Вшанування пам'яті сержанта Віталія Ковальчука, відомого під позивним "Лайф".
Турботливий тато, вірний товариш і підтримка для товаришів.
Віталій з'явився на світ 31 грудня 1983 року в селі Висока Піч, розташованому на Житомирщині. Згідно з розповідями близьких, саме в цьому місці формувалися його риси характеру — щирість, доброта та відкритість до інших. З ранніх років він вирізнявся надійністю, на яку можна було покластися.
Племінниця Віталія згадує, що він для неї був не лише дядьком, а й старшим братом, другом і справжньою опорою. Вона пам'ятає, як майже кожен Новий рік дядько Віталік навідувався до них в гості. Ці зустрічі були для неї особливими не лише через смачні частування, які він приносив, а й через ту радість і тепло, які завжди супроводжували його. З ним було цікаво, легко та весело проводити час.
У бабусі він проводив час, вигадуючи нові ігри. Наприклад, створював маленькі "стріли" з паперу та голки, які потім кидав у килим, що висів на стіні. Це було справжнє диво для дитини. Окрім того, вона обожнювала брати в нього касетний плеєр, адже в ті часи це здавалося чимось надзвичайним і магічним.
Сестра Віталія згадує його дитинство так: "Віталік з'явився на світ у селі Висока Піч в типовій родині: його батько викладав історію, а мати працювала зоотехніком. Він став довгоочікуваною другою дитиною, адже в нього вже була старша сестра. Віталік відзначався допитливістю, обожнював майструвати та займатися ручною працею, ніколи не вимагав нічого особливого. Ще в підлітковому віці він почав заробляти гроші, збираючи ягоди і гриби. Його цікавість робила його чудовим співрозмовником, і спілкування з ним завжди приносило радість. Батьки пишалися своїм сином і відчували його любов і турботу, які з часом стали основними рисами його особистості."
Після закінчення школи у 2001 році Віталій вступив до Млинівського сільськогосподарського технікуму на спеціальність "Ветеринарна медицина", потім продовжив навчання у Житомирському національному агроекологічному університеті, де здобув кваліфікацію інженера-технолога за спеціальністю "Технологія виробництва і переробки продукції тваринництва".
Під час студентських літ Віталій зустрів свою любов - Руслану. Жінка пригадує, як він звернув на неї увагу, і разом із подругою вирішили написати йому записку з пропозицією прогулятися після занять. Спочатку вона трохи вагалася, але швидко усвідомила, що зробила правильний крок. У 2007 році вони стали чоловіком і дружиною. Руслана згадує, що на початку їхнього спільного життя вони жартували про те, що Віталій любить її більше, ніж вона його. Але з часом вона усвідомила, що її почуття до нього лише зміцнилися.
Руслана розповідає, що він був для неї не лише партнером, а й найвідданішим другом, опорою та найближчою людиною. Їй щастило прокидатися і засинати в його обіймах, відчуваючи його тепло, погляд і турботу.
Невдовзі Віталій перебрався до столиці, до своєї дружини. Він зайнявся ремонтно-будівельною діяльністю, виконуючи свою роботу з великим захопленням і високим рівнем професіоналізму.
У 2008 році у їхній сім’ї з’явився син Захар, а в 2013 році – донька Зоряна. Віталій був зі своєю дружиною під час народження обох дітей і завжди підтримував її в найзначніші миті їхнього життя.
"Він перетворився на неймовірно уважного батька. Навчав малечу плаванню, катанню на лижах та ковзанах, грав у футбол, вигадував безліч активних ігор. Для своїх дітей він став справжнім всесвітом. Руслана зазначила, що між Віталієм та його дітьми була особлива, неповторна зв’язок."
Теща Галина згадує Віталія як людину надзвичайно добру, щиру і веселу. Він завжди випромінював тепло й світло, умів підтримати добрим словом і щирою посмішкою. Родина була для нього найбільшою цінністю та сенсом життя.
"Він любив життя у всіх його барвах - природу, ліс, море, подорожі, зустрічі з друзями й родиною. Часто разом із кумами і дітьми вони їздили відпочивати на Київське море. Брали палатки, гамаки, м'яч, варили юшку, смажили шашлик, грали у волейбол. Діти були у захваті від таких поїздок, і ці моменти ставали щасливими спогадами для всієї родини", - пригадує пані Галина.
Племінниця розповідає, що після отримання диплома вона деякий час мешкала з родиною Ковальчуків у Києві, поки шукала роботу. Саме в цей період вони стали близькими і багато спілкувалися. Віталій завжди вмів знайти втішні слова, уважно слухав і надавав корисні поради.
Перші дні масштабного вторгнення Росії запам'яталися Руслані як надзвичайно важкі. Вони довго обмірковували, чи залишатися в Києві, чи виїхати. Коли все ж таки ухвалили рішення покинути місто, виникли численні питання: як чоловік зможе повернутися назад, чи вдасться без пригод проїхати Житомирською трасою, чому вона не взяла з собою інших членів родини. Таким чином, вони досягли кордону з Польщею. Після цього тривалий час спілкувалися лише через відеодзвінки.
Віталій спочатку проходив службу в територіальній обороні у своєму рідному селі Висока Піч, а згодом повернувся до Києва. У січні 2023 року його мобілізували до Збройних Сил України, де він розпочав службу в 31-й окремій механізованій бригаді, названій на честь генерал-хорунжого Леоніда Ступницького.
Спочатку чоловік служив у ролі солдата-стрільця-санітара. Він пройшов курс з тактичної медицини та виконував обов'язки асистента інструктора, ділячись набутими знаннями з товаришами по службі. Віталій навчав з упевненістю, спокоєм і високим професіоналізмом.
Безпосередньо в бойових умовах неодноразово надавав домедичну допомогу пораненим, підтримував особовий склад, ділився практичним досвідом та врятував життя багатьом військовослужбовцям.
Невдовзі, завдяки своїй організованості, відповідальності та природним лідерським рисам, Віталій здобув звання молодшого сержанта. Його призначили командиром відділення, а саме – командиром машини 2-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону військової частини А4773.
Перше бойове завдання молодший сержант Ковальчук отримав під час Таврійського контрнаступу 2023 року. У надзвичайно важких умовах його підрозділ успішно виконав всі поставлені цілі. Під час боїв Віталій отримав поранення, пройшов курс лікування, відновився і знову повернувся до служби.
Згодом підрозділ, у якому він служив, був направлений на один з найнагрітіших фронтів - Авдіївський. У районі села Степове Покровського району Донецької області його підрозділ здійснював оборонні дії в умовах безперервних інтенсивних атак ворога, який використовував стрілецьку зброю, гранатомети, артилерію та танки.
20 жовтня 2023 року, під час виконання бойового завдання, Віталій втратила зв'язок. Як повідомив поранений товариш, він разом із двома іншими військовослужбовцями вирушив на сусідню позицію, щоб надати допомогу та зміцнити оборону. Вони покинули свої місця, але назад так і не повернулися...
Протягом 15 місяців Віталій Ковальчук залишався в списку зниклих безвісти. Його близькі перебували в постійному стані тривоги, між надією на його повернення та страхом за його долю, щодня очікуючи новин про можливе утримання в полоні.
У січні 2025 року, після завершення процесу репатріації тіл та проведення ДНК-експертизи, офіційно було підтверджено загибель молодшого сержанта Віталія Ковальчука, який загинув 20 жовтня 2023 року в районі Степового на Донеччині.
Побратими згадують Віталія як військовослужбовця, який ніколи не ховався за спинами інших, самостійно ухвалював відповідальні рішення.
"Я знав Віталія - був його командиром взводу з січня по травень 2023 року. Віталій був справжнім сином своєї Батьківщини: хоробрий, дисциплінований, чесний, добрий, відкритий, товариський, сповнений любові до сім'ї - і це відчувалось. Завжди допомагав побратимам у всьому. Людина, на яку можна було без сумнівів покластись і довірити своє життя. Невимовна біль від такої втрати ... справжній Герой", - зазначає побратим Антон.
Для мами Віталій завжди залишався її найбільшою гордістю, джерелом радості та символом надії. З моменту свого народження він став справжнім променем щастя, що наповнював їхнє життя світлом. Він був сином, про якого можна лише мріяти, завжди оточуючи своїх близьких турботою та любов'ю. Для сестри він не просто був братом, а надійною опорою, яка підтримувала в моменти радості та смутку. Його безмежна любов, ніжність і турбота торкалися сердець усіх, а для своїх рідних він був готовий на все! - ділиться Руслана.
Згідно з указом Президента України № 610/2025, Віталій Ковальчук був удостоєний ордена "За мужність" III ступеня посмертно. 21 січня 2026 року, воїн також отримав медаль "Честь. Слава. Держава" від мера Києва Віталія Кличка, також посмертно.
