Перший українець у Франції: з тортур НКВД до Ліги 1.
Sport.ua звертає увагу на українця Олександра Скоценя, видатного гравця повоєнної епохи чемпіонату Франції.
Позавчора Sport.ua повідомляв, що Роман Яремчук, який перейшов до "Олімпіка" з Ліона, став 11-м українським гравцем у французькому чемпіонаті. Але це не зовсім правда. Адже в цю статистику не входить той, хто освоював французькі футбольні поля ще в середині XX століття. Ця постать на рівні національної самоідентифікації, безумовно, перевершує багатьох, а може, й усіх українських футболістів, які виступають у Франції.
Його ім'я можна було б поставити в один ряд з найвидатнішими українськими футболістами. Головна зірка львівської "України" довоєнної епохи, Скоцень відмовився переходити в найкращу команду міста "Поґонь", котра виступала в польській Екстраклясі, з ідеологічних міркувань. "Моє місце в "Україні", - казав він. Коли Львів був окупований совєтами, Скоцень опинився в київському "Динамо", ледве уник розстрілу чи висилки до Сибіру, але повернувшись до Львова, невдовзі еміґрував і став першим українським леґіонером у європейських чемпіонатах. За "Ніццу" в чемпіонаті Франції у 1948-1950 роках "Лєньо", як його називали з раннього дитинства, забив 23 м'ячі у 48-ми матчах.
Олександр Скоцень -- головна легенда українського футболу в довоєнному Львові. 17-річним він починав грати у чемпіонаті УСС за команду "Тризуб", а потім перейшов в "Україну", де вже виступав молодший брат Осип. У 1938-му Олександр у складі збірної Львова став найкращим бомбардиром Кубка президента Польщі і отримав запрошення перейти у "Поґонь". Але відмовився. По-іншому бути й не могло, адже напередодні фінального матчу Кубка президента, в якому львів'яни мали зіграти з краківцями, трапилася резонансна подія. 1 листопада польська поліція розігнала мирну маніфестацію українців, присвячену річниці Листопадового чину. На знак солідарності з українцями Польщі товариство "Україна" вивело зі складу збірної Львова всіх своїх представників. Окрім Скоценя, тренер Вацлав Кухар залучав до лав команди воротаря Василя Босого, польових гравців Володимира Богурата, Володимира Воробця, Степана Магоцького, Івана і Карла Мікльошів.
Скоцень свідомо відмовлявся грати за чисто польські клуби, хоча розумів, що це уповільнює його кар'єрний ріст. Команда "Україна" просто не могла пробитися в еліту польського чемпіонату. Протягом трьох років, з 1937 по 1939, українці незважаючи на величезний тиск з боку арбітрів займали другі місця в обласному чемпіонаті Львівщини. Особливу увагу привернув матч "України" проти "Лехії" у 1938 році, який закінчився масовими бійками на трибунах, з ножовими пораненнями і затриманнями багатьох учасників, переважно українців. У своїх спогадах Скоцень охарактеризував суддю цього матчу, Драбіковського, як "україножера".
Олександр згадував, що після гола Мирослава Краєвського на 55-й хвилині "лєхіти" почали діяти агресивно. "Косинєжи" почали бити ногами й кулаками. Їхня трибуна була наповнена шаленою енергією. Вони атакували наших гравців, завдаючи ударів по кістках і колінах, а арбітр не зупиняв гру, вважаючи все це звичайним явищем", - писав Олександр у своїх спогадах. Матч завершився для українців удесятьох, оскільки автор гола Краєвський не зміг підвестися після чергового жорстокого удару. Незважаючи на протест української команди, PZPN залишила результат матчу без змін, проте арбітра Драбіковскі виключила зі складу суддів.
Після військового вторгнення німецьких та радянських сил в Польщу у 1939 році футбольні змагання в Галичині продовжували тривати. Проте команди, такі як "Поґонь", "Чарні", "Гасмонея", "Україна" та "Лехія", які прославляли Львів до війни, перестали існувати. Натомість виникли нові клуби, зокрема "Динамо" та "Спартак". Серед гравців львівського "Динамо" деякий час виступав Скоцень, поки його не запросили на перегляд спочатку в московське, а потім у київське "Динамо".
У Києві Олександр й залишився. Там Скоцень склав тріо нападників з Костянтином Щегодським та Міхалом Матиясом, етнічним поляком, який забив за львівську "Поґонь" рівно 100 м'ячів в офіційних матчах і виступав за збірну Польщі на Олімпійських іграх-1936 у Берліні. Після вторгнення совєцьких окупантів Міхал переїхав на батьківщину дружини, в місто Борислав, де її тато був директором нафтопромислу. Там Матияс пограв якийсь час за місцевий "Нафтовик", а потім теж отримав запрошення з Києва.
У своїх спогадах Скоцень зазначає, що Матияс, який до того часу вільно розмовляв лише польською, швидко опанував російську мову і став частиною київського середовища. "У Києві він активно залучився до російської культури, відвідував вистави в російському драматичному театрі, кіно, мітинги та лекції... перетворився на 'русского', спілкуючись ламаною московською, невпинно спотворюючи слова, і жодного разу не заговорив українською. Для нього та інших поляків-спортсменів, які приїхали з західної України, Україна була рівнозначною Росії", - пригадував Олександр.
Згодом, коли розпочалася війна, Скоцень опинився в руках НКВД. Як він сам вважав, цьому сприяло доносіння воротаря "Динамо" Миколи Трусевича, який звинуватив львів'янина у веденні "шкідливої діяльності та капіталістично-націоналістичної пропаганди". На допити, правда, викликали також і Матияса, але, судячи з усього, Скоценю врятувало те, що чекіст, який вів його справу, був фанатом футболу. Його звали Лев Варновицький. Саме він вирішив звільнити Олександра і порадив йому терміново покинути Київ.
Після нелегких пригод, Скоцень нарешті повернувся до рідного міста. Під час товариського матчу між командами Києва та Львова він отримав нове призначення — став керівником двох стадіонів і там зустрів ще одного колишнього динамівця з Києва. Цього разу мова йшла про енкаведиста, але на відміну від попередніх ситуацій, Олександр опинився не в ролі жертви. За проханням голкіпера польської збірної та клубу "Поґоня", Спіридіона Альбанського, він взявся допомогти уникнути арешту легендарному польському футболістові Вацлаву Кухару, якому загрожувала депортація до радянських концентраційних таборів. Той енкаведист, з яким спілкувався Скоцень, виявився відомим оборонцем харківського та київського "Динамо" Костянтином Фоміним. На щастя, він вирішив прислухатися до колеги-спортсмена і, зрештою, звільнив Кухара, який пройшов Першу світову війну у званні капрала.
До закінчення Другої світової Кухар працював тренером львівського "Динамо". То в ті часи, коли місто було під контролем совєтів, звісно. Після війни Вацлав працював тренером польських команд ще 11 років. Скоцень натомість у ті часи, коли Львів був під німцями, грав у футбол за відроджувану ситуативно "Україну", а коли в місто вдруге зайшли совєцькі солдати, разом із дружиною Емілією та братом Осипом виїхав до Словаччини, де якийсь час пограв за "Жиліну", а потім еміґрував ще далі на захід, ставши, по суті, першим успішним українським легіонером в європейському футболі.
Повиступавши за українські команди австрійського Зальцбурґа і німецького Ульма, Олександр набрав гарну форму і в 1948-му спершу перейшов у бельгійський "Шарлеруа", а потім перебрався у французьку "Ніццу", де протягом двох сезонів у 48-ми матчах забив 23 м'ячі. Правда, мабуть, найпам'ятніший гол французького періоду кар'єри Скоцень провів у товариському поєдинку проти "Ювентуса". "Ніцца" виграла 2:1, а один з м'ячів був авторства українця, який перед тим обіграв одного з найсильніших оборонців тогочасного футболу Карло Паролу. Після того голу статтю Скоценеві присвятив France Football.
Після закінчення своєї футбольної кар'єри Скоцень вирішив емігрувати до Канади, де продовжив займатися улюбленим спортом, граючи за команди української громади. Його видатні спортивні досягнення та джентльменська поведінка на полі принесли йому почесний титул першого українця, який отримав відзнаку Кубка Голланда — однієї з найпрестижніших нагород у канадському спорті.
Олександр Скоцень відійшов у вічність 1 вересня 2003 року, доживши до 85 років. Перед цим він встиг побувати в Україні, яка нарешті звільнилася від радянського гніту.
