Венесуельські легіонери активно перебираються в Українську Прем'єр-лігу. Яка ж ситуація з футболом у цій країні?
За кількістю представників Венесуела прямо зараз в УПЛ поступається лише Бразилії та Грузії...
Минулого року в українській Прем'єр-лізі виник новий тренд – залучення венесуельських футболістів. На передовій цього напрямку опинився "Кривбас", який підписав угоду з маловідомим у нашому регіоні вінгером "Ангостури" Глейкером Мендосою. Цей швидкісний південноамериканець спершу був орендований, але потім продемонстрував свої таланти у матчі з "Шахтарем", забивши гол у ворота "гірників". Після цього Мендоса розглядав можливість покинути Україну, але керівництво "Кривбасу" зуміло переконати його залишитися, попри серйозний страх через військові дії.
Як показав подальший розвиток подій, зусилля "Кривбасу" щодо збереження Мендоси в команді принесли не лише значну вигоду криворіжцям, у складі яких Глейкер незабаром став одним з найрезультативніших нападників в УПЛ, але й стали поштовхом для численних команд ліги звернути увагу на венесуельських легіонерів.
І з урахуванням того, що в наші дні ця країна на слуху не тільки (і навіть не стільки!) з футбольних причин, а ще й із політичних, кращого приводу поговорити про тамтешні справи навряд чи годі й чекати...
Of course! Please provide the text you would like me to make unique.
Футбол у Венесуелі, на відміну від більшості інших країн Південної Америки, не є найпопулярнішим видом спорту. Багато в чому через це довгі роки тамтешня національна збірна не мала жодних істотних успіхів, традиційно виступаючи головним аутсайдером у зоні КОНМЕБОЛ в таких турнірах як Кубок Америки, або кваліфікація на чемпіонат світу.
Венесуела залишається єдиною країною на своєму континенті та у КОНМЕБОЛ, яка жодного разу не брала участі у фінальних змаганнях чемпіонату світу. Можливо, ситуація не змінилася б кардинально, якби не зусилля місцевого тренера Річарда Паеса. Він суттєво вплинув на зміну менталітету венесуельських футболістів, допоміг їм подолати комплекси невдач і навчитися вірити в себе. Завдяки його роботі вболівальники також почали усвідомлювати важливість підтримки своїх гравців, навіть у світі футболу.
В 2007 році у Венесуелі вперше відбувся фінальний турнір Кубку Америки, що стало поштовхом для загального розвитку професійного футболу в країні. Елітарний дивізіон був розширений із 10 до 18 клубів, що незабаром почало приносити результат, а венесуельські футболісти буквально розповзлися по світу, причому деяким з них навіть поталанило дістатися рівня англійської Прем'єр-ліги (найкращий голеадор збірної Венесуели в історії Саломон Рондон з 2015 по 2019 роки виступав за "Вест Бромвіч" та "Ньюкасл").
У відборі на ЧС-2026 збірна Венесуели була вкрай близькою до того, аби зачепитися за сьомий рядок у турнірній таблиці зони КОНМЕБОЛ, який дає право на участь у міжконтинентальних стикових матчах. Однак у фінальному турі венесуельці двічі ведучи в рахунку (1:0 та 2:1) на власному полі все ж таки програли Колумбії (3:6) - команді, якій в принципі вже нічого не потрібно було в тому матчі, якщо брати до уваги турнірні перспективи. У паралельному поєдинку Болівія також на власному полі мінімально здолала невмотивовану Бразилію (1:0), яка не стала впиратися, як колумбійці, і це призвело до того, що саме "зелені", а не "червоне вино" (прізвисько венесуельської футбольної збірної), кваліфікувалися у міжконтинентальні стики...
Можливість потрапити до стикових матчів за право участі у Чемпіонаті світу 2026 стала важливою подією для Венесуели. Вперше за довгий час країна, яка переживає політичні та економічні кризи, об'єдналася в спільному прагненні до успіху. Футбол став об'єднуючим фактором для пригніченої нації, незважаючи на те, що багато хто вже встиг звикнути до розчарувань. Венесуельська футбольна федерація, навіть у межах КОНМЕБОЛ, здобула репутацію глибоко корумпованої інституції, що заважає розвитку цього спорту так швидко, як це відбувається у сусідніх країнах континенту.
Of course! Please provide the text you would like me to make unique.
Історично футбол завжди займав у Венесуелі другорядне становище, суттєво програючи у популярності бейсболу. Проте в останні десятиліття, багато в чому завдяки внеску Річарда Паеса, про котрого вже згадувався вище, венесуельські футболісти досягли істотного прогресу. Почалося все із Кубку Америки-2011, де "червоне вино" несподівано опинилося у півфіналі й там лишень у серії пенальті поступилося Парагваю. І нехай у матчі за третє місце Венесуела згоріла Перу (1:4), турнір був визнаний неймовірно успішним для команди.
Останні роки стали новою епохою успіхів для збірної Венесуели. У 2024 році команда, відома як "червоне вино", досягла чвертьфіналу Кубка Америки, де знову програла супернику — на цей раз збірній Канади — лише в серії пенальті. А потім розпочався відбір на ЧС-2026, в якому венесуельці боролися до самого кінця за можливість потрапити у міжконтинентальні стики.
Футбольні фанати у Венесуелі все більше усвідомлюють, що стали свідками формування нового, надзвичайно обдарованого покоління футболістів, які прагнуть увійти в історію. Проте, всього через три тижні після того, як національна команда вибула в чвертьфіналі Кубка Америки-2024, диктатор Ніколас Мадуро вдався до маніпуляцій та оголосив про свою "перемогу" на президентських виборах. Це рішення фактично закріпило владу режиму, який ще за часів Уго Чавеса став відомим у західних ЗМІ завдяки масштабній корупції та серйозним порушенням прав людини.
Багато впливових міжнародних політичних акторів, серед яких США, ряд країн Латинської Америки, Європейський Союз та навіть представники ООН, відмовилися визнавати результати останніх президентських виборів, а також "перемогу" Мадуро. Вони підтвердили, що справжньою переможницею стала демократична опозиція під керівництвом Марії Коріни Мачадо, яка не була допущена до виборів з надуманих причин, а також їх кандидата Едмунда Гонсалеса Уррутії.
У 2024 році Венесуела стала ареною масових протестів та демонстрацій, які жорстоко придушував режим Мадуро. Це призвело до загибелі щонайменше 23 осіб та затримання сотень учасників акцій. Серед затриманих опинився 64-річний Карлос Чанселлор, батько захисника національної збірної Венесуели Джона Чанселлора і місцевий опозиційний лідер. Він раніше вже відбував ув’язнення за часів Чавеса через свій протест проти політики гірничодобування уряду. Чанселлора звільнили лише в липні 2025 року, після 11 місяців безпідставного утримання під вартою.
Щодо самого футболу, то Мадуро, який нещодавно став жертвою захоплення американськими спецназівцями і, ймовірно, скоро постане перед судом у США, багато років підтримував зв'язки з представниками Венесуельської футбольної федерації через першого віце-президента Педро Інфанте. Цей колишній конгресмен та екс-міністр спорту славився своєю великою відданістю режиму диктатора.
Місцеві та регіональні органи влади Венесуели часто вкладають кошти у футбольні клуби вищого дивізіону, прагнучи покращити свій імідж. Одним із найбільш гучних випадків є клуб "Універсідад Сентраль де Венесуела" (UCV FC), розташований у Каракасі та діючий чемпіон венесуельської Прімери. Президентом UCV FC є Александер Артеага, який також очолює військову контррозвідку Венесуели (DCGIM).
Ім'я Артеаги стало символом жаху у Венесуелі. Ця особа відзначається жорстокістю як один із ключових представників режиму Мадуро, який потрапив під санкції США та став об'єктом розслідувань ООН за свою причетність до позасудових страт, насильницьких зникнень, довільних арештів, тортур і сексуального насильства. Вплив Артеаги виявився настільки значним, що він зміг повністю трансформувати імідж футбольного клубу UCV, здійснивши масштабний ребрендинг. Минулого року клуб презентував нову емблему - військовий шолом з епохи Стародавньої Греції, прикрашений чорно-золотими смугами, що нагадує дизайн, використовуваний агентами DGCIM.
Недивно, що й на рівні національної збірної у Венесуелі, як мінімум, до моменту падіння режиму Мадуро, спостерігалося безпосереднє втручання політиків у футбольні справи. Наприклад, у червні минулого року після перемоги збірної Венесуели над Болівією (2:0) у домашньому матчі, режим Мадуро, не надавши виразних пояснень, не допустив вильоту суперників на батьківщину з аеропорту Матурін. Цей інцидент, який вплинув на розклад матчів національної команди, викликав обурення у Болівії та продемонстрував надмірне втручання режиму Мадуро у справи футболу, проте ФІФА на чолі із Джанні Інфантіно жодними суттєвими санкціями венесуельських футбольних босів так і не покарала.
Три місяці потому, після того як венесуельська національна команда не змогла пробитися до міжконтинентальних плей-офф за право участі в ЧС-2026, диктатор Ніколас Мадуро публічно прокоментував поразку від Колумбії з рахунком 3:6, назвавши це "болісним провалом" і закликавши до "перезавантаження" національної збірної. Впродовж доби після його слів Венесуельська футбольна федерація прийняла рішення про звільнення аргентинського тренера Фернандо Батісту та його команди. Це не стало несподіванкою, адже для режиму Мадуро невдачі у футболі сприймалися не лише як технічні помилки, а вважалися прямо пов'язаними з політичною ідеологією.
Багаторічна опонентка Мадуро Марія Коріна Мачадо, котра стала в 2025 році лауреатом Нобелівської премії миру, на яку так активно претендував президент США Дональд Трамп, неодноразово висловлювала свою підтримку збірній Венесуели, проте розглядала її успіхи та невдачі як прояв виключно спортивних чинників, а не в якості політичного інструменту.
Через політичну ситуацію, що склалася у Венесуелі, нещодавні досягнення у футболі можна розглядати як явище з двома сторонами. З одного боку, режим Мадуро активно використовує міжнародні успіхи венесуельських спортсменів для легітимізації свого авторитарного правління. З іншого боку, захоплення футболом стало для багатьох громадян країни рідкісним джерелом радості і єдності, що на деякий час дозволяє згладити політичні та економічні суперечності, які визначають їхнє щоденне життя.
Мабуть, саме у цій суперечності й криється парадокс сучасного венесуельського футболу: гра, здатна посилити владу репресивного режиму, виступала також символом об'єднання роздробленої та пригніченої нації. А якщо так, то є надія, що за демократичного уряду футбол у Венесуелі може стати джерелом справжнього національного та демократичного оновлення...
P.S. Повертаючись до початку нашого обговорення, варто зазначити, що на сьогоднішній день в УПЛ грають шість футболістів з Венесуели, що робить їх третьою за чисельністю групою легіонерів у нашій елітній футбольній лізі (попереду лише бразильці з 35 гравцями та легіонери з Грузії – 7). Серед тих, хто має контракти з клубами УПЛ, можна виділити: Глейкера Мендосу, Карлоса Парако, Андрусва Араухо та Карлоса Рохаса (усі вони представляють "Кривбас"), а також Браяна Кастільо з "Олександрії" і Себастьяна Кастільо, який нещодавно став частиною "Металіста 1925".
