренуваннями спортсменів і намагався їх наслідувати, мріючи стати футболістом, як мій батько.
А потім почалася війна. Батько пішов на фронт. Георгія з мамою та дворічною сестричкою евакуювали спочатку до Ульяновська, згодом -- до Куйбишева. Дмитро Демб воював під Сталінградом. Зв'язок із ним обірвався, і родина певний час навіть не знала, чи він живий.
Сам Георгій тоді теж міг не вижити. Після хвороби хлопчик був настільки слабким, що майже нічого не їв. І тут у його житті з'явилася знаменита радянська лижниця, 18-разова чемпіонка СРСР Зоя Болотова, яка жила поруч.
— Одного разу вона прийшла і сказала, що наступного дня я повинен йти з нею на лижі, — згадує він. — Я навіть перетнув замерзлу Волгу і дісталася до Жигулівських гір разом із нею. Через місяць такого "лікування лижами" я з хлопчика, який часто хворів, перетворився на здорового юнака. Навіть здобув перемогу на першості Куйбишева з лижних гонок серед учнів молодших класів.
"Нашого батька вдалося знайти. Це справді нагадувало чудо."
Невдовзі трапилося те, що Георгій Демб досі вважає майже чудом. Під час боїв під Сталінградом його батька тяжко поранили і контузили. Після лікування в госпіталі Дмитра Дембу комісували і направили... саме до Куйбишева. Там, випадковим чином, йому розповіли, що серед евакуйованих є жінка з двома дітьми, які носять таке ж незвичайне прізвище — Демб.
— Він нас знайшов. Це здавалося справжнім чудом.
Зимою 1944 року сім'я повернулася до відновленого Житомира. Георгій знову поринув у світ спорту: грав у футбол, став капітаном юнацької команди та активно займався легкою атлетикою. У 1947 році він вирушив до Києва для участі у Всеукраїнській шкільній спартакіаді.
В той момент я вперше побачив розрушений Хрещатик.
Під час відкриття церемонії ми крокуємо колоною серед руїн. Це не просто будівлі — це залишки колишнього життя... Тепер, спостерігаючи за українськими містами, знищеними російськими агресорами, в голові виникають гіркі асоціації. Серце стискається від бажання плакати...
Коли він досяг мети, виявилося, що його ноги були до крові стерті.
З тією спартакіадою пов'язана ще одна неймовірна історія. У молодого атлета не було спеціальних шиповок, а бігти потрібно було по жорсткій доріжці, такій же грубій, як шліфувальний папір. Йому знайшли взуття, яке виявилося на два розміри більшим, і щоб воно не сповзало, його обмотали бинтами. Проте під час бар'єрного бігу шиповки все ж злетіли з ніг.
Я помчав босоніж, не відчуваючи жодного болю. Але коли я нарешті дістався до місця, виявилося, що мої ступні були до крові стерті.
У серпні того ж 1947 року Демб вступив до Станіславського, нині Івано-Франківського, фізкультурного технікуму. Саме там футболіст несподівано став баскетболістом.
Проте ваш зріст становить 175 сантиметрів, що не зовсім підходить для баскетболу.
-- Я ще у школі трохи грав у баскетбол. У технікумі на мене звернув увагу завуч, який тренував баскетболістів, і заявив на змагання. Часи були голодні. Бували дні, коли взагалі не було чого їсти. Завгосп видавав нам нову постільну білизну, ми продавали її на ринку, а на виручені гроші купували хліб і картоплю. На змагання невдовзі їздив уже виключно як баскетболіст.
Згодом я проходив строкову службу та став частиною баскетбольної команди Київського військового округу. Саме там я познайомився з Аллою, а далі розпочалася моя тривала кар'єра тренера, що тривала протягом десятиліть.
Мене запрошували оцінювати Олімпійські ігри 1980 року, проте я змушений був відмовитися через стан здоров'я мого батька.
Окремий розділ у біографії Демба присвячений його кар'єрі судді. Він відзначився тим, що судив 21 чемпіонат СРСР з баскетболу. Найбільш відомі спортсмени шанували його, але водночас відчували страх: вони знали, що для Демба не має значення його ім’я та титули, і він не робитиме жодних поблажок. Він також повинен був працювати на матчах московської Олімпіади 1980 року, однак у зв'язку з тяжкою хворобою батька Георгій Дмитрович вирішив відмовитися від цього важливого змагання.
І все ж повертаємося до питання, з якого зазвичай починають розмову з людиною, котра у 90 років ще працювала тренером.
Читайте також: Пішов проти установки Лобановського і приніс в Мюнхені перемогу "Динамо", обігравши чотирьох футболістів "Баварії": презентовано книгу "Блохін"
"Немає нічого, що можна було б вважати особливим секретом."
Георгій Дмитровичу, в чому ж полягає ваш секрет? Як вам вдалося досягти 95 років, при цьому зберігши ясність розуму і жагу до життя?
Немає ніякого особливого секрету. Головне — це постійний рух та відчуття міри у всіх аспектах життя. Я ніколи не курив. Лише одного разу, у 1941 році під час евакуації, хлопці вмовили мене спробувати самокрутку з махоркою. Після цього мені стало так погано, що я навіть не думав про куріння знову. Щодо алкоголю, я також не зловживав. Міг випити трохи коньяку чи вина на святі, але завжди дотримувався помірності.
Можливо, в цьому і криється справжній секрет. Хоча на перший погляд це лише сухі факти: 95 років життя, 72 роки трудового досвіду, майже сім десятиліть у ролі тренера — за цими цифрами ховається набагато більше. Життєвий шлях Георгія Демба розпочинався на житомирському стадіоні серед спортсменів, далі були війна, евакуація, голод, руйнування Києва, баскетбол, кохання, діти, тисячі тренувань і багато років поруч із дружиною. Тепер у його квартирі стало тихіше. Алли Арсентіївни вже немає поруч. А за вікном знову країна переживає війну.
Георгій Демб витримав одну масштабну війну і дожив до моменту, коли конфлікт знову охопив українські землі. У свої 95 років він спостерігає за зруйнованими містами та згадує про Хрещатик 1947 року.
"Плакати хочеться", -- каже він.
Бажаю Георгію Дмитровичу того, щоб настав момент, коли ці дві війни стануть лише частиною його спогадів.
У попередньому випуску "ФАКТІВ" 70-річний тренер з лікувальної фізкультури поділився своїм досвідом у боротьбі з негативними спадковими чинниками та проблемами, пов'язаними з грижами.
